АРХІВ
ГРОМАДИ

№2(126)
квітень-червень
2014 року

Краса і сила рідної мови

Юрій Ряст: “Покинь усе — провідай матір” 

“Юрій Ряст – це той поет, про яких кажуть: Поет від Бога. А ще він – філолог від Бога. Любов до мови і прекрасне чуття її щільно поєдналося. Поетичний талант відчувається в кожній його збірці. Одна із них «Мати і сонях» - це апофеоз нашим страдницьким матерям. Про маму багато написано, але Юрій Ряст із українських поетів єдиний так невимовно щемно підніс цю тему”. Ярослава ПАВЛИЧКО
Народився Юрій Ряст 18 лютого 1945 року на Донеччині в селі Іванопіллі Костянтинівського району. Ряст — літературний псевдонім Юрія Каверіна. Студіював українську філологію у Донецькому державному університеті. Працював викладачем на Донеччині й Київщині, в Музеї народної архітектури та побуту України, журналістом у газеті “Сільський час”. Автор ряду поетичних збірок. Член НСПУ з 2004 року. Живе в Києві.

Не пригадать, бо не забути дні,
Коли я був увесь чекання мами...
Кирилицю морозу на вікні
Учивсь читати шерхлими губами.

У хаті холодно, і на стіні
Химерних тіней сохне різнотрав’я.
Кирилиця морозу на вікні –
То перша книжка, що її читав я.

Мамин город

Вже затісний стає город,
І зелень тин ламає…
Вчинив гарбуз переворот
І, мов козак, гуляє.
Та так,
Що зляканий осот
Закляк із переляку:
- Зовіть народ,
Де той народ?
Тримайте, харцизяку!

* * *

Здивувались клени:
- Вітром яким,
                      звідки?
Падає на чуба
черемхóвий квіт…
Я підходжу з трепетом
до малої хвіртки,
до моїх, і маминих
Золотих воріт.

* * *
Ти навіщо, зозуле,
                          довірила
Золотого мамі
                      ключа?
Потягнуло вітром
                            із вирію,
Мамо, матінко, -
                       ще ж не час.

* * *

Покинь усе –
                провідай матір.
Впади їй квітом
                на поріг.
І намагайсь
               частіш бувати,
Частіш,
          ніж випадає сніг…

* * *

Качки до двору добиваються,
З ставка їх манить мамин дим,
І вечір качкою хитається,
За качуром іде рудим.

За вечором туман скрадається,
Вологий волохатий звір…
На качура матуся свариться,
Що він туман привів у двір.

* * *

Більше нічого б не знати,
Мати б оцю лиш печаль…
Мальви стоять коло хати,
Хата стоїть біля мальв.

Хаті не довго стояти,
В мальв уже мало кораль,
Хутко постаріла мати –
Шкóда їй хати і мальв.

Щось оті мальви тривожить,
Пісня чи вітер-скрипаль.
Мальви сказати не можуть,
Як їм матері жаль…

* * *
Обоє ми, мамо, старі…
Палає
Кленів
Убрання.
Дві осені в нашім дворі,
Дві осені – пізня і рання.

* * *
Руки моєї матері
І в свято не празникують.
Вічні у них будні,
Не мають вони вихідних.
— Мамо, покладіть свої руки,
Хай вони посвяткують,
І ви — біля них...

      * * *

Ти завинив,
Та в чім твоя провина?
І день минув,
І ноша не легка…
А там, у полі,
Сива й безгомінна,
Самотня матір
Прихилилась
До стіжка.
* * *

Йдучи, завжди озирнутися слід,
Труд не важкий, ачéй…
Мати стоїть і дивиться вслід,
Доки не зник з очей.

Зимно надворі чи трáвеню цвіт,
Мжичка осіння січе –
Мати стоїть і дивиться вслід,
Доки не зник ти з очей.

Стільки принад налаштовує світ,
Час не стоїть же, тече…
Глянеш і ти колись матері вслід,
Пізня вина обпече.

Мамина сльоза

Безжурно стукали колеса,
А за вікном, як бірюза.
Напівземна, напівнебесна
Летіла мамина сльоза.

Летіла, потяг обганяла,
І знов вертала до вікна,
Немов біду перепиняла
Десь там,
Де знала лиш вона…

* * *
Двічі вчиться людина
Ходити…
Вперше,
Коли тягнеться
До усміхненої мами
Вдруге,
Коли, схиливши голову,
Іде від її могили.

* * *
Сніг проліта… Як його зимувати?
Серце, вгамуйся, чого ти болиш і болиш.
Все забувається. Треба і смерть забувати,
Як  забуває літо торішнє спориш.

Все забувається. Дощ і розкисла дорога.
Дядькові коні. Мокрий жалючий батіг…
Як ми живем! Як ми йдемо до Бога?
Нація геніїв, котра не має доріг.

Все забувається. Треба і це забувати:
Кетяг калини, інеєм вкритий спориш…
Колір землі, у яку опустили матір,
Суглинок той не забувається лиш.
* * *
Ти мене на цей світ привела,
Я тебе на той світ провів.
Недалеко той світ – край села,
Зачаївсь у високій траві.

Ковила шумить, ковила…
Ти прийшла із таврійських степів.
Ти мене на зорі повилá,
Я тебе в надвечір’я сповив.
* * *

Віддиміли дими понад хатою мами,
Між лазурних заметів помéжи зими…
Мало вдома бував я – тинявся світами,
Та щоднини мене виглядали дими.

Я до хати давніш добивався снігами,
І лежав мені шлях несходим-нелюдим…
І ярів радо сніг під квапними ногами:
Значить, мати жива, раз над хатою дим!
* * *

Рідко дома бував… полював за вітрами.
Аж тепер, аж тепер я оце зрозумів.
Як між білих снігів бачу хату я мами,
Та не бачу над хатою білих димів.

Відлетіли літа за отими димами…
Я додому вертав манівцéм хутірним:
І зайшлася душа –
                    дим над хатою мами!
Ні, то з хати сусідньої… нагнуло дим.