Відцвіла бузина, відцвіла, та не скрізь –
звідкілясь долітає ще дух бузиновий...
Людмила Ластомері

Непомітно пролетіло й цьогорічне літо. Як і кожного року, в цей час я повертаюся з України в Угорщину: з дому – додому. Перше, що спадає на думку по приїзді, – передзвонити найближчій подрузі: поділитися враженнями, передати жменьку родинного тепла, доторкнутися словом до близької по духу душі...
– Людо, привіт! Я вже повернулася...
Збиваючись і випереджаючи думки, спішу переповісти все... Прокручую в пам'яті ледь не кожну хвилину свого перебування в колі родини, купаюся в літеплі споминів... І ще довго не помічаю ранньої осені –- яка, скориставшись моєю відсутністю, вселилася в літо. Про неї нагадує поденно розписаний вереснем календарний лист: початок навчального року, день народження мами, зустріч з однокурсниками,
літературно-мистецький фестиваль у Карпатах... Ювілей – моєї подруги, порадниці, посестри... Жінки – в душі якої квітне різнобарв'я поезії.
Я переводжу подих, обережно вивільняючи почуття, що заплутались у павутині «бабиного літа». Припинаю до вересня час і, гальмуючи плин думок, приземляюся в її пору року, в її день...

Вересень дав їй життя, наділивши ледь помітними штрихами ранньої осені, в яких – і загадковість, і романтичність, і ніжність. Вона успадкувала від нього глибоку задуму очей, досвід багатобарвного літа, мудрість... і тонке відчуття поетичного слова. Глибока філософська лірика Людмили Ластомері не лишилася поза увагою читачів. Поетеса, перекладач і журналістка Єва Ґріґаші, яка десятиліттями досліджувала світову літературу різних часів і епох, презентувала її поезію на сторінках часопису «Громада». За свого життя Єва відкрила читачу не одне ім'я – адже мала виняткові здібності знаходити й виділяти в безмежному потоці словесної творчості найголовніше, справжнє. «Вересневі елегії» («Вересень»), перекладені Євою на угорську мову, лягли на канву чутливої до поезії душі. Моє знайомство з майбутньою подругою відбулося завдяки тій «осінній» публікації. Пам'ятаю перші враження від прочитаного, які миттєво заполонили мене всю, наповнили...Та глибинна хвиля почуттів і думок була для мене чимось незбагненним і ще не усвідомленим. Я занурилась у ще не звідану мною глибину – в надії осягнути горизонти озвучених у поезії істин. Емоції поступово переростали в конкретні питання, що не давали спокою: Хто вона – поетеса, якій властива така глибинна течія думок? Якого віку? Звідки родом? Чим живиться й живе? В якому вимірі пульсує джерело її душі? На якій хвилі балансує енергетика творчості? Де знаходиться вісь її земної дороги?
А була вона зовсім поруч... І жила, як усі, відмірюючи кілометри доріг, верстаючи дні й літа: працювала, любила, писала... Здавалося, була недосяжно далекою... А насправді виявилася найближчою з усіх, кого знала раніше...
Людмила Ластомері народилась у Києві. Дитинство і юність її пройшли на мальовничих схилах Дніпра, на Печерську, неподалік від Києво-Печерської лаври. Закінчила факультет журналістики Київського університету. В 1977 році разом з чоловіком-угорцем виїхала до Угорщини. Тут працювала на різних підприємствах та в установах: міжнародним референтом, адміністратором, перекладачем закордонної редакції Угорського Телеграфного Агентства МТІ, в російській та українській редакціях радіомовлення на закордон Угорського радіо (Радіо «Будапешт»). Брала участь у підготовці рекламних та популяризаторських видань – як перекладач, художній редактор. Друкувалася в «Громаді» (2002, № 4, 2004, № 4).
Людмила Ластомері заявила про себе в творчості несподівано, але переконливо, вже з перших рядків підтверджуючи відому істину, що «поезію не рахують, а важать». Жіноча мудрість, обрамлена філософськими роздумами, лягла в основу її поетичного жанру і визначила подальший стиль. Її елегії – це зріла поезія, за якою вивіряється кожна наступна спроба пера. Але це всього лиш один із жанрів, в якому на грані забуття й воскресіння віддзеркалює зболена досвідом літа душа. Поза увагою читача залишився цілий світ – багатий, багатобарвний, квітучий... До прикладу, світ Жінки – наповнений Любов'ю: закоханої, коханої. Вона наклала на нього своєрідне «табу», відгородившись від читача вишуканою завісою з осінніми візерунками. Але вірші з ароматом весни, настояної в літі, – не менш досконалі: глибокі, проникливі, солодко-терпкі, хвилюючі, ніжні. Буйноцвіт інтимної поезії Л. Ластомері пробивається крізь осінні мотиви, збуджуючи уяву... Стан її душі в цвітінні – це бездонне джерело тепла, бажання й любові.

