Одна тисяча сімсот сімдесят першій рік, п’ятнадцяте травня, Італія, місто Болонья, Болонська Філармонічна Академія.
П’ятнадцять судій в лілових мантіях отримують по два шари – білий і чорний, а потім кидають їх в шкатулку. Якщо в шкатулці виявиться більше білих шарів, композитора зустрічають бурхливими оплесками. Він стає «Почесним Академіком» Болонської Філармонічної Академії.
Тим, що випробовуються, дається тема, на яку за визначений час потрібно написати чотирьохголосий старовинний антифон (твір для співу на зміну двох хорів або для хору і соліста).
Іспит був призначений на десяту годину ранку. Сьогодні до членів «філармонічних кавалерів» вступають двоє: чех – Йожеф Мисливичек і українець з містечка Глухово, капельмейстер Царської Хорової Капелли з Петербургу – Максим Березовський.
В день випробування було призначено журі під головуванням «Принціпе» – голови Академії. Ним в той час був відомий музикант Антоніо Мацоні. Рішення приймалось таємним голосуванням.
Роботи були виконані вчасно. Одна з них була підписана по-італійськи «Маssimo Веresovski», вона до нині зберігається в стінах Болонської Академії.
Коли шкатулку відкрили першій раз, в ній виявилось 12 білих шарів і три чорних – прозвучали оплески – Й.Мисливичек був прийнятий в «Члени Філармонічних Кавалерів».
Коли відкрили шкатулку вдруге – там виявилося всі п'ятнадцять білих – «Massimo» одноголосно було присвоєно звання «maestro», а також титул Академіка. Протокол голосив: «...Синьйор Максим Березовський представив свою роботу, яка була розглянута членами комісії і оцінена та визначена таємним голосуванням – схвальною. Він прийнятий до членів «Академіків-композиторів іноземців».
Ім’я М.Березовського було висічено золотими буквами на мармуровій дошці, а портрет, як належиться по традиції, був написаний на стіні церкви Сан-Джакомо. Якщо би вдалося поновити цей портрет, то він, можливо, став би єдиним нам відомим зображенням композитора...
В минулому, 1770 році Академіком був названий 14-літній Вольфганг Амадей Моцарт.
М.Березовський і В.Моцарт в один час вчиться у визначного «маестро» Мартіні (Martini) Джованні Баттіста, Джамбаттіста. У той період, В.Моцарт  працював над оперою «Митридат, Цар Понтійський», яка була закінчена до Різдва і з успіхом показана в Мілані.
Роком раніше, у 1769, під час концертних виступів по Італії, кожний день Вольфганг і його старша сестра Наннерль грали на клавесині то разом в чотири руки то окремо. Моцарт показував своє мистецтво у всьому його багатогранному багатстві і високій виконавській майстерності: сидячи за клавесином він грав свої концерти і управляв оркестром, диригував своїми симфоніями, грав соло на клавесині і скрипці, імпровізував.

Моцартів в знак поваги та захоплення талантом малого вундеркінда, приймають Папа Римський Климент XIV та король Фердинанд IV Неаполітанський. Тоді ж і стався той знаменитий випадок, коли під час Служби Божої в Соборі Святого Петра, була виконана восьми голосна Меса композитора Григоріо Аллегрі «Miserere» на чотири хори. Після Меси, Папа Римський, довідався у В.Моцарта про те, як йому сподобався твір на вісім голосів?
В.Моцарт відповів – що для прославлення Господа, не обов’язково так ускладнювати музику, можливо досягти високої виразності більш скромними засобами нотного письма.
На що Папа зазначив, що перед композитором ставилося завдання написати музику такої складності, що би ніхто на слух не зміг скопіювати її, що би це була музика виключно до самого Бога і простим смертним була не підвладна.
Тоді В.Моцарт попросив принести йому кавалок паперу і перо. Коли за вказівкою Папи принесли папір та перо, В.Моцарт тут же, по пам’яті, прослухавши перед тим лише один раз твір, написав головну тему Меси, без жодної поправки на всі вісім голосів!
