АРХІВ
ГРОМАДИ

№2(126)
квітень-червень
2014 року

Інтерв’ю із заслуженою артисткою України
Наталією Шелепницькою

19 березня в Центрі української культури та документації з великим успіхом пройшов творчий вечір «Україна солов’їна» відомої української співачки, заслуженої артистки України Наталії Шелепницької. На концерті прозвучали пісні, котрі є шедеврами української класичної та народної музики. Чудове лірико-драматичне сопрано співачки та високий професіоналізм, бездоганна майстерність виконання не залишили байдужим жодного глядача... За відгуками присутніх на концерті, «коли у напівтемряві концертного залу під звуки музики починає лунати сильний, чистий, живий голос Наталії Шелепницької, відчуваєш, що з тобою щось діється. Це дивовижне поєднання – голос і музика... Поєднання, що народжує неземне відчуття спорідненості зі Всесвітом, радісне усвідомлення безсмертя душі, раптове відчуття, що в цю мить торкаєшся істини, вічності...”

Наталія Шелепницька – заслужена артистка України. Народилася на Тернопільщині в українській родині. Батьки прищепили любов до України та її культури. Змалечку навчалася музиці. Концертну діяльність розпочала у 1985 році під час навчання у складі ансамблю бандуристів Чернівецького музичного училища.
У 1990 році вступила до Львівської консерваторії ім.М.В.Лисенка. Багато концертувала по Україні,а також за її межами: Польщі, Болгарії, Чехії, Румунії, Словенії, Молдові, Німеччині.
 З 1994 по 1996 роки працювала солісткою ансамблю народної музики «Синевір» при Київському муніципальному духовому оркестрі.
У 1996 році вступила до Національної музичної академії України імені П.І.Чайковського на кафедру сольного співу в клас народної артистки СРСР, народної артистки України – Євгенії Мірошниченко.
 У 2006 році закінчила асистентуру стажування на кафедрі сольного співу Національної музичної академії імені П.І.Чайковського. Готує до захисту кандидатську дисертацію. З 2002 року працювала старшим викладачем кафедри культорології НАУ, а у 2008 переведена на посаду доцента кафедри культурології НУБіПУ.
В період з 2002 по 2010 роки провела ряд благодійних сольних концертів у супроводі провідних колективів України: Національного оркестру народних інструментів під керівництвом народного артиста України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Віктора Гуцала, Національного  заслуженого академічного симфонічного оркестру під керівництвом заслуженого діяча мистецтв України та Росії Володимира Сіренка.
Окрім оперних партій, у репертуарі співачки є багато концертних арій, романсів та пісень українських та зарубіжних класиків: М.Лисенка, К.Стеценка, П.Майбороди, С.Гулака-Артемовського, В.Вахнянина, К.Мейтуса, Л.Кропивницького, А.Кос-Анатольського, Дж.Верді, Дж.Россіні, Дж.Пучіні, В.А.Моцарта, І.С.Баха, В.Бетховена, Дж.Гершвіна, І.Кальмана, Й.Штрауса, П.Чайковського, С.Рахманінова та інші.
Наталія Шелепницька – талановита співачка та актриса, знаходиться у розквіті творчих сил, має багато творчих здобутків і перспективу розвитку, веде активну концертну діяльність, пропагуючи українську  та світову культуру. На даний час працює над новим сценічним образом в стилі Classical Crossover.
У 1996 році отримала звання «Лауреата Міжнародної премії «Дружба» за вагомий внесок у розвиток української та світової культури.
У 2002 році стажувалася у професора Міланської консерваторії, маестро В.Гусєва (Італія). Брала участь у Міжнародному фестивалі молодих оперних співаків у Венеції.
26 травня 2005 року нагороджена почесним званням «Заслужений артист України».
20 жовтня 2010 року Міжнародна Федерація Миру нагородила Наталію Шелепницьку почесним званням “Посол Миру” за вагомий внесок у розвиток та встановлення миру у всьому світі.
У лютому 2011 року Наталія Шелепницька була нагороджена почесним званням «Кавалер ордена Святої Марії”.
Після закінчення консерваторії учениця Євгенії Мірошниченко, нині заслужена артистка України Наталія Шелепницька думала, що її творчий шлях буде пов’язаний передовсім із виступами в оперних спектаклях. Проте з часом зрозуміла: створювати власні програми, виконувати те, що насамперед подобається самій, їй значно цікавіше. Захопившись концертною діяльністю, Наталія багато виступала поза межами України, й попри запрошення працювати за кордоном, залишилася на Батьківщині.

