30.06, понеділок
Привіт, сонце, якраз маю можливість Тобі написати.
Пам’ятаєш, я розказував Тобі про Угорщину? Вона майже в центрі Європи. Колись то центр був у нас, в українській частині Карпат, а потім геодези і картографи взяли свої інструменти в руки і переміряли – центр Європи виявився десь північніше, здається, у Прибалтиці… Чи нічого ніхто не перемірював… А просто так вирішили, що центрівці буде легше на бюджет, на людей, на політиків… Одним словом, Угорщина – таки в центрі. Коли на карту дивлюся, то так і виглядає. А потім згадую, що в Європу вкотре потрапляє і Росія – візуально азійський кордон ретирує на схід – центр зміщується… Холера з тим центром! Не може на місці всидіти! І взагалі, хто придумав ці кордони?! Жили б собі мирно, ділилися б і далі територіями пасовищ і лісів з дичиною. Пробач. То так, з серцем.
Словом, таке.
Угорщина – ти чула колись про неї? Казали, що мадяри зовсім не схожі на нас, мова в них така, що ніхто в Європі їх не зрозуміє. Нас теж ніхто не розуміє – і все рівно живемо. Але то зовсім інший дискурс… Мова своя і свій дискурс.
У моєї бабусі була сестра Янка, яка виїхала після Другої світової війни до Польщі. До неї там (чи тут, в Україні, чи вже там – у Третій Республіці) залицявся якийсь угорець. Невисокий. Вона його називала “кічі мадяр”. Не знаю, що це означає, сонце, не знаю. Чи щось образливе, чи нейтральне – дізнаюся, то скажу.
А наразі думаю собі: яка ця Угорщина? Встиг уже кілька годин у ній побути.
…Коли виїжджали зі Львова потягом, то за пару хвилин до відправки почався дощ. А так парило перед тим… Коли дощ почав лити, людей на пероні біля вагонів якось раптово не стало. Зникли ніби кудись. А може, то всі вони на цей потяг сідали, втікали від дощу далі – до гарячої Угорщини і не менш сонячної Італії?
Рясний дощ. Перед тим, як рушали, на мене напала ностальгія. Припав чолом до вікна у проході.

1.07, вівторок
Усе йде по висхідній. Як по драбині – догори, до Бога, до неба, до теплішого повітря в кімнаті і до комарів на стелі. А якщо серйозно, то це справді так: попередні здобутки видаються смішними у порівнянні з тим, що ти маєш зробити сьогодні. А те, що ти зробиш сьогодні, буде тобі здаватися дрібницею в порівнянні з тим, що будеш двигати завтра. Ой, як це далеко буде – оте ціле завтра… Здається, там буде все – і якісь випадки, зовсім не передбачені, і нові люди, які або зроблять тобі приємність, або компрометують, і якісь ситуації (навмисне не використовую слово «проблеми», боюся, щоб воно не матеріалізувалося), такі ситуації, які ти сам створиш. Хоча збоку буде виглядати, що то не ти, а хтось інший винен у всьому, що якось не так. Але то ми самі причетні до свого життя.
Зрештою.
Зрештою, це не те, сонечко, що, я б сказав, найголовніше.

Ніколи раніше не був у місті Печ. Також ніколи не був в Угорщині. І в Євросоюзі. І навіть за кордоном, за межами моєї коханої з Тобою України.
А колись у мене була мрія – подорожувати. Правда, та мрія була насаджена загальним бажанням наших пострадянських людей вибитися з порочного кола і піти кудись далеко, де тебе ніхто не буде діставати. Хороша мрія, але вона примусова. Внутрішньо-примусова.

А тепер ми самі в тому винні. Винні в тому, що у світі “за кордоном” почуваємо себе дикими, неотесаними (своєрідними, ексклюзивними, оригінальними, духовно багатими, душевнохворими, звихненими, зацикленими, причинними, одержимими, себе-голіками).
Якось так стається, що оббиваємо пороги різних інстанцій, аби отримати довідку чи дозвіл НА ЩОСЬ.
Коли я лупав поріг до страхової компанії, вокзалів чернівецького і київського, то думав, що то найважче – вистоювати в довгій черзі (як у дев’яності, коли ми з тобою не мали що їсти і наші батьки отримували зарплату у вигляді мішків з цукром), що то найважче – питатися і не чути відповіді (або через те, що між мною і персоналом скляна стіна, або через те, що чути нема що: відповіді немає), що простіше – просто сісти і заплакати десь біля металевої огорожі, звідки тебе вночі прожене страж порядку, і тобі буде вже все одно, якими концептами користуватися…

Коли отримав візу, то думав, що це казка!

