Україна – розкішний вінок з рути і барвінку,
що над ним світять заплакані зорі...
Поемою «жалю і смутку... краси і недолі...» називає відомий письменник Степан Васильченко батьківщину великого Кобзаря. Мою батьківщину... твою... нашу. Перечитую повість про дитинство Тараса, як давно відому казку:
«...За широкими морями, за лісами дрімучими ще й за горами кам’яними в не нашій далекій стороні був колись веселий край, розкішний, багатий, заворожений злими людьми, зневолений двома неволями. Одна неволя – панська, а друга – царська. І жили там рабами в тяжкій чужій роботі знедолені люди. Світ їм було зав’язано, говорити – заказано...»
Одну з найсмутніших сторінок своєї творчості письменник присвятив «легендарному поету казкового краю, великому борцеві за волю свого народу...». Вивчаючи творчу дорогу Т.Г.Шевченка, читач відкриває для себе Україну – мальовничу, заквітчану, волелюбну, поневолену, «стоптану ляхами», «москалями обідрану»... В його поезії вона – і рідна ненька, й безталанна сирота, і скрипуча верба, і гнучка тополя:
По діброві вітер віє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу...
Стан високий, лист широкий
Марно зеленіє...
Кругом поле, як те море
Широке синіє.
***
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють.
Між ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем...
І все то те, вся країна
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою...
Можливо, прискіпливий читач і дорікне, що пропоную знайому ще з шкільної програми поезію, неодноразово видану й перевидану, відому всьому світу. Тільки ж образ України, який я пробую відтворити в слові, без поезії Шевченка буде неповним, обділеним. І мені не вдасться донести до молоді, що виросла за межами рідної країни, «смак» солодкого щему, яким сповнена вже сама назва... Зрозуміло, що пізніше, після детального ознайомлення, відкриється серцю – і її драматичний зміст, і багатовіковий тернистий шлях, і стежка до любові... Але найперше – те неповторне відчуття, коли від єдино-почутого слова захоплює подих, розливається щемне тепло, наповнюється душа:
«Україна... В одному вже тільки цьому слові для нашого уха
і навіть для уха чужинців бринить ціла музика смутку і жалю...
Україна – країна смутку і краси,
країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її ,
країна гарячої любові до народу і чорної йому зради...
довгої, вікової, героїчної боротьби за волю,
в результаті якої – велетенське кладовище: високі в степу могили
та прекрасна на весь світ, безіменна, невідомо коли і ким складена пісня...
Україна – це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати,
лани золотої пшениці, медовії та молочнії ріки...
Україна – це царське та панське безмежне свавілля... Праця до сьомого поту...
Україна – розкішний вінок з рути і барвінку, що над ним світять заплакані зорі... Поема жалю і смутку... краси й недолі...»
« Ще – волі... волі!» – пробую доповнити живописну картину митця хоча б єдиним своїм штрихом. Виявляється, це зовсім непросто – відтворювати в слові долю своєї країни. Стежка моєї пам’яті сягає в другу половину минулого століття, а коріння древнього українського роду – вглиб кількох тисячоліть. Я нанизую віхи й епохи на розплутану мною нитку і, черпаючи кольори в сонця й неба, намагаюсь відобразити на полотні історії шлях України. Той, який залишився по той бік моєї долі.
Якою вона бачиться мені здаля?
Сучасна Україна – це Софія Київська, Золоті Ворота, Дніпро... Чорне море, Карпатські хребти, родючі землі, безмежні степи... білі хати, сади, плакучі верби «над ярами, над ставами...». Це – джерело рідної мови, історична пам’ять і люди, які, відстоюючи інтереси своєї держави, не втратили національної гідності. А ще... Та не буду про інше. Адже я люблю її такою... Люблю щиро й віддано – як дитина любить свою матір, що дала їй життя. Як мати – довгоочікувану дитину, виплекану в мріях...