Літом 1770 року  – в знак Божого визнання, Вольфганг Амадей Моцарт отримує з рук Папи Римського Климента XIV – Орден «Золотої шпори».
Максим Созонтович Березовський народився 27 жовтня 1745 року в тодішній гетьманській столиці Кирила Розумовського в Глухові, що на Чернігівщині. Народився він в козацькій родині, в місті, де виховувалися «музики» для служби при дворі російських імператорів.
На той час у Глухові знаходилася єдина на широких просторах Російської імперії музична школа, яка готувала професійні кадри для Санкт-Петербурзької придворної співочої капели. Припускають, що у молодості Березовський навчався у Київській духовній семінарії, а також однозначно, мав саме пряме відношення до домашньої капели Гетьмана Кирила Розумовського, якій був великим шанувальником музики, меценатом і за свідченням сучасників, усіляко підтримував своїх земляків при дворі.
В юності, за свій дивної красоти голос, старший брат Кирила, Олексій Розум (так його тоді називали) був привезений в Петербург і представлений майбутній Імператриці Єлизаветі. Сталося це так, що в січні 1731 року, через село Лемеші, по дорозі на Глухів, проїжджав полковник Федір Вишневський, якій повертався з Угорщини де купував Токайські вина до столу Імператриці Анни Йонівни. В Чемирицькій церкві він почув і побачив привабливого молодого співака та запропонував тому їхати з ним у Петербург, обіцяючи влаштувати козака в придворний хор. Батько Олексія був категорично проти, але Олексій Розум погодився і навіть не попередивши батьків, щез з обозом полковника в сніговій хуртовині...
В подальшому, Єлизавета закохалося в Олексія і восени 1742 року, Олексій Розумовський таємно обвінчався з Імператрицею Єлизаветою Петрівною в придворній церкві підмосковного маєтку Цариці селі Перове. В 1744 році, від морганатичного браку (браку, якій не передбачає рівного права на престолонаслідування), Імператриці Єлизавети Петрівни та графа Олексія Розумовського, бувшого півчого з українського села Лемеші, народилась дівчинка, яку назвали Августиною.
Кирило Розумовський, який був за протеже свого брата Олексія «фаворитом» при дворі Цариці Єлизавети, в своїй глухівській хоровій капелі-школі готував «голоси» для Петербурзької придворної хорової капели. Звісно, він збирав по українських містечках та селах молоді таланти – їздив по церквах та слухав, хто як співає. Так він, начебто, надибав на Марка Полторацкого, Максима Березовского та Дмитра Бортнянського.

За ініціативою графа Олексія Розумовського, в 1744 році Імператриця Єлизавета Петрівна у супроводі вищих чинів двору (серед них зокрема, були намісник престолу Великий Князь Петро Федорович – майбутній Імператор Петро III, його дружина Софія – майбутня Імператриця Катерина II) здійснили подорож на Україну. Імператриця Єлизавета відвідала Глухів, Козелець, Київ де на свої кошти заложила Церкву.
Олексій Розумовський маючи прекрасний голос та виконавський досвід, став першим вчителем-наставником для Максима під час його навчання в глухівській хоровій капелі брата. В той же ж період, там же, в Лемешах і Глухові виховувалась донька О.Розумовського – Августина, яка була на рік старша за Максима. Безперечно вона також приймала активну участь у різноманітних заходах глухівської школи і тому була в приятельських стосунках з Максимом, вони з дитинства добре зналися, що в майбутньому стало фатальним для долі і навіть для самого життя Максима Березовського.
Батько М.Березовського, був козацьким писарем. Один родич, з родини Березовських згадується серед морських офіцерів царської армії. Інший – Михайло Березовський, був відомим композитором свого часу. Власне, вони разом з братами Олексієм та Кирилом Розумовськими, були тією могутньою спрямовуючою силою у навчальному композиторському процесі для малого Максима ще у Глухові, а з 10-11 років  у Києво-Могилянській академії, де хлопець і почав писати музичні твори.
