АРХІВ
ГРОМАДИ

№6(116)
листопад - грудень
2011 року

У колі сімї

СЛОВО РІДНЕ, МОВО РІДНА!

Іван Огієнко (Митрополит Іларіон)

НАЙПЕРШІ РІДНОМОВНІ ОБОВ'ЯЗКИ

1. На кожному кроцi й кожної хвилини охороняй честь своєї рiдної мови, як свою власну, бiльше того – як честь своєї нацiї. Хто не береже чести своєї рiдної мови, той пiдкопує основи своєї нації.
 2. Розмовляй у родинi своїй тiльки рiдною мовою. Це принесе тобi правдиву насолоду шляхетного почуття сповнення найбiльшого обов'язку щодо свого народу.
3. Хто в родинi своїй розмовляє не рiдною мовою, той стоїть на дорозi до мовного винародовлення, – найбiльшого непрощеного грiха проти свого народу.
4. Бережи своє особове iм'я й родове прiзвище в повнiй нацiональнiй формi i нiколи не змiнюй їх на чужi. Найменша тут змiна, – то вже крок до винародовлення.
5. Кожний, хто вважає себе свiдомим членом свого народу, мусить пильно навчатися своєї соборної лiтературної мови.
6. Кожний свiдомий член свого народу мусить завжди допомагати всiма приступними йому способами розвитковi культури своєї лiтературної мови.
7. Кожний свiдомий член народу мусить добре розумiти й ширити головне рiдномовне гасло "Для одного народу – одна лiтературна мова й вимова, один правопис".
8. Кожний свiдомий член нацiї мусить добре знати й виконувати рiдномовнi обов'язки свого народу.
 9. Де б ти не жив – чи в своїм рiднiм краю, чи на чужинi, – скрiзь завжди мусиш уживати тiльки однієї соборної лiтературної мови й вимови, тiльки одного спiльного правопису, тим ти покажеш, що ти свiдомий син своєї об'єднаної нацiї.
10. Кожний громадянин мусить добре пам'ятати й дiтей своїх того навчати, що наймилiша мова в цiлому свiтi – то мова рiдна.
11. Кожний свiдомий громадянин, живучи серед чужого народу, мусить конче вживати своєї рiдної мови не тiльки вдома, але й скрiзь, де можливо.
12. Кожний свiдомий громадянин мусить щедро пiдтримувати свої нацiональнi перiодичнi й неперiодичнi видання, даючи їм цим самим змогу нормально розвиватися. Добрий стан нацiональних видань – то могутня сила народу й забезпечення розвитку рiдної мови, а висота їх накладу – то ступiнь нацiональної свiдомости народу.

Віктор Баранов
ДО УКРАЇНЦІВ

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми – українці?

І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні – таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.

І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість – в серцях, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного з вас: – Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?

Українці мої! То вкраїнці ми з вами – чи як?
Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю "меншого брата"?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..