Музична фреквенція Романа Рішка
Кілька років тому у нашій громаді з’явився стрункий, не надто говіркий і ставний хлопець Роман Рішко з Мукачева. Ми часто бачили його на сцені серед танцюристів ансамблю «Веселка», відтак він непогано проявив себе у якості актора-аматора у виставах українського театру в Угорщині. А тепер ось працює секретарем Центру української культури, освіти й документації у Будапешті.
З часом у тих, хто добре його знає, склалося враження, що за яку б справу він не брався – організаційну, творчу чи технічну, у наслідку в Романа завжди виходило добре. Впадають в очі такі риси його характеру, як вдумливість, відповідальність, надійність і, не в останню чергу, врівноваженість, якась внутрішня гармонійність між тим, що є назовні, у думках та почуттях. Хоча, звісно, це спостереження може бути аж ніяк не повним, тому що для того, аби добре вивчити людину, часом знадобляться навіть не роки, а цілі десятиліття.
І все ж, будемо покладатися на перші враження, які зазвичай не підводять мене у спілкуванні з людьми. Я здогадувався, а часом мені і переказували його друзі, що натура у Романа глибша а підходи до життя куди ґрунтовніші, ніж здавалося попервах.
І справді, виявилося, що за плечима у цієї молодої людини добра загальноосвітня і спеціальна підготовка. У Мукачеві він навчався у звичайній та музичній школі до 1996 року. Перегодом, у 2000 році закінчив Ужгородське музичне училище по класу тромбон. Була можливість піти далі в науці, і Роман Рішко такої нагоди не пропустив. Він закінчує філіал Івано-Франківського Прикарпатського викладацького університету в Мукачеві. Потяг до музики виявився настільки великим, що Роман, приїхавши до Будапешта, вступає ще й до столичної джазової школи.
У людини, а тим більше молодої, у наш час повинна бути віддушина. На щастя, у Романа Рішка вона є. Це – музика. Попри роки навчання, репетицій і виступів, Роман все одно ще не вважає себе музикантом того рівня, який йому приписують. Хоча треба щиро визнати, що грає він на тромбоні дуже віртуозно. Мій співрозмовник зізнався, що не мав права забувати гру на улюбленому музичному інструменті, і через це 5 років тому спробував свої сили у будапештському гурті „Kingston cruisers”.
– Наша група виконує музику у стилі ска та реґі, який походить з Ямайки, – розповідає Роман Рішко. – Репетиції відбуваються один раз на тиждень по 3 години репетиції. Буває, збираємося по двічі і навіть по тричі, коли намічаються серйозні концерти. За час існування групи ми вже об’їздили пів-Європи. Часто виступаємо в Будапешті та по Угорщині, грали на цього року на відомому рок-фестивалі «Сіґет» і отримали запрошення виступити наступного року. Крім того, ми вже побували у Словенії, Австрії, Італії, Голландії, Чехії. Ми задоволені результатами нашої гри і успіхами. У групі є дев’ять чоловік. Керівник групи Петер пише музику, співає і грає на трубі. Маємо Солістку Каталін. Я граю на тромбоні. Іштван веде саксофонні партії. Ласло акомпанує на синтезаторі. Ґерґев – ударник. Балу у нас бас-гітарист. Томаш із Ґерґевом – гітаристи-інструментальники.
Як і слід було очікувати, хлопці і дівчата у групі в основному виконували англійські та угорські тексти пісень. Але одного разу Петер чомусь не зміг прийти на репетицію, і тоді хлопці запропонували Романові Рішку:
– Ти єдиний українець у нашій групі, – почали вговорювати вони свого товариша. – Може, щось придумаєш українською до нашої гри? Я почав міркувати над тим, як би скомпонувати цю вставку, тому що це не вся пісня, а тільки її український фрагмент. І взагалі – це і не спів, а популярний серед молоді реп. Надто я не вигадував, а писав простенькі українські слова і словосполучення. Тим не менше моїм друзям і слухачам сподобалося.
Друзі Романа мріють колись побувати з концертом в Україні. Зараз організувати таку поїздку складнувато передусім з фінансових причин. Адже музиканти не становлять професійної групи. Всі вони мають основну роботу, а грають тільки у вільний час. Не підробляють хлопці десь і в барах чи ресторанах, вважаючи себе творчими особистостями а не заробітчанами від музики. Тому що там, де починається заробляння, зникає натхнення і потяг до розвитку. Змінюються орієнтири: замість улюбленої справи на перший план виходять здібності і гроші як кінцева мета. Звичайно, хлопці не відмовляються і від платних концертів, але організовуються вони для того, щоб придбати інструменти, утримувати групу і оплатити роз’їзди й орендоване приміщення для репетицій.
– Коли ми зараз виступали на «Сіґеті», – посміхнувся Роман Рішко, пригадавши один концерт, – тут, у Будапешті, нас дуже добре приймала публіка, викликала на «біс». Багато людей танцювало. До мене потім підійшов один хлопець з Англії і подякував за те, що ми виконуємо таку гарну авторську музику. Чути таке було приємно, значить, ми не даремно старалися на сцені.
Василь ПЛОСКІНА