Але, здається, насправді
казка
починається
тут,
сонце!

Від Чернівців до Печа – кілометрів сімсот набіжить… Але, на жаль, потягів до Угорщини прямих немає, тому мені довелося брати білет до Львова, а там уже пересідати на інший – комфортабельніший, з причіпними вагонами до Будапешта.

…Ми плавно проїжджаємо повз низку українських міст і вночі, десь о другій, нас зупиняють. Щоби перевірити паспорти і – що більш важливо в даному випадку – адаптувати потяг до іншої ширини між рейками. Триває це все разом години зо дві. Мої сусіди по купе давно вже покинули мене (зі мною їхали двоє милих дітей… до Мукачева… хлопець-студент і його дівчина… лежали на верхній полиці і, напевно, обіймалися або цілувалися… вгостив їх мандаринкою… вони зійшли, я ж досипаю далі…).
Досипаю з перервами, коли до мого купе заходить чоловік у формі і питає російською, куди я їду, з якою метою, що везу; інший чоловік, який питає щось угорською, а потім ламаною російською каже «ціґари», «водка». Ага… Ні того, ні другого у мене з собою нема. «Не куріш?» – запитує. Заперечливо хитаю головою і далі падаю в сплячку. Як не дивно, серед цієї метушні, без паспорта (який тимчасово забрали митники для перевірки і штампа) мені спиться… Досить солодко. Бо бачу сни.
Цікаво, чи відрізняються ті сни, які людина бачить у себе вдома, від тих, що за межами рідної хати? Кажуть, на новому місці людина бачить уві сні свою долю.
Я сплю у вагоні, де досі ніколи не бував, отже, це моє нове місце. І бачу тут сон. Це означає – я бачу тут уві сні свою долю? Але вся фішка в тому, що я не пам’ятаю, що мені снилося.
Крізь сон я читаю назви угорських станцій на перонах, дивлюсь на туман, доглянуті поля… Колись ми всі були в одній державі, мегасоюзі, хоч як прикро це згадувати… Шірака страна мая радная… Але спосіб тримання синиці в руках у кожного був інший. Пам’ятаєш, сонце, тато розповідав про поїздку через Молдавію: купа анекдотів про молдаван, і такі вони, і сякі, і лампочку закручувати не вміють, але ж їхні виноградники! Вони не зрівняються з жодними іншими, особливо в Україні. Там тобі жодного бур’янчика, жодної нерівної стежечки… От і вір потім анекдотам!

Ранок як ранок. Дорога як дорога. Той самий потяг. Той самий вагон. Ті самі провідники.

У Будапешті – жодного напису англійською… Як на зло! Тільки «Вестерн Юніон»…
О! Знайшов один напис російською – про те, що робити, якщо хулігани нападуть: треба на великому стовпі серед вокзалу натиснути спеціальну кнопочку і розказати все полісменові… То ще добре, якщо потерпілий доповзе до тої кнопочки. От завбачливі угорці! Там, уявляєш, написано чотирма мовами – здається, угорською, англійською, німецькою і російською. Цікаво, чи розмовляють цими всіма мовами полісмени? Чи зрозуміє тебе чоловік у пагонах на тому кінці дроту, коли ти, весь у крові чи у страху будеш намагатися розповісти все в деталях і без перекручень?

До потяга з будапештського вокзалу будь-хто не потрапить. Тільки ті, в кого є квитки, тобто право на проїзд. Сам вокзал напіввідкритий, побудований у формі літери П, з великим аркоподібним накриттям, відкритим з одного боку. З того боку прямо до приміщення (всередину тієї самої букви П) під’їжджають потяги і залітають голуби, які на ті потяги і на плитку опускають свої результати процесу дефекації.
Всередину в букву “П” заїжджають тільки потяги на перонах шостому, сьомому, восьмому і дев’ятому. Інші цифри – відповідно зліва або справа від накриття, десь за межами нашої видимості… Хоча, не нашої, тільки моєї. Бо люди, які тут чекають, швидше за все, знаються на розміщенні невидимих колій і перонів, на курсуванні потягів, електричок, навіть на траєкторіях службовців на вантажних самокатах.
Перед виходом на перони стоїть перегородка, де милі жінки й чоловіки перевіряють наявність квитка. При перевірці – ставлять штамп. Напевно, про те, що людина вже пройшла на перон і повинна їхати. Або що вона готова піти на все, аби на цей вокзал більше цього дня не повернутися.