У 13-річному віці, тобто у 1758 році, Максима серед найкращих співаків глухівської школи, відправили у Петербург, де він приймав участь у виступах придворного хору, а пізніше виконував складні вокальні партії в дуже модних тоді італійських операх. Відомо, що він співав і у престижному великокняжому хорі в Орієнбаумі,  передмісті Санкт-Петербурга. В ті ж роки, молодий майбутній композитор виступає, як актор-трагік, приймаючий участь в пишно поставлених операх на сцені Орієнбаумського придворного театру.
 В ті часи, керував Придворним хором вихованець братів Розумовських, Марко Федорович Півторацький, якій навчав юного Максима музиканта-хориста. Також навчаючись у придворного капельмейстера Франческо Цоппіса, Максим з надзвичайною наполегливістю засвоює італійську музичну систему.
Таким чином, з 1758 року – через виняткові вокальні дані, Максим став солістом у Придворній співочій капелі князя Петра Федоровича.
 У 1760-х роках, М. Березовського призначили придворним капельмейстером. Скоріше за все, Максим власне в цей час, по смерті своєї покровительки Цариці Єлизавети, написав свій найкращій концерт. Текст якого нагадує про страхи Єлизавети перед можливою зрадою. «Не отвержи мене во время старости, не дай оскудевати крепости моей, не остави мене» — так починається спів. І далі про зраду: «яко реша врази мои мне и стерегущие душу мою совещаша вкупе...»
І багатомовний кінець концерту: «Да постыдятся и исчезнут оклеветающие душу мою...»  Максим  досить змужнів, щоби написати таку високо духовну музику, йому тоді виповнилося 17 років.

Та, на жаль, він не встиг в повній мірі скористатися з переваг своєї посади придворного капельмейстера – після отруєної Цариці Єлизавети, на трон став її племінник ПетроУльрих, принц Гольштинський, якій був онуком Петру І, по лінії його дочки Анни Петрівни. Слід відзначити, що Петро ІІІ також всіляко підтримував таланти Максима. Але це тривало не довго, бо до влади у Росії прийшла імператриця Катерина ІІ (по мамі Софія Рейнбек), яка відзначалася нелюбов’ю до музики. Мало того, як свідчили (чи пліткували) її сучасники, вона аплодувала артистам за підказкою зі сторони.
28 липня 1762 року, після перевороту та усунення з престолу Петра ІІІ, за вказівкою Катерини ІІ – Олексій Орлов, Григорій Потьомкін та інші, під час п’янки спровокували конфлікт, та задушили подушкою її чоловіка Петра III, а наступного дня вона оголосила, що він помер раптово від «гемороїдальних кольок».
 На 33-му році свого звірячого існування, Зофія Ангальт-Цербська з Прусії, іудейка Фіке, стала царицею аж на 34 роки з 1762 по 1796 рік, під зловісним іменем Катерини II. Це була не ординарна особистість – хитра, підступна, мстива і жорстока. Вона стала на чолі нації не лише щоб жирувати, але й для жорстокості і переслідувань, котрі дуже часто завершувались трагічно. Не одну мудру голову державної еліти вона кинула в тюрму і не одну сотню солдат Росії знищила після любовних сеансів для збереження таємниці тваринної ненажерливості свого шизофренічно-дикого тілесного задоволення. Припадки того патологічного незадоволення породжували диявольську злість, ненависть і помсту, які вона часто зганяла на винищення всього і всіх хто стояв на її безчесному шляху.
Один із фаворитів Катерини ІІ,  Григорій Потьомкін, крім радості із царицею, ще мав за коханку красиву німкеню, найкращу балерину петербурзького театру Францу Ібершер, до якої також залицявся і Максим.