– Пані Наталіє, ви отримували пропозиції працювати в Європі та США. Чому вирішили лишитися в Україні, адже багато хто з ваших колег шукає більших можливостей для самореалізації саме за кордоном?
– Я належу до тих жінок, для яких чоловік, син, батьки – це святе. Якщо доводиться довго гастролювати, відчуваю величезну ностальгію за ними. Коли мені відразу після закінчення консерваторії запропонували лишитися в Сполучених Штатах Америки, в мене вже була родина, син. З досвіду колег, а особливо з прикладу мого педагога Євгенії Мірошниченко, знаю, як, приміром, Євгенія Семенівна намагалася компенсувати брак материнської уваги своїм уже дорослим синам. Вона дуже шкодувала, що не змогла наділити своєю турботою дітей вповні, коли вони росли, адже дуже багато працювала.
Коли в мене знову з’явилася пропозиція працювати за кордоном, я не мала можливості забрати свою сім’ю. Чоловік мав тут хорошу роботу, й хоча був готовий виїхати з України, але, не знаючи італійської мови, недосконало володіючи англійською – ну, чим би він зміг займатися в Італії? Я не хотіла таких жертв. Можливо, в плані мистецького зростання робота за кордоном була б для мене гарною нагодою. Але, гадаю, я себе непогано реалізовую й тут, в Україні.
Зрештою, мені важко позиціонувати себе поза своєю країною, бо люблю наш колорит, наш мелос. Я хочу бути потрібною тут. Маю багато цікавих планів, ідей.
– З українських співаків одиниці ризикують виступати наживо…
– За кордоном ніхто не дозволяє собі жодної плюсової фонограми (запис акомпанементу разом із голосом), це неприйнятна умова. Хотілося б, аби ми дійшли до цього і в Україні, зокрема не боялися також транслювати наживо й телевізійні проекти. Скажімо, в 2012 році відбувся чудовий проект «Зірки в опері». Згідно з форматом, співало двоє: оперний та поп-виконавець. Моїм партнером був Тіматі. Як поєднати академічний вокал та реп? Тим паче, що репетиції були заочними, кожен сам вивчав свою партію, а потім, коли Тіматі прилітав до Києва, в нас була одна спільна репетиція. Для нас обох цей проект приніс багато нового. Для мене, скажімо – це опановування нового репертуару, про який я ніколи не думала: твори «Led zeppelin», Kashmir, Jay Z, Alicia Keys.
– Нині в творчості ви зосередилися на жанрі Classical Crossover – своєрідному поєднанні класики та поп-, рок-, чи електронної музики. Чи давно обрали цей жанр і чому?
– Неокласика, або Classical Crossover, з’явилася відносно недавно. Таку музику пишуть, зокрема, Ендрю Ллойд Вебер, Массумаро Романо, Балдан Бембо, Сарторі, а виконують світові зірки на кшталт Сари Брайтман, Андреа Бочеллі, Алессандро Сафіни, Емми Шаплін. І от, коли років п’ять тому мені подарували диски Емми Шаплін та Сари Брайтман, знаєте, таке було відчуття: слухаєш – і душа співає. Словом, мені дуже сподобалося. Хоча Євгенія Мірошниченко казала, що я повинна співати лише в оперних спектаклях, та й сама я так думала, закінчивши консерваторію. Проте з часом дуже захопилася концертною діяльністю. Мені більше до душі створювати власні програми, виконувати той репертуар, який мені подобається, а не той, котрий нав’язують.
– Чи є в Україні композитори, що пишуть твори в жанрі Classical Crossover ?
– На жаль, немає, й у нас ця музика практично не звучить. Нещодавно ми з цього приводу розмовляли з молодим талановитим композитором Віталієм Кияницею, випускником Національної музичної академії, який нині теж перебуває у творчих експериментах. Віталій має бачення й бажання творити в стилі неокласики. Ми знайомі з ним багато років, і восени 2012 року, коли я виступала в Римі з нагоди 140-річчя від дня народження Соломії Крушельницької, Віталій акомпанував мені, оскільки в Італії не визнають навіть мінусової фонограми.