З Божою і людською поміччю купив квиток, англійська допомогла.
Хлопець-білявець показав мені касу, поміг купити квиток (власне, купив, а я тільки гроші передав йому для того), показав, куди яка колія. Каже, що мені може і не пощастити, бо, наприклад, до колії №1 дуже далеко, it is very far from here, just very fucking far from here. Перепитую заради жарту, аби в цій ситуації не схибнутися зовсім: «how much fucking?» Він сміється, звичайно. Гм… Значить, я досить нормально володію англійською!

До речі, Твої настанови я виконую досить непогано. Ще в потязі перечитав в угорсько-українському розмовнику норми читання угорських літер і тепер знаю, що як казати (єдине – не знаю, коли що казати і з яких звуків які слова утворювати…). Можливо, знайду в Печі якийсь словник угорсько-український і українсько-угорський.

На головному пероні висить велике табло, де написано, який потяг на якій колії прибуває. Написи рухаються механічно, перекручуючись, як довгі прямокутники на біл-бордах з рухомою рекламою. Перед таблом стоять, сидять на сумках, сумують і нудяться люди, чекаючи, коли висвітиться номер перону їхнього потяга, повисають на мереживах своїх думок і гойдаються, гойдаються, гойдаються, гойдаються. Якась дівчина мене питає: «Sorry, where is the 2nd number?» Я відповідаю, що, напевно, десь зліва. От, бачите, тут такі номери. А другий десь там. Треба йти туди. Дівчина, здається, не дуже задоволена… або просто на своїй хвилі чи змучена… вона повертається в той бік, який я їй показав і курсує туди, тримаючи в руках сумку-якір.
Нарешті! З’явився номер і для мене. Мій потяг прибуває на 11 перон, отож, мені – направо… Показую добрій тітоньці проїзний документ, кажу «кесенем» і чемно йду далі.

Електричка на диво біла. Чиста. Місця позначені окремо для тих, хто біля вікна, і тих, хто ні. Двері відкриваються одним натиском на спеціальну ручку (о Господи! Їх не треба штовхати, тягти, сунути, совгати, бити ногами, ламати, виламувати, виштовхувати, наважувати коліном, тиснути плечем, бити рукою по склі і кликати на допомогу. Все тільки в одній зачарованій дверній ручці…:)))
В дизайні цієї електрички переважає білий колір (стіни, стеля, підголівники), навіть світло лине на стелю, а вже звідти відбивається по всьому просторі вагона. Простір від того робиться м’яким і домашнім. І в повітрі, не знаю чому, з’являється відчуття Великодня.

…Плавно вриваємось у простір поза стінами електрички… Без жодного поштовху… Тріску, гуркоту… Жіночий голос у радіофоні щось говорить, я чемно слухаю (нічого не розумію).
Вагон не дуже заповнений. Чую трохи угорську… Ніби не дуже важка вимова...

В електричці – нормальні, звичайні люди. Бо ті, що до нас в Україну приїжджають, якісь такі одержимі, туристи справжні тобі, з наплічниками, в панамках, майках-розлітайках, завжди одягнуті в загорілі обличчя. А тут – звичні люди, з сумками, сумочками, одягнуті по-простому. У кожного на обличчі – якась житейська дума думається. Або сидять собі, дивляться в вікно, ніби й не угорці, а справжні тобі українці!

Печ.
Одне слово.
З цим одним словом мені доведеться спілкуватися цілий місяць. Побачимо, хто кого зачарує.

Далі ієрархія йде така: Печ – Карой – авто – дім – квартира – ключі – двері. Спробуй собі це уявити, а я поки що поп’ю чаю.

