Останнє слово В. Чорновола було виголошене в кінцевій фазі судового процесу у Львові 15 листопада 1967. Воно поширене у відписах на Україні. Правопис документу збережений з незначними змінами. Передрук дозволений за поданням джерела.
Останнє слово Вячеслава Чорновола
Громадяни судді!
Мушу визнати, що як був я невиправним оптимістом, так ним, мабуть, і помру. Спочатку я слав у високі інстанції заяви, наївно сподіваючись на якісь позитивні результати. I навіть зовсім несподіваний результат – тюрма – мене не до кінця розхолодив. Залишки рожевого оптимізму в мене лишилися ще сьогодні вранці, на початку судового засідання. Дуже вже очевидно здавалася мені моя безневинність. Але поступово в ході судового засідання мій рожевий оптимізм почав переростати в чорний песимізм. Я побачив явну упередженість і зрозумів, що зупинити операцію і довести, що я не верблюд, мені не вдасться. Моє клопотання про виклик свідків та долучення документів відхилили без умотивованих пояснень; мої докази, висловлені на початку судового засідання, залишили без обговорення; суті справи намагалися не торкатися, орудуючи нешироким арсеналом ярличних визначень. Поступово нагніталася важка атмосфера, що увінчалася обвинувачувальним словом прокурора Садовського, від якого я навіть дізнався про таке, чого досі не знав ні від слідчого, ні із звинувального висновку.
Виявляється, я ще й націоналіст. Ось тільки б уточнити – буржуазний, чи, може, соціялістичний? Я в своїх заявах не торкався національного питання.
Такий висновок робиться лише на основі того, що я писав про порушення законности, допущені на Україні. А якби я жив у Тамбові і написав що-небудь подібне, – яким би я націоналістом був, тамбовським? Львівські прокурори не можуть без того, щоб до «справи» такого типу, як моя, не прив’язати націоналізму. Вони у Львові, мабуть, у кожному другому буржуазного націоналіста бачать.
Прокурор цитує часто цитовані слова Леніна про «єдину взаємодію пролетарів великоруських та українських». Але не можна обходитися ввесь час однією цитатою, треба брати ленінську національну теорію в цілому. Мушу нагадати державному звинувачеві, що В.I.Ленін вже в радянські часи, коли існував СРСР, наполегливо підкреслював, що місцевий націоналізм сам по собі не виникає, що він завжди буває реакцією на великодержавний шовінізм, що найкращий засіб боротьби з націоналізмом – викорінювати його першопричину – шовінізм. Ці ленінські настанови відбивалися у рішеннях партійних з’їздів аж до початку 1930-их років, коли Сталін остаточно запровадив свою національну політику.
Ще одне відкриття зробив прокурор: виявляється, я співаю з чужого голосу. Джерелом моїх думок він робить якогось американця Евенштейна. Може, державний звинувач підкаже мені, де б я міг почитати цитованого ним Евенштейна? Але у нас судять за 62 статтею Кримінального кодексу лише за читання таких книжок, незалежно від того, поділяю я їх зміст, чи ні. Ніяк не може уявити собі державний звинувач, що можна без допомоги евенштейнів чи кого-небудь іншого сформувати свої власні думки, власні переконання. Я, бачте, винен ще й в тому, що мій супроводжуючий лист до П.Шелеста передала радіостанція «Свобода» і надрукував журнал «Сучасність». I цей факт смакується, хоч до сьогоднішнього звинувачення він не має ні найменшого відношення. Державний звинувач висловлює навіть припущення, що, може, я особисто передав ці матеріяли, а перекручені дані про мою особу, подані там, – то всього лише хитрий прийом. На чому побудоване це припущення? Виключно на бажанні нагнітити обстановку в суді.
Прокурор тут згадував виступ П.Шелеста на XXIII з’їзді КПРС, на якому перший секретар ЦК КПУ називав імена здібної творчої молоді. Від цієї молоді державний звинувач мене відмежовує. А чи відомо шановному прокуророві, що твори названих Шелестом осіб, друковані і недруковані, незалежно від бажання авторів, також з’являються у тих журналах і передаються тими радіостанціями. Але ж їх не судять за це і навіть називають як кращих з трибуни партійного з’їзду.
В довгому і «пристрасному» слові прокурора мало чогось суттєвого, що потребувало б відповіді. Бо ж не назвеш аргументами, наприклад, вислови, що не роблять чести юристові: «підняв несамовитий галас», «розпускає по світі Божому пасквілі», «зубоскальство», «як п’яний хуліган» і т. п. Я не хочу ображати особу шановного прокурора, як він ображає мене. Але все ж мушу висловити жаль, що свого часу в одному з наших юридичних вузів, трохи навчаючись науці Демосфена, зовсім не звертали увагу на формальну логіку.
