Хтось, перевіяний, мов зерно,
У ґрунт поезії впаде...

Моя уява дивним чином трансформується в зорове поле мого дитинства: «далека хата, соняшники, двір...». Мама, тримаючи перед собою решето, перевіює гречку, льон, пшеницю, просо... Відлітає за вітром лушпина, курява, сміття... Залишається тільки зерно, на перший погляд чисте і здорове. Але мама чекає чергового пориву вітру, щоб перевіяти його знову і знову. Деколи на дні залишається всього жменька насіння, але – відбірного, високоякісного. А в мистецтві слова, як і в житті. Національний фонд української поезії і прози формується шляхом ґрунтовного аналізу і ретельного відбору. Літературно-художні твори піддаються критиці, проходять рецензію читачів і випробування часом – закріплюючись у пам’яті поколінь. Мені надзвичайно цікаво простежувати продиктовані часом зміни у різних сферах життя, в тому числі і творчого. Адже я, філолог за фахом, свого часу викладала українську мову й літературу. За часів формування української держави і моєї відсутності в ній змінився не тільки статус і рівень загальноосвітньої школи, а й шкільна програма. Із пропонованих для обов’язкового вивчення, безперечно, залишилися класичні твори велетнів українського письменства Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки. Зайняли почесне місце на сторінках шкільних підручників талановиті митці слова Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Андрій Малишко, Платон Воронько – які уособлювали собою цілу епоху. Переглядаючи літературні твори, які вивчаються за новою шкільною програмою у 5-12 класах, я  зупинюся на тих, які доповнили і збагатили її невмирущою поезією слова. Думаю, це буде цікаво для всіх, хто розминувся з ними в часі.
Для 5-6-х класів, до прикладу, шкільна програма пропонує народні казки, міфи, легенди, літописні оповіді – що ввібрали в себе історичне минуле нашого народу. Крім того, нові твори й імена, про які школярі мого покоління дізнавалися, здебільшого, з інших джерел. Це Богдан-Ігор Антонич, Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Володимир Винниченко, Григір Тютюнник, Павло Чубинський, Ігор Калинець, Степан Руданський, Павло Глазовий... Крім того, поза увагою мого покоління пройшла ціла низка календарно-обрядових пісень, родинно-побутових,  історичних, давноминулих – «золотий фонд» української народної творчості. Серед них – колискові, веснянки, щедрівки, колядки, стрілецькі пісні, думи, балади... На жаль, я можу запропонувати лише маленьку частку з цієї бездонної скарбниці, яка поповнюється з року в рік. Але це високоякісна відбірна поезія, перевірена в часі цілими поколіннями. До прикладу, пісня, що славила народження Сина Божого у світлі найвизначніших дат християнського календаря – Різдва, Святого Василя та Водохрещі, – свого часу передавалася хіба що «з вуст в уста». Сьогодні ж її можна знайти на сторінках шкільного підручника:
Добрий вечір тобі, пане господарю,
радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився...
І я навіть не знаю, на радість чи на жаль, але не бачу необхідності подавати її повному обсязі. Бо переконана: сьогодні нею не здивуєш нікого. Адже цю пісню знають і шанують практично всі. Натомість запропоную один із віршів Миколи Вінграновського (нар. 1936 р.), з поезією якого знайомляться сьогоднішні п’ятикласники:

***
Ходімте в сад. Я покажу вам сад,
Де на колінах яблуні спить вітер.
А згорблений чумацький небопад
Освітлює пахучі очі квітів.
Я покажу вам сливи на сучках,
Що настромились, падаючи мовчки.
Затисла груша в жовтих кулачках
Смачного сонця лагідні жовточки.
У полі спить зоря під колоском
І сонно слуха думу колоскову,
І сонна тиша сонним язиком
Шепоче саду сиву колискову...
Для учнів 7-8-х класів шкільна програма пропонує знову ж таки, в першу чергу, – народну творчість, яка дивом не розчинилась у сутінках часу. Більше того, відроджуючись із небуття, постає в нових кольорах і відтінках. Із пісенних скарбів для вивчення в школі пропонуються суспільно-побутові та історичні пісні легендарної полтавчанки Марусі Чурай. Крім того, палітра шкільної програми збагатилася  творами й іменами, які свого часу  не входили до обов’язкового списку. Це – Василь Голобородько, Богдан Лепкий, Олекса Стороженко, Володимир Підпалий, Євген Дудар, Володимир Самійленко... Старосвітську баладу Івана Малковича (нар. 1961 р.) «Із янголом на плечі» я пропоную читачу – як актуальну в усі часи молитву:

***
Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.
Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як дитя,
і жене його у спину
сірий маятник життя, –
щоб не вештав уночі
при Господній при свічі,
щоб по світі не тинявся
із янголом на плечі.
Віє вітер вировий,
виє Ірод моровий,
маятник все дужче бухка,
стогне янгол ледь живий,
а він йде і йде, хоча
вже й не дихає свіча,
лиш вуста дрижать гарячі:
янголе, не впадь з плеча.
Пропонована програма для учнів 9-10-х класів, крім усної народної творчості, доповнена ще й давньою українською літературою, яка ділиться на кілька груп: середньовічна література ХІ-ХV ст., перекладна література, оригінальна література княжої Руси-України, література ренесансу і бароко. Давня поезія, крім загальновідомих творів видатного українського просвітителя Григорія Сковороди, пропонує знану на слух пісню Семена Климовського (ХVІІІ ст.) «Їхав козак за Дунай» та уривок з рукописної книги Івана Величковського (1630 (1651) – 1701 (1726)). Нова українська література представлена творами Івана Котляревського та Григорія Квітки-Основ’яненка, імена яких пам’ятає кожен з українців, незалежно від освіти. Література українського романтизму доповнена поетичними творами Маркіяна Шашкевича (1811-1843), Пантелеймона Куліша (1819-1897), Миколи Костомарова (1817-1885), Віктора Забіли (1808-1869), Михайла Петренка (1817-1862). Поезія ХХ ст. представлена різнопланово й багатогранно. До прикладу, в імені Василя Герасим’юка (нар. 1956 р.) я відкрила свого сучасника зовсім недавно. Довгий час прізвище автора асоціювалося в мені з давньою літературою. Тому з подвійною щедрістю пропоную його поезію шановному читачу:

Чоловічий танець
Ти мусиш танцювати аркан.
Хоч раз.
Хоч раз ти повинен відчути,
як тяжко рветься на цій землі
древнє чоловіче коло,
як тяжко зчеплені чоловічі руки,
як тяжко почати і зупинити
цей танець.

Хоч раз
ти стань у це найтісніше коло,
обхопивши руками плечі двох побратимів,
мертво стиснувши долоні інших,
і тоді в заповітному колі
ти протанцюєш під безднею неба
із криком по-звіриному протяжним.
Щоб не випасти із цього грішного світу,
хоч раз
змішай із ближніми
піт і кров.

Сину людський,
ти стаєш у чоловіче коло,
ти готовий до цього древнього танцю
тільки тепер.
З хрестом за плечима.
З двома розбійниками.
Тільки раз.

Перший сніг
Притишив кров.
Притишив крок.
І вищі стали гори.
Йде перший сніг,
немов пророк,
в якого серце хворе.
Як важко дихати йому!
Як свіжо довкола!
Ступає у порожню тьму
нога різьблена, гола.

Українська література для 11-12-х класів вміщає поезію, прозу, драматургію – давню й сучасну, загальновизнану й маловідому – перевірену, доповнену, збагачену. Крім Павла Тичини та Максима Рильського, поезію 20-30-х років представляють Михайль Семенко (1892-1937) та Євген Плужник  (1898-1936):

***
Для вас, історики майбутні,
Наш біль – рядки холодних слів!
О, золоті далекі будні
Серед родючих вільних нив!
Забудь про ті натхненні свята,
Що в них росила землю кров!
Мовчи, мовчи душе підтята.
– Агов!
Якийсь  дідок нудний напише, –-
Війна і робітничий рух...
О, тихше!
– Біль не вщух!
Поезія Західної України (до 1939 р.) представлена кількома віршами Богдана-Ігоря Антонича (1909-1936). Зокрема, в одному з віршів автор про себе пише:
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко...

Зелена Євангелія
Весна – неначе карусель,
на каруселі – білі коні.
Гірське село, в садах морель,
і місяць, мов тюльпан, червоний.
Стіл ясеновий, на столі –
слов’янський дзбан, у дзбані сонце.
Ти поклоняйся лиш землі,
землі стобарвній, наче сон цей!
Еміграційна література озвучена в поезії Олега Ольжича (1907-1944), відомого кожному з нас хоча б за кількома крилатими рядками:
Захочеш і будеш! В людині, затям,
Лежить невідгадана сила...