У моїй кімнаті на декоративній стінці з тумбочок (якось так по-совковому звучить…) стоїть вазон, штучний, але файний. Зелений, дрібне довге листя, виглядає, як справжнє. Ті листочки «виростають» з якогось зеленого чи то пінопласту, чи то поролону, чи то якоїсь такої пластикової тирси. Головне, що зеленої. Тикаю в неї пальцем, аби дізнатися нарешті, що це. Ніготь впирається у зелений м’якуш, який миттю залишає на собі вузенький слід від нігтя.
Біля свого «сліду» помічаю інші схожі (напівкруглі, вузькі і ще глибші). Напевно, така вже доля цього вазону, чи то пак, поролону, що у ньому постійно будуть копирсатися, дивитися, що там, вивчати, а після ознайомлення – забувати. Залишати на пам’ять слідок від нігтя. Як добре, що я не поролон…

За вікном щебечуть пташки. Слава богу, не по-угорськи…

Бачив тут у центрі, на пішохідній вулиці в Печі, магазин з книгами. Треба буде зайти, подивитися, що там продають. Може, щось є з українського… Сумніваюся.

2.07, середа
Вчора виникла потреба щось писати, якусь повість, чи трактат, чи щось таке, як роздуми, щоденник. Щоби там було цікаво і нібито з сюжетом.

Щоби поїсти, в Печі не треба нікуди далеко йти. Це місто барів, кафе, ресторанів і маленьких пішохідних вулиць.
Коли вийшов з будинку, де мешкаю, то за метрів двадцять натрапив на міні-ресторан із знайомим словом у назві – «Фіякер». Так само воно звучить і угорською… принаймні, так звучить назва. З барменкою спілкувалися німецькою. На щастя, щось ще пам’ятаю з гімназії. З людей у залі тільки барменка, бармен, якийсь хлопчик (можливо, син її чи його) та й я, грішний.
Замовив салат, зупу і рис з овочами. Цікавлюся, чому немає людей (як я питався своєю напівпригадуваною німецькою – то вже зовсім інша історія…). Дівчина каже: бо це «Фіякер». А що це означає, допитуюся, маючи на увазі зв’язок між назвою і кількістю відвідувачів… Що ж, розказала вона мені багато, а зрозумів уже я не те, щоби половину, а так… упізнав знайомі німецькі й інтернаціональні слова, то й домислив собі смисл сказаного… художнім домислом займався, поки вона говорила, сякий-такий… письменником захотів побути…
Але поїв смачно!

Мова тут така оригінальна, неможливо навіть вловити окремі слова...
Зате я дещо знаю: кесенем – дякую, едь – один! Приїду додому – не впізнаєш!
Це коли я купляв круасан. Сказав просто: “круасан” – і вона зрозуміла, що я хочу купити. Але запитала: “едь?” Я показав їй один палець. Думаю, не образилася.
Вдома дивлюся в розмовник – справді “один”…

Був у супермаркеті, виявляється, він закривається о 9 вечора... Я ж думав, що він цілодобовий… Ходжу собі, кефірчик вибираю (треба би чогось такого попоїсти після тих двох днів у дорозі з невідомо якою їжею), аж раптом до мене підвалює сек’юріті і щось каже. Я вибачаюся, що не розмовляю угорською, питаю по-англійськи, що він каже, а він, бідний, напевно, німецьку в школі вчив. Допровадив мене до кас – каса була остання. І я був останній у тому супермаркеті. Виходив – за мною закрили таку велику решітку, від стелі до підлоги, як у тюрмі...:)))

Сьогодні мені провели Інтернет. І відтоді зажив я добре і щасливо:)))

3.07, четвер
Дні пішли швидко, сонце, пробач, але я навіть не встигаю за тобою скучити від цієї розмаїтості!
Кожна моя розмова в місті починається з фрази «Excuse me, do you speak English?»
А потім, якщо людина каже «Так», «Трохи», то я продовжую: як пройти туди, чи є у вас меню англійською, я шукаю те-то і те-то… Але вони більше з німецькою дружать:(
Правда, коли запитаєш щось по-англійськи, то вони такі раді, що з іноземцем порозмовляли! Чисто, як у нас – коли пояснюєш людині прийшлій дорогу, то на душі робиться радо, гордо і співають і серці канарейки…

Інколи на мене находить страх, що я нічого нового не побачу, не відчую, що все йде на смарку. Що пройду місцем, яке досі давало мені наснагу і добре самопочуття, і не відчую цього разу нічого. Що пройду просто. Просто пройду. Просто. А щось десь відбувається, десь відчиняються великі двері, аби пройти крізь них і увібрати в себе енергію, котра ТАМ, за дверима. Що станеться, якщо я не пройду повз них взагалі, не те, що не пройду в них?