Цариця довідалася про це, коли від Г.Потьомкіна танцівниця була вже вагітна на п’ятому місяці, через що й не виходила на роботу. Після вдало розіграної перед Г.Потьомкіним сцени ревнощів, Цариця надумала у примусовому порядку видати доньку валторніста Придворного оркестру Фрідріха Юбершера – Францу, заміж за Максима Березовського і написала навіть з цього приводу «Імператорський Указ», який зобов’язував Максима на це одруження примусово.
Посланець Цариці обер поліцмейстер Корф змусив Максима Березовського підписати цей указ до виконання протягом трьох днів. Але католицьке віросповідання нареченої стало суттєвою перешкодою для укладання шлюбу, тоді Імператриця і цю перешкоду власноручно владнала в терміновому порядку.
 У відчаї, Максим звернувся за порадою до свого вчителя і покровителя, чоловіка покійної Цариці Єлизавети, графа Олексія Григоровича Розумовського, щодо наклепу на нього та «примусового» шлюбу. У відповідь він одержав єдину пораду – негайно виїжджати в Італію, тут же, завтра, в Італію, в місто Леворно. Там його зустріне донька княжна Августина Тараканова, котру ще називають княгиня Володимирська. Вона допоможе облаштуватися, адже Цариця понад усе не дасть Максиму уникнути шлюбу з обезчещеною Францою. З цими словами, О.Розумовський благословив Максима у далеку дорогу, даючи йому грошей на прожиток.
Але все сталося так, як передбачав О.Розумовський – цариця не дала можливості Максиму від’їхати до Італії – весілля справили 17 жовтня 1763 року. Через чотири місяці Франциска народила сина і при пологах від втрати крові померла, сина ніби інкогніто забрав до себе на виховання Г.Потьомкін.

Лише в кінці 1764 році, Максим залишив береги Петербурга та в 1765 році нарешті дістався до італійського міста Леворно де в той час проживала донька О.Розумовського. Вона жила під чужим прізвищем Тараканової і звалася то Аліна, то Юлія (по-італійськи Джулія) для конспірації, бо Катерина II давно розшукувала її з метою знищення, як пряму претендентку на трон. Адже, закон спадковості був на боці Ю.Тараканової, тому після вбивства Петра ІІІ, Княгиню Августу терміново відправили в Європу, щоби врятувати від загибелі.
Пізніше, для Катерини ІІ, Августа стала ще біль небезпечною з-за її близькості до поляків, які були не задоволені розділом Польщі, котрі намагалися для вирішення своїх інтересів поставити на престол Августину. Таким чином, Августина Розумовська-Тараканова була втягнута в інтриги і навіть зверталася за допомогою до Оттоманської Порти. А коли настав момент, то намагалась використати повстання Пугачова в досягненні своїх цілей.
За дорученням Катерини II, граф Олексій Орлов, брат фаворита імператриці Григорія Орлова, довідався про місце перебування Княжни Августи. Як пізніше стало відомо, слідкували не лише за донькою Цариці Єлизавети, а й за її близьким оточенням. За Максимом і за його друзями з перших же днів перебування в Італії стежили. О.Орлов підступно втерся до Августини в довір’я, мало того – вона закохалась в нього!
В той час, тріумфом перебування Максима в Італії стала постановка у 1773 році в місті Леворно його опери «Демофонт», лібрето до якої було написано відомим лібретистом Пьетро Метастазіо, якій тоді забезпечував текстами багатьох європейських композиторів XVIII сторіччя, в тому числі Г.Генделя, Х.Глюка, Й.Гайдна, В.Моцарта та інших.
Безперечним доказом успіху постановки опери, може служити стаття з Ливорнської газети «Новини світу» від 27 лютого 1773 року, де був написаний наступний відгук:
«Серед оперних вистав, показаних під час останнього карнавалу, потрібно особливо відзначити оперу, написану регентом російської капели, якій є на службі у Її Величності Імператриці Росії, синьйором Максимом Березовським, в якій він поєднує живість і добрий смак з музичним знанням».