Поезія Олени Теліги (1907-1942) була представлена на сторінках нашого часопису, а
 вірші Євгена Меланюка (1887-1868)) особисто я пропоную читачеві вперше:

Істотне
Діла ростуть у невмолимі черги.
Громадиться цеглинами життя.
Як рух, як пруг, як вічний вир енергій,
Триває й визначається буття.
Співа блакить крізь готику риштовань,
Дзвенить цемент крізь дужу плоть будов.
І все ж таки: в началі було – Слово!
І все ж таки: начальний дух – Любов!
І в серці, і в колекторах моторів
Пульсує і іскрить одне і те ж –
Від хаосу до космосу просторів,
Від атома до голубих безмеж.

Українську літературу другої половини ХХ – початку ХХІ ст. представляють поети-шістдесятники. На першому місці – шановані й імениті Борис Олійник, Іван Драч, Дмитро Павличко, Василь Стус і, безсумнівно, – Василь Симоненко, в поезію якого я закохана по «самісінькі вуха». Ліна Костенко ж, на мою думку – не просто «перша скрипка» в українській поезії, вона – її найвагоміший акорд і неперевершене соло. Вірш Ірини Жиленко (нар. 1941р.) «За золотими вікнами зірок...» достойно продовжує ряд знаних імен і творів. В ньому – пам’ять про друзів-митців, які пішли у вічність:
***
В земному Києві нема для мене весен.
По осені – мій кожен день і крок.
А як у вас там, в Києві небеснім,
за золотими вікнами зірок?
В земному Києві така стара я стала,
А вам Господь років не добавля:
Така ж яскрава посмішка у Алли,
Такий же чорний чуб у Василя!
В земному Києві – безмірність самоти.
Куди піти, коли нема Івана?
А там, за тим віконцем золотим,
де є Іван, – там дім обітований.
Там вірші, чай, там дим від сигарет.
Куди спішить? Їм вічність вікувати.
Борецький знов малює мій портрет.
А Стусові і вічність тіснувата...
Про щось земне замислився Кушнір.
Здригнулась чашка з недопитим чаєм.
Вони нам смерті не бажають, ні,
але їм дуже нас не вистачає!
Як там Лукаш? Все грає в доміно?
Було в нім щось розгублено-дитяче.
А ти, Валерик? Чи тобі чутно,
як мама плаче? 
Хоч уві сні для неї оживи...
В земному Києві, повитому в жалобу,
тепер уже нема таких, як ви, –
о лицарі печальної подоби!
Нема весни. Ніщо не процвіта –
Крім лицарів неситої утроби.
І, хоч потилиця у них крута, –
я не зроблюсь ніколи мізантропом.
Бо ви  були! А отже, все було:
любов і подвиг,
хрест і воскресіння...
Хай вічно світить над моїм столом
в небеснім Києві,
в небесній Україні.
Хай береже спочинок ваш Господь
всю довгу-довгу, всю небесну вічність.
А я віршую...
Бо казав Світличний:
«Іриночко, без віршів не приходь...»

Я беру паузу: випущений із поля зору рядок раптово загальмував у мені. «Валентино, заходьте зі своїми віршами...» – озвучився в тон останньому рядку знебарвлений спомин і почав поволі висвітлюватись... Остання зустріч у місті над Ужем виявилась і справді останньою. «Він був тоді на віддалі руки, тепер уже – на віддалі розлуки...» – спонтанно переклалося з російської. Не мною. Ігор Римарук (нар. 1958 р.) представлений у розділі «Сучасна молода українська література» з єдиною датою – свого народження. То ж для багатьох читачів він – ще в «земному Києві», на мою ж долю випало представляти його вже з «Києва небесного».

Зірка
Може, так би невидимо й жив –
та котроїсь липневої ночі
впала зірка з високих верхів
у дитячі незамкнені очі,
пропекла борозну межи брів
і засіяла пам’ять золою...
Затулитись од неї хотів –
та долоня була замалою.
Продовжуючи ряд імен і творів, які «розбавили» сучасну українську поезію прихованими в часі фарбами, знайомлю себе й читача з групою БУ-БА-БУ на чолі з відомим читацькому колу поетом Юрієм Андруховичем (нар. 1960 р.).
У нього палка потреба,
у нього жадання слізне:
окраєць нічного неба
піймати у фокус лінзи...
Наведені вище рядки з вірша «Астролог», як свідчить сама назва, – не про нього... Але мені чомусь здається , що це не зовсім так. У фокус творчої уяви автора потрапляє все, що вирує довкола, – щоб без зайвих прикрас, як у дзеркалі неба, відобразитись у поезії.