До речі, Ювілей Соломії Крушельницької широко відзначали в Італії, а от в Україні, на жаль, не відбулося нічого, аби вшанувати пам’ять співачки, яку Джакомо Пуччіні назвав «найпрекраснішою й найчарівнішою мадам Баттерфляй»… Дуже прикро, що пам’ять про людину, яка прославила Україну на весь світ, шанують в Римі, де влаштували низку концертів та конференцій, а от в Україні – ні слова. Доки ж буде тривати це невміння цінувати своє? Хіба з творчістю Крушельницької знайомлять українську молодь, хіба пропагують її талант? Ставляться так: ну, була собі така співачка, то й нехай… А Євгенія Мірошниченко? Її не стало не так давно, але багато хто з молодого покоління, на жаль, також не знає, хто вона. А такого колоратурного сопрано, з такими природними верхами, такого артистизму сьогодні немає… Якщо ми забуваємо тих, хто є людьми сторіччя, про що можна говорити? Куди ми йдемо? Відомо, що Євгенія Семенівна дуже хотіла відкрити Малу Оперу, відстоювала цю ідею як могла. На жаль, її ніхто не почув... 
– Такі вчителі, як Євгенія Мірошниченко, певна річ, трапляються раз на життя? Вам таланило на наставників?
– Мені зустрічалися тільки прекрасні люди й професіонали. Коли батьки привели мене до музичної школи, моя вчителька, осяйна жінка Ярослава Федорівна Вихованко, з перших слів прищепила мені любов до музики й інструмента. Я закінчила школу по класу бандури. Це інструмент, який дає можливість співати, проте він не найпростіший. Пригадую, як узимку, в заметілі, насилу несла його до музичної школи…
Потім вступила до музичного училища, відтак – до Львівської консерваторії, де навчалася в народної артистки Людмили Кузьмівни Посікіри. Але доленосною стала для мене зустріч саме з Євгенією Семенівною, котра кардинально змінила моє життя. Зустрілися ми в столичному Українському домі на днях Франції в Україні. Я йшла щойно після виступу, і от назустріч мені – Євгенія Семенівна: «Дитинко, я вас чула, приходьте до мене в клас…»
Вона була для нас і мамою, і подругою. Була безкомпромісною на заняттях: коли ти стоїш біля рояля, більше нічого не має цікавити. А от під час зустрічей за чашкою чаю її цікавило все – родина, батьки, синочок.
Загалом Євгенія Семенівна була проти того, аби її учениці виходили заміж під час навчання. Вважала, що спочатку – кар’єра, і поєднати мистецтво та сімейне життя неможливо. В чомусь була, звичайно, права. Це дуже важко.
Але так доля моя розпорядилася, що я рано вийшла заміж, рано народила сина, тож, вступаючи до її класу, вже мала сім’ю. До речі, я не впевнена, що змогла б реалізуватися як співачка, якби в мене не було такої родини.
– Тривалий час ви даєте благодійні концерти. Скажіть, як прийшли до усвідомлення потреби допомагати іншим? Був випадок, що змусив замислитися над цим?
– Ви праві. Багато років тому мене запросили на зустріч з дітками, хворими на церебральний параліч. І зараз сльози на очі навертаються, коли пригадую ту мить. Я довго не могла почати свій виступ, серце стискалося від болю, такими беззахисними здавалися ці діти. Тоді я усвідомила: всі ми ходимо під Богом. І сьогодні, дякувати Всевишньому, ми живі-здорові, можемо давати раду собі самі. Але є безліч людей, які через ті чи ті обставини не мають таких можливостей, котрі потребують любові, підтримки та тепла. Тому, наскільки можливо, намагаюся допомагати цим людям.
Якось познайомилася з надзвичайним українським поетом Юрієм Тітовим. Він має дев’ять поетичних збірок, але всі свої вірші набирає на клавіатурі носом… Господь Бог дав такий великий дар, але позбавив можливості бути самостійним…
Ми співпрацюємо впродовж багатьох років. Окрім власних збірок, Юрко написав безліч українських перекладів на фантастичні світові хіти в стилі неокласики: це й «Історія любові» («Love story») й «Лише скажи: «Кохаю» («Just show me how to love you») «Відлуння любові («Эхо любви») та багато інших. І своєю благодійною діяльністю я хотіла б спонукати людей до милосердя, співчуття, небайдужості до чужих страждань.

Наш кор.