Державний звинувач робить ту ж логічну помилку, що й у звинувачувальному висновку: часткове підносить в ранг загального, або й взагалі, робить узагальнюючі висновки з нічого, з своїх суб’єктивних уявлень. Прокурор кілька разів підкреслює, що своїми «наклепницькими заявами я хотів вплинути і впливав на деякі нестійкі групи населення». Але ж слідство не встановило жадного факту розповсюдження мною заяви «Лихо з розуму», окрім посилки й в офіційні республіканські органи. Отже, за прокурорською логікою, «нестійкі групи населення» – це перший секретар ЦК КПУ П.Шелест, голова КГБ при Раді Міністрів УРСР Нікітченко та інші керівники республіканського рангу. Будувати ж звинувачення на суб’єктивних припущеннях прокурора про мої наміри – юридично жалюгідний прийом.
Так само спекулятивним прийомом є перенесення центру ваги на [Святослава] Караванського. Я писав про двадцятьох засуджених, а не про одного Караванського. Але засуджені – в основному молодь, а на минулому Караванського можна зіграти, сівши на свого улюбленого коника – націоналізм. Але ж я ніде не писав, що виправдовую минуле Караванського, я лише твердив і тверджу, що повторне ув’язнення здібного перекладача і мовознавця Караванського через 5 років після амнестії – юридично не обґрунтоване, а 25-річний строк ув’язнення – дійсно канібальський.
Промова прокурора могла б бути на половину коротшою, якби він не адресував мені претензії до твору Валентина Мороза «Репортаж із заповідника імени Берії». Я ніде не писав і не заявляв, як я ставлюсь до Морозової заяви. Я зробив те, що зробила б на моєму місці кожна порядна людина – на прохання Мороза переслав його заяву адресатам – депутатам Верховної Ради УРСР. Морально виправдовує мене й та обставина, що, як мені відомо, адміністрація Мордовських таборів не пропускає заяв і скарг в’язнів на табірний режим, і тому в’язні мусять вдаватися до позацензурних способів передачі скарг в керівні інстанції. Під час слідства в своїй справі я дізнався, що політв’язень Валентин Мороз за написання «Репортажу із заповідника імени Берії» повторно притягнутий до кримінальної відповідальности. Тому прокурор Садовський має можливість запропонувати свої послуги виступити на суді Мороза і адресувати йому те, що адресував тут мені.
Однак з деякими пунктами звинувачувальної промови я цілком погоджуюся. З тим, наприклад, що автобуси з маркою «Львів» можна зустріти в багатьох країнах, що на Львівщині добувають чимало нафти й газу, що в Казахстані треба розвивати господарство. Погоджуюся з тим, що дружба народів – велика справа, і то не лише народів СРСР. Якщо тільки це, звісно, дружба рівноправних народів і якщо вона духовно збагачує всі народи. Погоджуюсь ще з багатьма відомими істинами. Не розумію тільки, яке це все має відношення до висунутого проти мене звинувачення? Мабуть, державного звинувача і тут підвела недовчена ним свого часу формальна логіка.
Не буду більше гаяти часу з прокурором, щоб полемізувати з якимись тезами, що не підкріплюються аргументами. А на лайку лайкою відповідати не вмію. Не буду також ще раз повторювати докази своєї невинности. Надто багато я про це сьогодні говорив, до того ж я приєднуюся до тільки-що сказаного адвокатом Ветвінським.
Давайте краще, громадяни судді, на хвилинку відірвемося від дуже серйозних досліджень, котрий із двох взятих мною епіграфів більш наклепницький і дописав чи не дописав я кому, передруковуючи табірні вірші [Михайла] Осадчого. Давайте також не будемо гадати, як ось прокурор, що я хотів зробити, чи що я міг би зробити. Облишмо цю софістику і гляньмо на те, що відбувається в цьому залі, збоку.
Я вважаю, що суд наді мною – далеко не рядовий суд, а навіть якоюсь мірою етапний. Бо тут судять не тільки мене, як особу, тут судять думку. Тому й рішення, яке ви приймете, торкатиметься не лише Чорновола, як такого, а й певних принципів нашого громадського життя. Мене, здається, чи не першого на Україні судять за ст. 187-1. Я писав з тюрми в президію Верховної Ради Української РСР, що, як показав мій арешт, прийнята нею на 50-ому році радянської влади стаття Кримінального кодексу не є дальшим розвитком соціялістичної демократії. Навпаки, вона дає в руки слідчим і судовим органам неправомірно широкі права, дозволяє їм втручатися у сфери ідеології, що лежать поза їхньою компетенцією. Примушує їх ставати, як ми це сьогодні побачили, філософами і літературними критиками, економістами і соціологами – і виносити остаточний присуд у всіх цих питаннях, які є часом дискусійними навіть для фахівців. Стаття 187-1, як показує суд наді мною, відкриває можливості прямого наступу на право людини мати свою думку, свої переконання.
