ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

На початку 1840-х років на одному з балів у 80-річної поміщиці Тетяни Густавівни Волховської в селі Мойсівці Шевченко познайомився з дружиною відставного полковника Ганною Закревською.
Між 29-річним поетом і 21-річною красунею Ганною спалахнуло кохання. І коли полковник Платон Закревський запросив молодого художника до свого помістя в Березову Рудку (нині – Полтавська область), щоб той намалював портрети його сімейства, Шевченко з охотою погодився. Тарас малював родину Закревських неквапливо, щоб довше бути поруч із "Ганною вродливою", як згодом він назвав свою кохану в одному із віршів.
Але невдовзі Тарас змушений був залишити гостинну садибу через справи, і зв’язок увірвався.
…Уже на засланні поголений у солдати Шевченко згадував про Закревську, присвятивши їй вірша: «Якби зустрілися ми знову, / Чи ти злякалася б, чи ні? / Якеє тихеє ти слово / тоді б промовила мені? / Ніякого. І не впізнала б. / А може б, потім нагадала, / Сказавши: «снилося дурній». / А я зрадів би, моє диво!».
Але зустрітися зі своєю пасією йому більше не довелося, вона померла у 35-річному віці саме того року, коли поет отримав звільнення від 10-річної солдатчини.
Існують свідчення, що під час свого першого приїзду в Україну, у рідній Кирилівці поет уподобав доньку місцевого священика Григорія Кошиці – Феодосію. Отримавши посаду в Київському університеті та розпочавши роботу в Археологічній комісії, Шевченко поїхав свататися на одне з храмових свят. Але отримав категоричну відмову батьків попівни. Дівчина не змогла піти всупереч волі старших і, за місцевими переказами, невдовзі збожеволіла.
У засланні, яке тривало десять років, Шевченко закохався в дружину коменданта Новопетровської фортеці Ганну Омелянівну Ускову. На жаль, плітки і осуд перервали їхні приятельські розмови, але Ускова протягом довгих років залишалася щирим другом поета.
Коли імператор, не без посиленого втручання та заступництва Варвари Репніної, підписав указ про помилування, Тарасові Григоровичу йшов 44-ий рік. Він був пригнічений засланням і солдатчиною, відпустив патлату бороду і відчував себе старим не по роках… Проте, як свідчать листи, мріяв про молоденьку дружину «з простих», поруч з якою хотів повернути втрачені на каторзі роки молодості. Оскільки у Петербурзі він перебував під постійним наглядом поліції, Шевченко на деякий час «зависає» в Нижньому Новгороді. І тут він уповні відчув свою популярність. Жінки з місцевого бомонду наввипередки замовляли йому свої портрети. Саме серед них він зустрів своє наступне кохання – молоду актрису Катю Піунову, яка видалась йому ідеалом жіночої вроди. Заради її подальшої театральної кар’єри він викликав до провінції свого знайомого, великого актора Імператорського театру Михайла Щєпкіна, і той протягом трьох днів грав у виставах разом з нею. Поет ублагав директора Харківського театру погодитися на умови актриси (які, зважаючи на її юний вік, відсутність досвіду і таланту, були неймовірно невиправданими) і зарахувати її до своєї трупи. Проте, скориставшись поетом, актриса зрештою втекла до Казані з 25-річним актором, за якого згодом вийшла заміж. Потім вона згадувала: «Але ж мені ще шістнадцяти не було! Що я там розуміла! Мені здавалося, що в Тарасі Григоровичі женихівського нічого не було. Чоботи дьогтярні, кожух ледь не на голе тіло, шапка смушева чи не найпростіша…». Проте вона змогла зрештою визнати правду: «Так, про душевний світ, про розум великого поета позабула, клепки забракло!».

ВТРАЧЕНЕ КОХАННЯ

Усе життя Тарас Шевченко пам’ятав своє перше, ще дитяче кохання до сусідської дівчинки Оксани Коваленко, з якою разом пасли вівці, і яка подарувала малому Тарасові перший поцілунок.
Перший поцілунок Шевченка вийшов трохи гірким через сльози. Малий кріпачок саме переживав свою чергову підліткову депресію, сховавшись від усіх на пасовиську за Кирилівкою. Рано осиротілий Тарас жалів себе, почуваючись особливо покинутим тут, на самоті, з самими тільки вівцями. І раптом прийшла вона – така сама, як він, мала пастушка... Спогад про той поцілунок, яким висушила його сльози Оксана, згодом з’явився в одній із рідкісних ліричних поезій Шевченка.
Оксанка Коваленко була на три роки молодшою від Тараса і мешкала по сусідству. їхні матері, дивлячись на забави своїх дітей, гадали, що ті колись одружаться. Але дитяча симпатія та підліткова закоханість не переросли у справжнє і глибоке почуття. Забракло часу. 15-річний «козачок» Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусів поїхати до Вільна (тепер – Вільнюс). Розлука була несподівана і довга. Тож своє перше кохання Тарасові залишалося тільки згадувати і малювати.
Робити малюнки з пам’яті йому ще добре не виходило, і замість милого личка малої кріпачки на папері під його олівцем проступали обличчя прекрасних дам, які Тарас міг довго роздивлятися і перемальовувати з театральних афіш, мистецьких естампів чи паркових скульптур, яких досить було у великому місті. Так з’явився портрет «Погруддя жінки», в якому вгадуються риси обличчя французької актриси Адріани Лекуврер.
...Оксана Коваленко не стала дівувати, чекаючи повернення додому свого Тараса. Зрештою, до Кирилівки Шевченко приїхав знову аж через чотирнадцять років – уже як вільна людина, здібний столичний художник та поет. На той час Оксана уже три роки була одруженою і бавила двох доньок, народжених від кріпака з Педиківки К. Сороки.

