«УСЕ МИНАЄ, А СЛОВО ЗАЛИШАЄТЬСЯ»

У лютому виповнилось 340 років від дня народження Самійла Величка (1670-1728) – українського козацького літописця. Він залишив по собі значну історичну спадщину – чотири томи літописних записів, відомих під назвою «Літопис Самійла Величка» – наймонументальніший твір української історико-мемуарної прози ХVII – XVIII ст., який разом з Літописом Самовидця, Літописом Григорія Грабянки й «Історією Русів» творить комплекс козацької історіографії.
Народився Самійло Величко в козацькій родині на Полтавщині. У 1680-х рр. навчався у Києво-Могилянській колегії, де оволодів латинською, німецькою та польською мовами. З 1690 р. служив канцеляристом у генерального писаря Василя Кочубея, брав участь у військовому поході через Правобережжя, Волинь і Галичину на допомогу Польщі в її війні проти Швеції, пізніше служив у Генеральній військовій канцелярії, мав доступ до секретних документів гетьмана Івана Мазепи. Після страти Кочубея його, звинувативши у змові проти царя Петра І, кинули до в’язниці, де він перебував з 1708 по 1715 р. Після звільнення Самійло Величко оселився в с. Жуки під Полтавою. Як людина освічена, мав власну бібліотеку, зібрав рідкісну колекцію історичних документів і цілком присвятив себе літописанню, маючи на меті висвітлити всі найважливіші події в Україні, що відбувалися за його життя. Літописець не просто писав хроніку чи фіксував події і факти козацької історії за період 1647-1700 рр., а зробив глибокий аналіз і дав їм оцінку, висловивши своє ставлення до того чи іншого політичного моменту. До то ж українську історію він подав на широкому тлі політичного життя Польщі, Росії, Туреччини, Криму, Молдавії, Швеції, Угорщини та інших держав. Суспільно-політичним і державним ідеалом для літописця були порядки, заведені в козацькій державі Богдана Хмельницького, а також ті відносини, що історично склалися на Запорозькій Січі. Літопис Самійла Величка написаний українською літературною мовою ХVIIІ ст. з елементами народної мови. Сам літопис не дійшов до нас у належному вигляді – дуже пошкодженим виявився перший том, значно менше другий. Вперше літопис був опублікований Київською Археографічною комісією у 1848-1864 рр. під назвою «Летопись событий в юго-западной России в 17 в.»,тт. I-IV.

«НЕ ВИКРЕСЛИТИ ПРИ ВСЬОМУ БАЖАННІ З ІСТОРІЇ НІЯК»

В 2010 р. виповнюється 175 років з дня народження Олексія Кириловича Алчевського (1835 – 1901) – українського промисловця, купця, банкіра, мецената, громадського діяча і сподвижника. Велика і дружня, талановита й демократична родина Алчевських гідна доброї згадки і шани.
Народився Олексій Алчевський 1835 р. в м. Суми в сім’ї дрібного купця, закінчив Сумське повітове училище, в 1862 переселився до Харкова. Свою кар’єру молодий підприємець почав як власник невеличкої чайної крамниці. Не володіючи великими капіталами, однак маючи неабиякий хист до організації торгової справи, Алчевський за короткий час став помітною особистістю на діловому олімпі тодішньої Російської імперії, представником південно-заводської промисловості, купцем Харківської 1-ї гільдії. В 1868 р. він заснував Харківський торговий банк, в 1870 р. Харківський Земельний банк. Банківський бізнес допоміг Алчевському стати великим землевласником. На своїх землях він у 1875 р. заснував гірничо-промислове товариство. За його ініціативою тут були збудовані два найбільші металургійні заводи Донецько-Юр’ївського металургійного товариства (1895) біля станції Юр’івка та в Маріуполі, гірничозбагачувальне підприємство – Олексіївське товариство (1879).
Гроші для купця-банкіра, хоч як не дивно, не були самоціллю. З іншого боку Олексій Алчевський був справжнім патріотом рідної землі, який гаряче любив Україну. Ще в молодому віці він разом зі своєю дружиною Христиною стають на позиції народницького й українського національного руху. В Харкові Алчевський створює й очолює «Громаду», організацію ліберально-демократичної інтелігенції, яка відіграла велику роль в розвитку української культури. Своїм коштом він відкрив українську жіночу недільну школу й міську публічну бібліотеку в рідних Сумах, українську школу для дітей селян в Олексіївці на Донеччині й практично в усіх робітничих поселеннях, де діяли його виробництва, будував церкви й лікарні. Ініціював створення таких освітніх закладів, як перша Харківська жіноча недільна школа, гірниче училище у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), харківське комерційне училище та сільськогосподарський інститут. Христина Алчевська майже п’ятдесят років не тільки керувала недільною школою, але й написала багато навчальних посібників. А коли вийшов указ Валуєва про заборону навчати українською мовою, 50 учениць отримували уроки в домі Алчевських.
Висококультурна сім’я Алчевських захоплювалась літературою, а «Кобзар» Т. Шевченка був їх улюбленою книгою. У 1899 р. Олексій Алчевський профінансував спорудження першого в світі пам’ятника Тарасові Шевченку. Погруддя поета було зроблено з дорогого білого мармуру. Автором пам'ятника був скульптор Беклемішев. У ті часи неможливо було офіційно відкрити пам’ятник Кобзарю, тому його встановили в скверику, на території побудованої в 1893 р. садиби Алчевських по Мироносицькому провулку у Харкові. Це був подарунок місту.
З початку ХХ ст. Росію охопила економічна кризи, яка не оминула й підприємства Алчевського. Рятуючись від банкрутства, він намагався отримати урядове замовлення для своїх металургійних підприємств. Також домагався у Міністерстві фінансів дозволу на випуск облігацій на 8 млн. рублів під заставу свого майна. Але міністр фінансів С. Вітте відмовив йому. Причина відмови не зовсім зрозуміла, тому що одразу після трагічної загибелі Алчевського (7 травня 1901 р. він кинувся під потяг на Варшавському вокзалі в Петербурзі, а за іншою версією – був там убитий) той самий Вітте і Міністерство фінансів заявили про готовність фінансувати банки Алчевського, а справи підприємства передавали до рук Московського торгового дому братів Рябушинських.
1907 р. уряд ухвалив рішення перейменувати Юр’ївку на Алчевськ. В Алчевську та Харкові встановлені пам’ятники Олексію Алчевському.
Шестеро нащадків Алчевських вписали яскраві сторінки в історію вітчизняної культури. Справу батька продовжив старший син Дмитро (1866-1920), кандидат природничих наук, який був членом Олексіївського акціонерного товариства. У 1920 р. його розстріляли в Криму більшовики. Григорій Алчевський (1866-1920) став відомим композитором і співаком, викладав вокал. На початку ХХ ст. були популярними його романси «Безмежнеє поле», «Душа – се конвалія ніжна». Він є автором музики відомої української народної пісні «Стоїть явір над водою». Старша з дочок Ганна (1868-1931) закінчила Харківську художню школу, викладала в недільній школі. Микола Алчевський (1872-1942), театральний критик, талановитий педагог, автор першого народного букваря для дорослих. Помер від голоду в окупованому Харкові. Із синів найвідомішим був Іван Алчевський (1876-1917) – «король тенорів», як його називали, співак із світовим ім’ям. З великим успіхом виступав на сценах оперних театрів Брюсселя, Лондона, Нью-Йорка, Парижа, Москви, Петербурга. Найменша дочка Христина (1882-1931) закінчила 1902 р. педагогічні курси в Парижі. У Харкові була активісткою товариства грамотності, викладала в недільній школі, згодом стала відомою поетесою, перекладачем. Радянська влада не була лояльною до поетеси – занадто національними були її твори. З 1929 р. своїм поетичним словом вона відстоювала добре ім’я родини Алчевських в історії краю. «Не викреслити при всьому бажанні з історії ніяк», – говорила вона. Невипадково століття з дня народження Христини Алчевської було внесено до календаря визначних дат Міжнародної організації ЮНЕСКО.