Згадався напівтермін зі школи: пройти програму. Це означало прочитати, скажімо, з української літератури, певну кількість творів, ознайомитися з критикою на них, навчитися їх аналізувати. У більшості випадків цим «ознайомленням», «проходженням» відбивається один-двоє учнів у класі, а решта теж проходять, тільки не так, як треба, а «повз»…
Це я так, згадав наболіле з дитинства, коли ти вчишся, стараєшся, цікавишся, а потім бачиш, що тобі це зовсім не допомагає у становленні поміж тими, хто тебе оточує. А оточує тебе в школі звичайний сурогат (учні, маю на увазі).

Ще раз напишу Тобі про їхній супермаркет. Там є відділ з книжками... Величезний!!! Уявляєш, там стоять кілька альтанок для читання. Чи чекання… Це так мило! Але, швидше за все, це заслуга не мешканців міста чи взагалі миролюбних угорців, а глобалізації...

Походив, походив, попросив показати словники. Побачив купу нового для себе. Виявляється, у них навіть видається угорсько-російський словник сленгу! Погортав його… Але він мені якийсь нецікавий… Може, тому, що він не має української частини?

Читати, читати і ще раз читати!

Шукав словник українсько-угорський… Але того добра в них, на жаль, немає. Є з іншими слов’янськими мовами, особливо багато з сербами і хорватами. Їх, напевно, поважають більше, ніж нас, українців. Але то таке. Будуть і нас поважати.

Купив собі два словники – англійсько-угорський і угорсько-англійський. Чому два? Бо чомусь нема такого, щоб був в одному томі туди і сюди, тільки так, по два. І так, здається, з кожною мовою. Якісь вони дивні… Це ж легше і зручніше! Дівчина на касі щось мене запитала, але я зразу: не балакаю по-угорськи. То вона дала мені без питань пакетик, вибила чек, взяла гроші і дала здачу. Я тільки встиг подякувати, і на тому казка про супермаркет закінчилася.

У супермаркеті все якось по-сучасному, вже не відчувається тих вулиць, які дихають обома тротуарами, ніби легенями. Тут є ескалатор, магазини, трохи більше людей, ніж звичайно, більше тьмяного світла (такого, знаєш, економного, яке здається темним, тьмяним і псує зір). І море продуктів. Хоч то вже і не Угорщина, не старий добрий Печ… То Євросоюз, зовсім інша історія, зі своїми казками, міфами, добрими чарівниками і злими лиходіями, зі своєю міфотворчістю.

А ми в Печі, нам треба думати, аби берегти ту казку, яку берегли до нас. Зберегли нам її до нас, от її й маємо.

Автобіографія:

Повне моє ім’я, надане при хрещенні, – Остап Юрій Мирослав. Народився 28 квітня 1983 року в містечку Чорткові на Тернопільщині, закінчив місцеву гімназію, відвідував музичну школу (фортепіано).
З 2000 року живу в Чернівцях. У 2000-2005 роках навчався в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича, отримав диплом магістра української філології. Ще під час навчання працював у газеті  „Університетський вісник”, згодом перейшов на викладацьку роботу. Сьогодні викладаю на кафедрі журналістики цього ж університету. Готую кандидатську дисертацію з історії книговидавничої справи на Буковині.
Пишу поезію, прозу, брав участь у кількох літературних конкурсах різного стильового формату, на декотрих перемагав. Зокрема за результатами Конкурсу імені Вадима Коваля (Чернівці, 2003) отримав перемогу і право на випуск власної книги поезій. Вона вийшла під назвою „Кохаючи серп і молот постмодернізму” (Чернівці, 2003). Друкувався у всеукраїнських і регіональних збірниках, журналах, газетах, Інтернет-виданнях. Перекладений португальською (Віра Вовк, збірка „Лоза/Videjra”, 2009) і відтепер – ще й угорською (Угорський щоденник „Се аз мадяром славу рокотаху”). Сам пробував перекладати з польської та угорської.
Займаюся фотографією (мав кілька персональних виставок), збиранням родоводу. Люблю вивчати іноземні мови, видаю газету „Жаринка” (самвидав) для своїх близьких і далеких родичів (починаючи з січня 2009 року).