«МОЯ ТИ ЛЮБО!»

Останнім коханням великого поета стала служниця його петербурзьких друзів, українка Лукерія Полусмак. Таку «маленьку кучеряву Оксаночку» Шевченко шукав усе життя. І знайшов її в 44 роки у Петербурзі на вечорах у своїх друзів, поміщиків Карташевських. В українському національному костюмі, рум’яна, чорнобрива, щебетлива і чепурненька, а ще талановита і грамотна, що у ті часи було рідкістю, вона працювала прислугою. 19-річна «дівчинка до чаю», як називали її дами, була сиротою – і від цього ще більше защеміло серце поета.
Він згадав власну долю і кохав її уже не просто як жінку, а з теплотою, з якою ставляться до найдорожчої і найочікуванішої дитини. А ще він, мов за соломинку, чіплявся за кожну, навіть гіпотетичну, можливість здобути сімейний затишок.
Граціозна, з кучерявою голівкою, зовні дуже схожа на Марію Максимович – вона полонила душу поета, пробудивши знову, вже у котрий раз, надію знайти милую серцю дружину. Поет присвячує своїй коханій вірш, так і названий «Ликері»:

Моя ти любо! Усміхнись
І вольную святую душу,
І руку вольную, мій друже,
Подай мені.

Щоденники і спогади сучасників діаметрально протилежно трактують поетові стосунки з Ликерою Полусмаківною. Але ж яка може бути об’єктивність щодо сердечних справ?... Можливо, вона й дійсно викидала на смітник оригінальні букетики польових квітів, які дарував їй поет, бо хотіла дорогих і фальшиво-пишних троянд. Він казав: «Збудую тобі хатину, сидітимеш у ній, як панночка, нічого не робитимеш. Хіба що борщу зварити чи сорочку випрати.» А вона прагнула чогось звичнішого і зрозумілішого. Може, й справді чорну справу зробило оточення. Може, не зрозуміла, побоялась... Скоріше за все, Ликера таки була занадто молодою.
З радістю і захопленням Тарас Григорович сповіщає свого родича Варфоломія Шевченка про майбутнє одруження в листі від 25 серпня 1860 року : «Одружимося ми після Покрови... Ось так склалося! Несподівано я до тебе приїду у гості з дружиною-сиротою і служницею. Сказано, якщо чоловік що-небудь добре шукає, то і знайде: так і зі мною сталося».
Тарас Шевченко виклопотав їй звільнення з кріпацтва, навіть винайняв квартиру, в якій наречена мала готуватися до весілля...
Проте звільнення підштовхнуло дівчину, вже заручену з Тарасом Григоровичем, до сміливого флірту з його друзями та знайомими, що прикро і боляче вдарило по поетових почуттях. І цього разу його мрії про спокійну старість у родинному колі, у вишневому саду, були понівечені й знищені чужою байдужістю…
Не дається, мабуть, особисте щастя людям, покликаним служити людству, як сказала одна художниця в спогадах про Шевченка. Навіть присвоєння Тарасу Григоровичу 2 вересня 1860 року звання академіка гравірування не розвіяло його смуток.
Поет розриває стосунки. Друзі відзначали, що Тарас, що мав особливе уміння розважати жінок, після невдачі з Ликерою взагалі почав ставитися до них недружньо. Всі, хто бачили Шевченка після розриву з Ликерою, відзначали його підвищену дратівливість. Але на зміну ненависті в душі поета приходять біль і смуток по втрачених ілюзіях. Адже це була його остання спроба створити сім’ю, про яку так довго і пристрасно мріяв.
Заповітна мрія стала нездійсненною, як сон, про що з гіркотою пише Тарас Григорович 27 вересня 1860 року у вірші, присвяченому Ликері, хоча цього разу просто під буквою «Л».

Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха...
Запалиш рай мій самотній».

За три місяці поет помирає. Ликера пережила його на більш, ніж півстоліття. Заміж вона вийшла за перукаря Яковлєва, безпробудного пияка. Ликера народила багато дітей, але після смерті чоловіка покинула столицю, і, залишивши дітей на Московщині, приїхала до Канева.

«Подивись на мене, як я каюсь...»

Те, що у Каневі за яких кілька кілометрів від могили великого Шевченка спочиває його наречена, його останнє і найбільше кохання, виявили зовсім недавно. Дослідила це невтомний шевченкознавець Зінаїда Тарахан-Береза, проштудіювавши гору метричних книг.
Цю жінку, закутану з ніг до голови у все чорне, у Каневі знали всі. Вона приїхала сюди у травні 1904 року, винайняла найдешевше у місті помешкання і цілі дні проводила на Чернечій горі – біля могили Тараса Шевченка. Її пригадують як культурну, освічену жінку, дуже умілу майстриню. Вишивала лиштвом – білим по білому, що зуміє далеко не кожна рукодільниця. У музеї зберігається вишитий нею рушник з півнями, Ликера принесла його на могилу Тараса Шевченка. Кажуть, він хотів, аби на їхньому весіллі неодмінно був рушник з півнями.
Очевидці розповідали, що вона аж до смеркання проходжувалася стежками поблизу могили, ні з ким не розмовляла. Із прочанами, що ватагами йшли на могилу Шевченка, вона не бажала ділитися своєю таємницею. І лише у книзі відгуків одного разу залишила запис: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь...».
Померла Ликера Іванівна Полусмакова (Яковлєва по чоловікові) у 77-річному віці в 1917 році.

Ігор Шипайло
за матеріалами:

http://kobzar.info
http://taras-shevchenko.in.ua