На початку 1774 року, розпочалося відоме на той час, діло княжни Джулії Тараканової, яка оголосила себе претенденткою на російський престол. Ім’я її тоді гриміло по всій Європі. Називала вона себе і султаншею, і принцесою Азовською, і Єлизаветою Володимирською. Нарешті, Граф О.Г.Орлов отримав завдання викрасти самозванку. Він же розробив план, невільним співучасником якого, став Максим Березовський.
21 лютого 1775 року, для княжни, проживаючої в італійському місті Ливорно, де як раз стояли на приколі російські кораблі, була влаштована велика урочистість. Розпочалась вона з постановки опери «Демофонт». Захоплення княжни від опери були надзвичайні, вона, раптом загубила всіляку пильність і дозволила запросити себе О.Орловим на російський фрегат «Ісидору», що би продовжити свято за столом. Намовлена команда корабля прийняла її, як царицю з салютом і криками «ура». І тільки-но Августа ступила на палубу, як матроси підняли трап, знялися з якоря, а адмірал Грейг несподівано заарештував її – фрегат вийшов у відкрите море та взяв курс на Росію...
Максим також приймав участь в тих урочистостях. А так, як фрегат раптово відійшов від пристані, Максим не встиг зійти на берег і йому прийшлося залишитися на кораблі. Так з ескадрою О.Орлова, М.Березовський повернувся в Росію...
Княжну Августу відразу кинули у Кронштадтську тюрму, де княгиня провела тривалий час у жахливих муках поліцейського допиту і катувань.
В той момент, Катерина ІІ продовжувала стверджувати свої владні позиції. Завдяки активним бойовим діям, Оттоманська Порта була вимушена заключити з Росією мир, погодитися з втратою Криму і Молдови.

Останній період (1734—1775 рр.) в історії Запорізької Січі позначився помітним економічним та політичним підйомом, але така ситуація не задовольняла стратегічні плани Росії, це насторожило Катерину ІІ – вона стала прибігати до підступних дій та хитрощів. Для нагляду за діями кошової старшини, біля Січі в 1735 році було збудовано Новосіченський ретраншемент і поставлено військову залогу. На кордонах Запоріжжя за наказом царського уряду, було терміново збудовано систему укріплених ліній і засновано військові поселення. На козаків методично посилювався, як політичний так і військовий тиск. Після ліквідації гетьманства (1764 р.) та на початку червня 1775 року, царські війська на чолі з генералом П.Текелієм, обложили Запорізьку Січ і 4-5 липня 1775 року, кошовий отаман Петро Калнишевський, здав фортецю без бою. Його було заарештовано і на пропозицію Г.Потьомкіна заслано одвічно до Соловецького монастиря, де він помер у 1803 році на 113 році свого життя.
Запорізьке військо було оголошене розпущеним. Землі Запорізької Січі царський уряд роздав поміщикам, а козаків примусово покріпачили.
Разом з тим, близько 5.000 найнепокірніших запорожців покинули межі Російської імперії і відійшли за Дунай, куди дісталися на човнах Дніпром та Чорним морем, на землі, що знаходились під пануванням турецького султана Абдул-Гаміда і де, з дозволу турецького уряду, отримали право на поселення. Козаки завжди при скруті, з гумором прибігали до хитрощів і тоді, коли Султан звелів козакам присягнути на вірність Туреччині, то вони насипали у свої чоботи принесену із собою рідну землю й впевнено та гордо вимовляли слова присяги: «На чиїй землі стоїмо, тій і служити будемо».
Останній день існування Задунайської Січі припадає на 9 травня 1828 року при Царі Олександрі І, коли за пропагандою російської сторони, козаки разом з сім’ями перейшли на сторону Росії. Задунайські козаки, окремими загонами розбрелися по всій Україні. Міцний осередок з них був створений в Приазов’ї. У наслідок самовільного відходу козаків, турки жорстоко розправилися з тими козаками, що залишилися на Задунайській Січі.
Останню крапку в справі знищення козацтва, що розпочала Катерина ІІ, вже поставив Цар Олександр ІІ, він видав указ від 23 (11) жовтня 1865 року, за яким Приазовське козацьке військо ліквідувалося, рядових козаків було перетворено на селян, а старшині надано дворянство.
