АРХІВ
ГРОМАДИ

№6(116)
листопад - грудень
2011 року

Зустріч з посланником УГКЦ

11 грудня у  греко-католицькому храмі Св.Флоріана на вул Фьо, 88 Святу літургію відслужив отець Василь Поточняк, виконавчий секретар пасторально-місійного відділу Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). У відправі Служби Божої йому допомагав отець Ласло Пушкаш а також чоловічий хор духовного співу ім. Св.Єфрема. Того дня храм відвідали представники Центрального та місцевих національних самоврядувань українців з Будапешта та деяких регіонів Угорщини, вірники греко-католицької, православної конфесій, у тому числі Української православної автокефальної церкви, гості з діаспори (українці Канади) та України.
У своїй проповіді отець Василь Поточняк назвав справжнім чудом зібрання українських вірників у Будапешті, які тримаються віри своїх батьків і розвивають культурні й духовні традиції свого народу в Угорщині. Він також говорив про те, як важливо у наш час навчитися чути голос Бога, який промовляє до християн за різних житттєвих обставин, але не всі вірники налаштовані чути цей Божий Глас, тому що надто заглиблені у свої щоденні справи. Отець Василь навів одну алегоричну притчу про двох братів-землеробів, які таємно від людей і навіть один від одного ділилися збіжжям. Адже старший шкодував молодшого через те, що у нього велика сім’я, а менший брат носив лантухи до іншого, щоб той не побачив тому, що брат був одинокий і його на старості не буде кому доглянути. І коли вони однієї ночі зустрілися на шляху і коли про цю безкорисливу допомогу дізнались люди в селі, то громада звела на цьому місці храм, що уособлював собою ідею допомоги без жодних умов, без очікування на винагороду, витлумачив присутнім цю притчу отець Василь. Він також звернув увагу вірників на те, як деякі з наших ближніх розуміють Божу поміч, називаючи її простим життєвим везінням, щасливим збігом обставин, забуваючи, що джерелом такого щастя є Творець, якому ми забуваємо скласти бодай найменшу подяку за  його велику ласку, неоцінені дари і направду Батьківську любов. Наприкінці проводі греко-католицький душпастир з Києва побажав громаді українських вірників в Будапешті та по всіх містах і селах Угорщини Божої благодаті, фізичного, але найбільше – душевного здоров’я і разом з хором Святого Єфрема і усіма присутніми заспівав «Многая літ».
Затим зустріч посланника УГКЦ з угорськими українцями продовжилася в кімнаті для гостей. Отець Василь Поточняк, який два роки вів місійну роботу в Сибіру, майже 10 літ займався душпастирством серед українців Італії і зо три роки провів у Божих служіннях на українських етнічних територія Польщі, застановився дізнатися, які можливості має українська громада в Угорщині на той випадок, якби до неї приїхав священик-місіонер, відряджений Українською греко-католицькою Церквою, як того і бажають угорські українці. Для цього він попросив членів зібрання, щоб вони трохи розповіли про себе та громадські справи меншини, адже саме завдяки такому обмінові думок для заїжджої людини постане реальна картина стану місцевої української громади.

В надії на успіх справи

Отож, про здобутки українців та їхні духовні потреби говорила голова національного самоврядування українців IV району Будапешта (Уйпешта) Ержебет Ладані, Дана Уґрин, Ліля Гембік, Олег Турик, Голова ДОСУУ і ТУКУ Ярослава Хортяні та інші. Йшлося, зокрема, про те, що, оскільки наші краяни вже довший час об’єднуються довкола перевіреного у справах керівного ядра на засадах розвитку національних традицій і культури, все ж вони потребують належної підтримки і в духовній сфері, тобто у запровадженні постійних богослужінь і роботі з вірниками і молоддю на чолі з енергійним і добре обізнаним у своїх справах священиком, який до того ж мав би бути щирим патріотом рідної землі і традицій українського народу.
Отець Василь висловив свої міркування у цьому питанні, пообіцявши, що про все почуте і побачене в Будапешті докладно прозвітує перед проводом УГКЦ. На його думку, важливо, щоб сторони домовилися у принципових моментах, а саме в питаннях оплати поїздок нового душпастиря, періодичності Божих служеб, надання приміщення для тимчасового проживання тощо. Він також сказав, що проконсультується з главою греко-католицької церкви Угорщини єпископом Філіпом, щоб отримати якнайбільше організаційне, фахове і юридичне сприяння в цій справі з боку братньої помісної греко-католицької церкви.
Ведучи бесіду з людьми, панотець Василь показав вірникам титульну обкладинку часопису УГКЦ «Наш Собор» №2 за 2011 рік з портретом блаженнійшого владики Любомира Гузара, запитавши, чи присутні знають цю людину. Отримавши ствердну відповідь, о.В.Поточняк зауважив, що отець Любомир дуже часто з великою любов’ю згадує тутешніх вірників і – головно – їх заповзяття плекати духовні і культурні традиції рідного народу і успіхи в громадських справах.
Так само і наші краяни зберігають трепетні спомини про пам’ятну зустріч з колишнім предстоятелем УГКЦ, його мудрі і розважливі поради і настанови, спомини про старосвітську Україну, своє юне і зріле життя, сповнене важких трудів і випробувань, тверду віру і безмірну любов до Творця, Його Сина Ісуса Христа та вірників розпорошеної пастви українських християн греко-католиків.
І, справді, дивлячись на таку людину вперше, наші краяни проникались до неї щирою повагою і довірою, а його слова пропускали глибоко в душу. Так відбувається за умов, коли справжній пастир зустрічається зі своєю паствою, і тоді вона направду готова вірити правді Христової істини, аби йти за любов’ю Творця і приймати Його волю.
Здавалося, в цю мить у кімнаті для гостей понад 200-літнього греко-католицького храму Св. Флоріана ніби побував сам Блаженнійший владика Любомир Гузар, об’єднавши всіх членів зібрання без огляду на те, чи хтось зустрічався з ним особисто, або тільки чув за нього. Присутні з жалем констатували, що на жаль, в Україні люди прекрасно опанували науку ненависті і дуже неохоче вчаться любити одне одного. Але рано чи пізно до цього неминуче треба йти, і хоча, як зауважував свого часу митрополит Андрей Шептицький, що «Божі млини мелють поволі», треба всім нам усвідомити, що легких шляхів до суспільного порозуміння і  братньої любови зазвичай не буває. Все дійсно велике здійснюється малими кроками і великою працею тіла і духу. Успіх, а, властиво, і людське щастя та матеріальне і душевне благополуччя нації треба заслужити в праці, щоб вони, перефразовуючи Івана Франка, не були краденими. Злодія рано чи пізно все одно заскочать на гарячому, і тоді навіть його спадкоємці будуть гірко розплачуватися за крадіжку чого б там не було. Це всього-навсього проявляється дія восьмої Божої заповіді «Не вкради». Шкода, що про це забувають деякі українські скоробагатьки і не тільки...
Тим не менше вельми відрадно, що в Україні з’являється дедалі більше таких синів, як владика і душпастир за покликанням Любомир Гузар та його співбрати і послідовники, які доходять і до громади угорських українців у тому числі. Значить, оживає надія у відродження нації, бо сказано, що навіть один чи кілька праведників часом можуть урятувати весь світ від загибелі.

Василь ПЛОСКІНА