ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Дмитро Ткач Наприкінці 1997 року мені зателефонував міністр Геннадій Йосипович Удовенко та повідомив, що пора повертатися додому. Я сприйняв цю інформацію з радістю. Чесно кажучи, понад вісім років перебувати в одній країні мені вже набридло.
Розпочалися звичні у таких випадках протокольні заходи. Посли Швеції, Румунії, Чехії, Росії по черзі запросили мене з дружиною на прощальні вечері, на яких були присутні інші посли та високо посадовці МЗС Угорщини. Окремий прийом мені влаштували члени Клубу угорськомовних послів. Було сумно прощатися з людьми, з якими подружився, зблизився і які так природно увійшли у моє життя, але вже така дипломатична робота.
Призначив мені зустріч і президент Угорщини Арпад Гьонц. До цієї людини у мене були та залишаються дуже теплі почуття. Особливо потрібно наголосити на ролі Арпада Гьонца в утвердженні міжнародного авторитету України. Ще за часів СРСР, у вересні 1990 р., президент Угорської Республіки відвідав Україну з офіційним візитом. Це було не просто відвідання Києва по дорозі з Москви, а цільовий візит глави іноземної держави в Україну. Переговори з керівництвом нашої країни, парламентаріями, керівниками Закарпатської області відбувалися в теплій і конструктивній атмосфері. У травні-червні 1991 р. Будапешт приймав офіційну делегацію з України на чолі з Головою Верховної Ради Л. М. Кравчуком, і знову відбулася дуже тепла і дружня зустріч з Арпадом Гьонцом. Вже тоді угорський президент говорив про необхідність проведення Україною самостійної зовнішньої політики, пропонував свою підтримку. Те, то це були не тільки слова, Україна переконалася нісля здобуття незалежності.
Всі десять років свого президентства Арпад Гьонц був палким прихильником розбудови незалежної, суверенної української держави як рівноправного члена європейської спільноти. Згадаймо лише підтримку угорським президентом вступу глави української держави до неформального Клубу президентів Центральної та Східної Європи. Завдяки зусиллям угорського президента та президента Словенії Й. Кучана Україна не тільки була прийнята до Клубу, а й мала честь бути країною – господаркою чергового засідання президентів ЦСЄ, що відбулося у Львові.
Подією, що стала яскравою ілюстрацією щирого ставлення як угорців, так й іноземних громадян до цієї людини, було 10 лютого 2002 р., коли А. Гьонц, перебуваючи на заслуженому відпочинку, відзначав своє 80-річчя. Для угорців, у свідомості яких А. Гьонц цілковито асоціюється з образом «батька», цей день став чергового можливістю для висловлення вдячності за його величезний внесок у справу формування сучасної демократичної Угорщини. Показово, що і глави десятків країн світу надіслали свої привітання людині, яка вже не перебуває при владі.
Президент прийняв мене та кількох співробітників посольства в будинку Національних зборів Угорщини. У кімнаті для проведення урочистих зустрічей було не більше десяти людей, серед них працівники секретаріату президента та угорські дипломати. А. Гьонц розпочав офіційно, але потім перейшов на теплу людську мову. Ти знаєш, сказав він мені, що через мене пройшло дуже багато послів, але такого, як ти, не було. Ти такий великий та добрий, як Україна. Не було жодного прохання, яке б я тобі висловив, а ти не дав би позитивної відповіді. Я тобі дуже вдячний. І найменше, то я можу зробити, це вручити орден Угорської Республіки «Середній хрест» ІІ ступеня.
Я прийняв ці слова президента, нагороду зі сльозами на очах і подумав, невже колись у моїй державі мене хтось так поцінує.
На той час міністром було призначено Б. I. Тарасюка, і в невдовзі його заступником став я. Курував я управління кадрів, зв'язки із країнами ЦСЄ та Балкан, значну частину внутрішньоапаратної роботи. Тому часу на внутрішню політику практично не залишалося. Я дотримав слова, яке дав Кучмі, і на виборах президента України у 1999 році організовував їх проведення за кордоном. Мені довелося навіть їздити в Ізраїль для організації участі у виборах громадян України, які там проживали. Однак Кучма мені подякував по-своєму і звільнив з посади у червні 2000 року. Але про це пізніше.
Робота заступником міністра була надзвичайно тяжкою. Розпочинав я о 8.30 ранку, а закінчував о 24.00, а то й пізніше. У суботу міг вийти на 10.00 і знову до півночі. У неділю на 11.00 приїздив на дачу до міністра, до 15.00 ми розглядали кадрові питання, обідали, і я їхав додому о 17.00. Траплялися відрядження, але як виняток, на два-три дні.
Керівництво міністерством складалося з потужних дипломатів української школи, які хоч і прийшли з різних відомств, але мали досвід роботи в МЗС, дехто вже попрацював за кордоном. Колектив був дружнім, за винятком однієї людини, яка і за своєю біографією, і за своєю поведінкою була досить мутною. Не знаю, на кого він працював, чутки з цього приводу ходили різні, але всі мої колеги, та й я сам, відчували, що він хлопець не наш. Йдеться про А.К.Орла, який невідомо як опинився послом України в Італії, потім без відома міністра Г.Й.Удовенка став заступником міністра закордонних справ, а потім заступником керівника адміністрації президента, начальником управління міжнародних зв'язків вже без відома міністра Б. I. Тарасюка.
Орел був слизький, як вуж, щоразу на дружній зустрічі намагався підлити кожному з нас вина чи горілки, при цьому сам практично не пив, постійно знімав інформацію по всіх питаннях, мені наговорював на колег, їм на мене. Ми усе це бачили, але, не зважаючи на життєвий досвід, списували це на риси характеру, якесь дивацтво, Наша наївність розвіялась, коли ця людина перейшла в адміністрацію Кучми. Там розкрилася уся його сутність. Мені та Тарасюку це коштувало дипломатичної кар'єри, а Україні практично відмови від курсу на Євроінтеграцію. Зараз ця людина вже на пенсії. Чи отримав він за своє «служіння Україні» ордена чи медалі, чи щось інше, це мене не дуже цікавить. Але у нього ростуть дві доньки, і якщо їм попадеться моя книга, або хтось із їхніх знайомих розкаже, що в ній написано про їхнього батька, для мене це буде повна сатисфакція за зірвані нерви, недоспані ночі, сиве волосся та втрачене здоров'я