Балада повернення
Коли мандрівник повернувся додому,
ступив за ворота, зійшов на поріг,
здійнявши на плечі дорогу і втому, –
всі радощі світу вляглися до ніг.
Його не забули, його зустрічали:
вечеря з вином – на широкім столі;
чомусь не казав про далекі причали,
замкнувши в устах невідомі жалі.
І всім було дивно, і жінка до ранку
зітхала в даремній гонитві зі сном.
а він все дивився туди, за фіранку,
де зірка по небу пливла над вікном.

Наступний автор, ім’я якого висвітлилось уже в третьому тисячолітті, належить до нового покоління: молодого – за віком і зрілого – за професійною майстерністю. Його поезія пройшла відбір і зайняла гідне місце в ряді визнаних поетів сучасності. Більше того, була запропонована для вивчення в школі. Наступний вірш – Сергія Жадана (нар. 1974 р.):

***
Музика, очерет,
на долоні, руці.
скільки пройде комет
крізь понадхмар’я ці.
Як проступа тепло
через ріки, міста.
все, що у нас було –
тільки ця висота.
Все, що трималось вій,
голос печальний, плач,
я скидаю на твій
автовідповідач.
Поїзд твоїх химер
не зупиняє біг,
нам з тобою тепер
падає різний сніг.
Нарізно кров поспіша,
солодко шириться лет,
тихо росте душа,
мов ламкий очерет.
Я переглядаю список рекомендованої для вивчення в школі літератури, відбираючи для себе «добірні зерна». Заповнюю ними порожніючу нішу – в надії на те, що вони не просто збережуться, а ще й проростуть. Хоча достеменно знаю, що сьогоднішня епоха ще не створила достойного підґрунтя для проростання духовності. З цього приводу візьму на себе сміливість переадресувати в сьогодення переконливо-підбадьорюючу фразу Ліни Костенко: «Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох». Відрадно, що незважаючи на економічно-соціальні негаразди й матеріальну невлаштованість у країні, молоді митці  не зраджують Слову. Слово – це незмінний інструмент поета для вираження духовної суті нації. Збагачена досвідом і відшліфована часом, сучасна поезія посідає достойне місце в українській літературі. Вона покликана відроджувати духовну енергію народу. Євгеній Меланюк свого часу напрочуд влучно зауважив: «Як в нації вождя нема, тоді вожді її – поети». І далі: «...Історичні події, війни, перемоги й поразки, розквіти й упадки держав і народів, ціла рухлива маса історії – є лише матеріалізацією тих чи інших ідей... Дійсними ж творцями є мислителі, апостоли ідеї. Справжніми пророками історичних подій є Митці, в першу чергу – поети». Це справедливо. В усі часи занепаду й економічних криз «на сторожі національної самобутності було слово», за допомогою якого «формулювались національно-державні пріоритети». Не маючи держави, народ довіряв своїм духовним авторитетним вождям.  Тривалий історичний розвиток України – яскраве підтвердження цьому. За словами Дмитра Павличка, «українська нація існувала і зберігалася саме у державі слова, української національної музики, живопису. А слово було передусім від Сковороди, Котляревського, Шевченка... Митці не тільки зберігали націю, вони її... творили.» Тому я з величезною повагою відношуся до політиків і меценатів, які беруть безпосередню участь у виданні нових книг і підручників: як, до прикладу «Українські поети ХХ ст.». У книзі вміщено твори поетів, пропоновані програмою середньої загальноосвітньої школи з української літератури для текстуального та оглядового вивчення.
Наступний етап – реалізація  диску, до якого увійшли аудіо-записи поетичних творів у виконанні В. Симоненка, М. Рильського, М. Бажана, П. Тичини, В. Сосюри, А. Малишка, П. Воронька, О. Гончара, М. Вінграновського, В. Стуса та ін. Диск вміщає одну третину творів класиків української літератури, які є обов’язковими для вивчення в школі, інші – рекомендовані. І нехай поезія – тонкоенергетичне явище, що вібрує на грані підсвідомості, не кожному відкрите й доступне. Нехай вона –  не до кінця досліджена, не досконало вивчена, не всіма  визнана... Але не підлягає ні найменшому сумніву, що високохудожнє поетичне слово сприяє відродженню душі й величності духу. І я, в свою чергу, сподіваюся, що мені вдалося пробудити у свого співрозмовника віру в незбагненну енергетику і силу поезії! І на завершення, мої шановні читачі, щиро поділюся з вами черговою порадою від неповторної Ліни Костенко:
...І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі.
Я підписуюся під сказаним, офіційно підтверджуючи відданість Слову.

Валентина Зінченко-Параска