* * *
Вірую –
у сонячний день
і в Создателя,
в райдугу і зелений дощ,
у дитя мале коло матері
і навіть… у борщ,
що мама моя варила,
у мамині пироги.

Уже притомилися крила...
Й кому віддавать борги?
На захід життя повернуло,
та манить осіннє тепло.
І може, та пісня, що чула,
підхопить мене на крило...

Вірую –
у сум падолисту,
терпкий осінній димок,
що тужної струни торкається…
У очі твої променисті,
у сплетіння думок.
Вірую в слово правдивеє,
у дотик твоєї руки…
Світ у мені хитається,
коливається – диво,
я і ти.
Вірую –
в долю, чекання і зустрічі,
у мрії стрімкий політ.
Повні жмені суниці…
Хіба для безгрішних світ?

У думку людську бистрокрилу,
у пісню, хай навіть сумну.
В те, що й серед зими
треба ждати весну.

Вірую –
в небо високе – аж боязко,
у духм'яну траву.
Вірую – як не вірить,
коли я на землі живу?

Прожить – і в святі
не потрапити,
а віра – розтопить і лід.
Храм божий –
не церкви і паперті,
а вселенський
барвистий світ.

Вірую –
в зірок смарагдове намисто,
що Землі осяває чоло,
у світ новий, норовистий,
і доброти торжество.

Віра – в житті вітрила
і затишок у сльоту.
Хай стане душі моїй сили
не втратити віру ту!

* * *
Цвіте бузок. Лаштує небо струни
каприччо грать на сонячних тенетах.
Повітря, мов п'янкий цілющий трунок.
Теплінь. Бджола летить за медом.

Уже розпукуються на осонні
червонії і білії півонії.
Даль простяглась зеленим оксамитом,
і тихо дише сад, дощем умитий.

Пташиним співом повниться округа,
віщує юні хміль, безсоння шал.
Вже стелить стежку тополиним пухом...
Весна буя. Весна лаштує струги
пливти у літо, ген за небокрай.

Як радісно! Яка печаль...

* * *
О те жадане воскресіння!
Вже стільки раз
я розлучалась з життям –
коли весь світ
тікав від мене,
лишаючи тягучу прірву
байдужості.
А потім
усе збігалось
в останню краплину болю.
І – нічого.
А ще потому
я прокидалась.
Вертались світло,
звуки, барви,
і знову голубіло небо
первопричинною блакиттю.
І почуття,
і сміх, і сльози...
Я знов була.
Вже стільки раз
я воскресала,
і стільки раз я катувалась
тим перевтіленням в ніщо,
то ж іноді, їй бо, здається –
я зникла зовсім
в тих чергуваннях
загибелей і воскресінь.
А то враз
проймаюсь розумінням дивним –
я невмируща!

* * *
Благаю у долі любові,
Бо жити не стало снаги.
Хай краще нестримна та повінь
Несе мене повз береги.

Благаю у долі любові...
Хіба ж то я перша така?
Хіба ж то я зможу без болю
Тим шляхом іти, без гріха?

Благаю затято, уперто.
На радість чи на біду?
Не лячно мені, що по тернах
Я душу свою поведу?

* * *
Припасти до твоїх грудей –
немов вернутися додому.
Із вихорів, борні і грому
сльозою оновився день.

Шляхи, шляхи... Поводирем
не буть тобі в моїх блуканнях.
Нащо ж тоді в розчаруванні
вертатись до твоїх дверей?

Вертатися, кружить, кружить.
Було – моє? Моїм зосталось?
Я – осторонь. Тобі мовчалось.
Не прирости, не прикипіть.

А може, з тої німоти
ще голосом душа озветься?
Є ж світ, і в світі зостається:
і радість, і любов, і ти.

Що я, що ти – серед людей.
Нема ні чар, ні ворожіння,
та часом, справді, мов спасіння, –
припасти б до твоїх грудей.

* * *
Цю станцію вже поїзд поминув
і далі йде, вистукує на рейках.
У прóводів мелодію сумну
вплітається тужний лелечий клекіт.

Якби то знать: що солодко – болить
і забирає в нас спокійні ночі.
Ловили – чи ж впіймали? – дивну мить.
Уста мовчали – говорили очі.

Цю станцію вже поїзд поминув,
і серце заспокоїлось, нівроку.
Вже й присмак сонця, меду й полину
із пам'яті стирається потроху.

А як співало, як цвіло усе,
яким високим розливалось дзвоном.
Крізь час у часі світ мене несе,
і краєвид новий за склом вагонним.

     * * *
Твоє життя – моє життя...
Та в різних вимірах буття
ми живемо...
Валентина Зінченко

Твоє життя... Моє життя...
Два різні виміри буття.
Дві паралелі. Два світи,
що несумісні: я – і ти.