Зброю, флотилію було передано Кубанському козацькому війську. Деякі козаки ще протягом трьох років переселялись на Кубань.
В 1867 році туди ж перевели і військову канцелярію.
З тих пір, Кубанське козацтво стало на службі Росії і обороняло виключно Південно-Каквказські кордони.
Разом зі знищенням Запорозької Січі, був насильно знищений цілий пласт дорогоцінної самобутньої козацької культури. Зокрема, назавжди зникли взірці військових музично-сигнальних інструментів, таких, як «козацькі сурми». В пам’яті Нації залишився тільки опис тих  інструментів, якій повністю співпадає з угорським національним інструментом – «тарогато». І в цьому немає нічого дивного, адже угри, ще під час своєї середньовічної подорожі на Захід, довший час проживали на теренах Київської Русі, тому вони, як в побуті, так і в військових справах постійно контактували з місцевим населенням Київської Русі.
Катерина ІІ, продовжували укріплювати своє правління – Пугачов був розбитий, він попав у полон і прилюдно був страчений.
В наслідок міжнародних інтриг вона, через свого родича Короля Прусського Фрідріха ІІ, «натиснула» на польського князя Радзівіла, якій підтримував та виставляв самозванку Тараканову і той різко змінив до останньої своє ставлення, після чого більшість поляків щезло з прихильників княжни.
Через чотири місяці після арешту Августини, 24 травня 1775 року, капітана Преображенського полку Олександра Матвійовича Толстого викликали до генерал-губернатора Санкт-Петербурга князя Олександра Михайловича Голицина. «Вам надлежит тайно и срочно с отрядом солдат отправиться в Кронштадт, забрать от туда секретную особу и немедля доставить ее в Петропавловскую крепость», - віддав наказ князь. За найменше порушення наказу, капітану загрожувала смертна кара!

В кінці травня 1775 року, Августину сплюндровану, але не скорену, таємно перевезли до Іванівського монастиря. Там під іменем Інокії Досифії, вона прожила в монастирі до 64 років і померла в 1810 році. Тільки після того, як її не стало, відкрилася таємниця – її поховали в Новоспаському монастирі, в родовій гробниці Романових.
Документів про її життя в Іванівському монастирі не збереглося, в клірових монастирських відомостях вона не значилась. За свідченнями сучасників – росту була вона середнього, худорлява, статна, з рідкою красою.
З монахинь монастиря її практично ніхто не бачив. Жила вона в повній самотності. Навіть Служба Божа проводилась виключно для неї одної. Останні свої роки провела в німоті і вважалась «праведною».
Таким чином, при всіх своїх талантах та успіху, після примусового поверненню у 1775 році до Росії, М.Березовський попав у немилість до Катерини ІІ. На його неодноразові звернення на ім’я височайшої особи він не отримував ніякої реакції і лише граф Г.Потьомкін дурив його обіцянками про відкриття на Україні в місті Кременчуку Музичної Академії і надання йому посади Ректора цього закладу.
А поки-що, був він зарахований капельмейстером Придворної співацької капели (без посади) і рядовим церковним півчим.
Останні два роки М.Березовський зіткнувся із байдужістю верхівки двору, жив він в постійній скруті і забутті.
Офіційна версія смерті М.Березовського, за поданням тодішніх можновладців звучить так, що у березні 1777 року захворів він на лихоманку, і в одному із припадків тяжкої хвороби покінчив життя самогубством, перерізавши собі горло – «в припадке ипохондрии он перерезал себе горло» – так писав про причину смерті «Маестро», директор придворних театрів І.П.Єлагін. Таке повідомлення І.Єлагіна викликає сумнів в істинних причинах смерті М.Березовського, адже той самий І.Єлагін, був тоді на придворній службі у цариці. Тому, згідно свого положення мусів приймати активну участь у підступних діях та інтригах царської особи. Окрім того, І.Єлагін був найбільшим діячем російського масонства і навіть створив свою, особливу – «Єлагінську систему масонства». Тому, абсолютно правдиво виникає припущення, що М.Березовського підступно стратили, як не бажаного свідка єкатерининського сходження на трон.