«ПІЗНАЙТЕ ПРАВДУ І ПРАВДА ВИЗВОЛИТЬ ВАС»

Відомий український історик із Франції Володимир Косик – один із найкращих фахівців з історії французько-українських взаємин, історії УНР та історії України періоду Другої світової війни, автор численних наукових праць. Майже 10 років він вивчав архіви німецького гестапо. У лютому 2010 р. світ побачила книга Володимира Косика «Спецоперації НКВД-КГБ проти ОУН», видана у Львові Галицькою видавничою Спілкою.
Це ґрунтовне наукове дослідження методів боротьби Москви проти українського націоналізму у 1933-1943 роках. На основі українських і німецьких архівних матеріалів науковець розповідає про численні спецоперації московських агентів в середовищі Організації Українських Націоналістів. В своїй праці він використовує також численні спогади оунівців та агентів Москви про події періоду Другої світової війни і післявоєнного часу, аналізує різні методи боротьби радянських спецслужб: вбивства агентами Москви оунівців, проникнення окремих агентів НКВД-КГБ в середовище ОУН і маскування під українських націоналістів та патріотів, розігрування ситуацій, що створювали умови для чвар, розбрату і відкритого конфлікту в націоналістичному середовищі. У книзі мова йде, зокрема, про агента Москви Павла Судоплатова, який не лише проник до ОУН, але й зумів налагодити стосунки з полковником Євгеном Коновальцем, якого і вбив у травні 1938 р. Також викривається підступна роль московських агентів Василя Хом’яка, Кіндрата Полуведька, Івана Івановича і їхні методи боротьби з ОУН. Лейтмотивом книги є крилатий вислів приведений автором: «Пізнайте правду і правда визволить вас!».
Володимир Косик народився 26 листопада 1924 р. в с. Вацевичі, що на Дрогобиччині Львівської області. Під час Другої світової війни був вивезений на примусові роботи до Східної Німеччини. Звідти у 1946 р. він нелегально перейшов кордон до Західної Німеччини. З 1948 р. живе у Франції. Отримав докторський диплом Українського вільного університету в Мюнхені і за кілька років у Сорбонні, в інституті історії сучасних міжнародних взаємин. Косик був засновником і редактором франкомовного журналу «Європейський Схід. За публікації французькою мовою про Україну уряд Франції нагородив його однією з чотирьох найвищих відзнак Франції – Орденом мистецтв, письменства і гуманітарних наук. У 1961 р. українська діаспора Франції обрала Володимира Косика головою «Об’єднання українців у Франції». У 1960-1980-их роках професор Косик читає лекції з історії України в багатьох європейських та українських університетах. З 2000 р. він обіймає посаду професора Львівського національного університету ім. Івана Франка. За наукову працю у 2000 р. історик нагороджений Золотою медаллю Українського вільного університету; орденом третього ступеня «За заслуги» нагороджений 2005 р. президентом Віктором Ющенком.

Надія Музичук