Твоє життя... Моє життя...
Між нами – проміжок буття.
Між нами – незбагненність чар:
в долонях – лід, у серці – жар,
й одвічна таїна ота,
що два життя перепліта –
життя, несхожі до жалю,
до незбагнення!.. Не молю
і не молила Бога – дать
і ті життя в одне з'єднать –
дарма: земному – благодать?!
Що благодать? – блаженна мить,
у ній – ні вижить, ні – прожить...

Твоє життя. Моє життя.
Як дві дороги в небуття.
Два наполохані серця.
Два, ще не звідані, світи...
Десь я живу, існуєш ти...
Клавір чека свого митця...
І кличе, вабить невідомість
і далина...
що роз'єдна...
У вакуумі глухоти
примовкне музика, пригаснуть
заполонені світом душі,
поблякнуть барви... А світи
не дочекаються блакиті –
так і лишаться невідкриті...
І непрочитаною – повість...

Яке химерне відчуття:
у серці – сум, в долонях – лід...
І вагота прожитих літ...
Твоє життя... Моє життя...
Ні пам'яті, ні майбуття...

* * *
Довіку дякувати долі
хоча б за таїнство оце –
я усміхаюсь мимоволі,
як згадую твоє лице.

Давно вже вкрилося імлою,
в минуле потонуло все.
Літа спливають, а зі мною –
твоє лице.

Облич і вражень бистра повінь
мене підхопить і несе.
І тихим дотиком спокою –
твоє лице.

Інтимна лірика поетеси варта найкрасномовніших слів: вона – виразна й пісенна, насичена й образна. Барвиста – як  круговерть її почуттів... Природна, як саме життя... Вивірена серцем, зігріта Любов'ю. Воно й справедливо: адже все найцінніше й справжнє народжується з любові і в любові – поезія, пісня, дитина, птаха... жінка... Та, яка не втратила бажання любити, не склала своїх крил, не забула щастя польоту. «Жінки – не птиці... – заявила в одному з своїх віршів поетеса Галина Калюжна. – Що таке жінки?/ Чекати вміють, /А літать – не можуть...» Відштовхнувшись від цих рядків, Л. Ластомері зуміла не просто злетіти, спростувавши саме поняття, а й відчути те неземне блаженство, яке вселяє віру в себе. Зачепивши крильми лінію горизонту, вона змішала фарби весни, літа й осені – в одній миті, в одному дні.

* * *
То правда, що жінки років не знають.
Для жінки вік – один великий день.
Ще дівчинка, дивись, з ляльками грає,
а ось колише вже своїх дітей.

Один вселенський день, і не спочити.
Чи ж вберегтися від розчарувань?
Хто жінку вчив чекати і любити,
бажати й відмовлятись від бажань?

Для жінки жить – то плакать і співати.
Собі по зорях долі ворожить.
Хіба можливо: жить – і не літати,
коли літати – й означає жить...
.....................................................................

Сподіваюся, моя подруга не образиться, що я дозволила собі прочинити вікно в її світ. Але ж інакше можна ніколи й не дізнатися, який він багатий і багатогранний... І яка поезія живе в нім!.. Яка душа! Розквітлі в ранній осені суцвіття рим, помережені павутиною «бабиного літа», залишили в ній нерозгадані розписи. В орнаменті вересневого цвіту майстерно поєдналося беззахисне й сильне, тендітне й стійке, нетривке й вічне. Хтось наткнеться на них – і «розшифрує», прочитає, відчує – ту, яка, замаскувавшись осінніми фарбами, не перестає випромінювати світло й тепло. І, як і я, зрозуміє, яке дивовижне й багатобарвне жіноче життя – в один-єдиний «вселенський день»!

* * *
Осінній срібний день.
Висот незборна сила.
Чіткіше проступа єства первинна суть.
Легенькі й неміцні, і все ж я чую – крила
підтримують мене, несуть мене, несуть...

Від туги і журби, жалю, що серце крає,
і буднів марноти – в бурштиння і блакить.
А осінь пломенить – аж подих переймає
знечуленій душі. І музика звучить...

У прочинене вікно вересневої ночі проникають іще не згаслі акорди багатобарвного дня, «звідкілясь долітає ... дух бузиновий»: роз'ятрює приспані почуття і п'янить напівзабутим ароматом. «Аж подих переймає...» – від несподіваної присутності весни в іще не визрілій осені, від незатухаючої музики й місячного сяйва, що мерехтить метеликами. Прищемлене віконною рамою, воно тремтить і пручається, нагадуючи крила – чи то птиці, чи то жінки... Ось вони вивільняються, розправляються, злітають... і, розтинаючи навпіл небеса, наструнюються вгору, підтримують її, несуть її, несуть... Оте відчуття польоту і є , за словами поетеси, не що інше – як саме життя:

Хіба можливо: жить – і не літати,
коли літати – й означає жить.