Так зі збігом життєвих обставин, доля - «зіграла з М.Березовським, свій останній фатальний пасаж», ціною дорогоцінного життя, нашого «Українського Моцарта». Ввечері другого квітня 1777 року, Максима Созонтовича Березовського не стало. Разом зі знищенням генія, була цілеспрямовано знищена вся його творчість, з надією на те, що навіть згадка про нього не заважатиме можновладцям робити свої безчинства.
Цариця наказала поховати тіло Максима поруч з його офіційною дружиною Францою Ібершер на кладовищі Олександро-Невської лаври, де раніше в 1771 році були поховані Олексій Розумовський і дружина Кирила Розумовського Катерина Розумовська-Наришкіна.
Так жорстоко була знищена визначна людина і майже вся творча спадковість Максима Березовського. Залишились тільки ті твори, що розійшлися серед прихильників його таланту за часів життя композитора.

Деколи бувають просто унікальні знахідки. Так, наприклад, рукописна копія «Сонати для скрипки і чембало В-Dur», була знайдена на початку 80-х років 20-го ст.. в нотному відділі Парижської національної бібліотеки. Розшифрована композитором Михайлом Степаненком, соната вперше прозвучала зі сцени більш, як 200-і років з дня її написання. На цій копії зафіксовано місце і час написання твору – «Piza - 1772».
В середині 80-х років, я вже з перекладених М.Степаненком нот, зробив свій переклад та редакцію цієї Сонати для кларнета in-B та фортепіано, додавши в другій частині її, як це було прийнято у 18ст., свою каденцію. Моє перше виконання цього перекладу Сонати,  відбулося разом з Жужанною Макаус в січні 1993 року у місті Мюнхені, під час нашого сімейного концертного турне по Німеччині. І до тепер, при любій нагоді, ми виконуємо цю прекрасну музику, радіючи з того, що також причетні до поширення у світу кращих взірців нашої української класичної спадщини.
Існує відомість про те, що в останні роки життя, М.Березовський написав ще три концерти – «Господь воцарися»; «В началах Ти, Господи»; «Да воскреснет Бог», які розкривають нові стилістичні грані його композиторського спадку. Хоча в них і відчувається вплив музичного класицизму, все ж таки домінуючим залишається поліфонічний стиль барокового хорового концерту.
У цілому ж, характеризуючи творчість композитора М.Березовського, слід зазначити, що він разом із іншим відомим українським композитором Артемієм Веделем став представником нового напрямку в партесному співі своєї епохи. Він свідомо працював у дусі суто українського національного музичного бароко і зумів захопити цим унікальним явищем багатьох музикантів та композиторів своєї епохи. Його слідом впевнено продовжував йти інший геній української музичної культури – Дмитро Бортнянський, але все ж таки, першим на цьому шляху був – Максим Березовський.
У 2005 році, з нагоди 260 річниці з дня народження видатного українського композитора, за ініціативою української громади в Італії, на фасаді Болонської Музичної Академії було встановлено меморіальну дошку на честь Максима Созонтовича Березовського.
Після В.А.Моцарта, М.С.Березовський став другим чужинцем-композитором, пам'ять якого вшанована в такій почесний спосіб у всесвітньо відомому центрі культури та мистецтва – Болонській Музичній Академії.
Пам’ятник М.С.Березовському споруджено також на Україні в місті Глухові..

Використана література:  

М.П. Алексеев – «Максим Созонтович Березовский»;
С.П.Плачинда – «Трагедія Максима Березовського»; 
Н.Кукольник – «Максим Созонтович Березовський»;
Якоб фон Штелін – «Трагедія «українського Моцарта»;
Д.Яворницький – «Історія запорізьких козаків»;
С.Величко – «Літопис».