Молода незалежна держава, утверджена шляхом волевиявлення народу, поклала початок нової ери в історії України. Та, захоплена бурхливою течією світового економічного прогресу, миттєво опинилась у вузах ринкових відносин. Адже їй (на щастя, чи на жаль) є чим приваблювати – і чужих, і своїх... Крім природної мальовничої вроди вона прийняла у спадок і героїчне минуле свого народу, й історичні надбання, і багатовіковий досвід предків, і давньоруську культурну спадщину... То ж не дивно, що на неї час від часу посягають «славних прадідів великих правнуки...». Тому й виливається на папір не тільки гордість, а й співчуття, і біль перестороги, і тривога за майбутнє:
...Заслуговує кращої долі
твій народ: вже помилок доволі
на віку було, більше не треба...
Хочу мирного чистого неба
і достатку, що з жита-пшениці,
плодородних садів... і пашниці –
незабрудненої ще добою...
І безхмар’я віків – над Тобою...
***
До рідного слова торкнуся душею,
Боюсь очорнити чи зрадить його.
З цих слів наша мова, пишаємось нею –
Це музика й пісня народу мого.
Без неї не зміг би на світі прожити,
Не зміг би помітить земної краси,
Не чув би й не бачив, як шепчеться жито,
З якого стікають краплинки роси.
Вона – джерело й найчистіша криниця,
З якої черпаю натхнення й снагу.
Вона кришталево дзвенить і іскриться,
Я нею тамую духовну жагу.
У шелесті трав, у цвітінні калини
Я чую цю мову у сні й наяву.
Вона в моїм серці, – це вся Україна,
Я дихаю нею, я нею живу.
Віктор Геращенко
Кожен із сучасних авторів поезії по-своєму висловлює любов до України, по-своєму бачить її, відчуває... То ж і образ її в кожного з них – різний... Це – і батьківська земля, і древнє коріння, і колиска, і хліб... рідна мова, стежка до себе, родинне джерело, народна пісня... сива птаха, мати, доля, жінка... Шлях, історія...
Ми живемо отут, на землі, край Чумацького битого шляху,
На узбіччі, де пахне полин і блакитний чебрець,
Де кропива глуха вироста із космічного праху,
Де на пил обертається Місяця срібний вінець.
Край Чумацького Шляху живемо – у зорях пшениці,
Живемо у вівсяних, ячмінних і житніх зірках.
Із блакиті небесної маємо рублені лиця,
Вени, наче пороги Дніпрові, гудуть на руках...
Нам ріднею доводиться скіфська, з піщаника, баба
Скільки мали і маєм рідні у ковильних степах!
Цю рідню не убити нікому, й цей степ не загарбать,
І не стерти кургани, насипані в наших серцях.
Кожен з нас – мов курган край Чумацького битого Шляху,
Де поховано списи, щити і двосічні мечі,
Де поховано коней, волів, де поховано птахів,
Що, поховані, прагнуть однак позбиратись в ключі...
...Наша мить – це краплина, в якій віддзеркалює вічність.
Вічність – присуд природи, якому підвладні усі.
Край Чумацького Шляху жили й живемо на узбіччі,
В галактичному поросі, на галактичній росі...
Євген Гуцало
В поезії кожного з майстрів поетичного слова – душа України... А слово – то могутня незбагненна сила, за допомогою якої можна донести до читача ту любов, яка протягом усього життя зріє в людському серці:
Так, воно залізне, наше слово-криця,
Гучнозвонна мідь.
Над життя і згубу у космічнім віці
Вічністю бринить.
Та коли покличе й блискавкою блисне
В сяйві корогов,
Пам’ятайте серцем: наше слово – пісня.
І в словах – любов...
Навдивовижу зворушливо звучить українське слово з вуст російськомовного поета Леоніда Кисельова (1946-1968), який народився в Києві. Його поезія свого часу друкувалася в «Літературній Україні» й була визнана такими авторитетними літераторами, як Іван Драч, Юрій Щербак, Іван Дзюба... Творче обдарування молодого автора кількох поетичних збірок (в тому числі, й українськомовної «Перші акорди»), на жаль, не досягло свого зеніту. Життя поета обірвалось, але його Слово залишилося – трансформуючись у людські серця й наповнюючи їх змістом:
Я постою у края бездны,
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете – только песня
На украинском языке...
В мене забракло слів. Я вимушена взяти чергову, можливо, й довготривалу паузу: мені є над чим замислитись. Сподіваюся, що й тобі, мій читачу.
Валентина Зінченко-Параска