Справді, вдумаймося, що ж означає в сьогоднішній інтерпретації наклеп на радянський лад, чи на радянську дійсність? Що таке наклеп взагалі – зрозуміло. Коли я кажу, що майор Гальський з Львівського КГБ є новоявленим унтер-пришибєєвим, бо займається рукоприкладством, а слідчі з того ж управління КГБ Сергеев та Клименко не зупиняються перед погрозою і матерщиною, щоб добути дізнання, – і при перевірці ці факти не підтвердяться, – то це буде наклеп; а якщо я все це видумав – то завідомий наклеп. Але наклеп не на радянську дійсність, а на особу майора і двох його колег. На це є своя стаття в Кримінальному кодексі. Якщо я на основі цих видуманих фактів зроблю висновок, що матерщина і мордобій – це взагалі стиль роботи львівського управління КГБ – це буде завідомий наклеп на установу, але ж ніяк не на радянський лад. Так що ж вважати наклепом на радянський державний і суспільний лад?
Якби я, наприклад, в науковій статті чи у виступі з трибуни почав стверджувати, що централізм в умовах соціялізму – не найкращий принцип внутрішньополітичного і господарського життя, що в рамках соціялізму і радянської системи більший ефект дасть децентралізація, найширше виробниче і територіяльне самоврядування, і коли б я обґрунтував би цю тезу економічними викладами, покликаючися на досвід інших країн, наприклад, Югославії, – то, навіть відхиливши мою тезу, чи можна мене судити за неї, як за наклеп на радянську дійсність? Що це – наклеп, чи мої переконання? Коли б я, уважно простудіювавши твори Леніна, почав твердити, що теоретично ми дотримуємося правильних ленінських настанов в національному питанні, а на практиці допускаємо відступи від них, і цю тезу обґрунтував би ленінським положенням та аналізом конкретних даних з питань сучасного культурного будівництва, економіки і т. п. – то що це з мого боку: світоглядна точка, мої переконання чи наклеп на радянську дійсність?
Коли я, нарешті, стоячи обома ногами на плятформі XXIII з’їзду КПРС, почав би твердити слідом за Пальміро Тольятті що демократизація радянського життя, започаткована XX з’їздом КПРС, йде надто повільно, що в частини громадян ще не цілком вижита психологія культівських часів, що у нас трапляються прикрі екскурси в минуле, коли я слідом за поетом Євтушенком «обращаюсь к правительству нашему с просьбой: удвоить, утроить у этой стены караул, чтобы Сталин не встал, и со Сталиным прошлое» (цей вірш свого часу друкувався в «Правді») то що це буде з мого боку: моє конституційне право звертатися з своїми міркуваннями до вибраних мною керівників, чи «розповсюдження наклепницьких вигадок»?
I коли навіть у всіх трьох випадках я помилився (бо, шановний прокуроре, помилятися може навіть Верховний Суд, – не помиляються тільки боги, а їх, як відомо, немає) і моїм аргументам можна протиставити інший ряд аргументів, які виявляться вагомішими, то чи значить це, що мене треба віддати під суд, щоб і я, і всі інші в майбутньому взагалі не наважувалися думати?
А я ж не робив у своїх заявах таких широких узагальнень, як викладені вище. Мої висновки значно вужчі і мають конкретного адресата. I все ж мене судять саме за дві-три узагальнюючі фрази, не знайшовши потрібним розглянути одного з десятка фактів, на основі яких я зробив ці висновки. Відразу після арешту я дні й ночі наскрізь продумував зміст своїх заяв, згадуючи усі факти і думав: де я міг допустити наклеп? Звичайно, не завідомий, але де я дався ошукати себе? I на одному з перших допитів я казав слідчому приблизно так: «Знаєте, отут у мене неправильне прізвище стоїть, а в цьому факті я не певен, бо одержав його з третіх рук». Але слідчий Крикливець відмахнувся: «А мене ці факти зовсім не цікавлять, навіть якщо вони всі правдиві, а ось що саме ви думали, даючи таку назву своїй заяві?..» То як же ж мені не зробити висновок, що мене судять за переконання, що комусь потрібно препарувати мій мозок, вштовхнувши у заготовлену стандартну форму?
Я кажу, що суд наді мною – не рядовий суд, і може мати гучний резонанс ще й тому, що не пригадую випадку за останні роки, щоб людину так відверто судили за переконання. Цього не було навіть на тих судах, про які я писав у своїх заявах. Коли в червні 1966 я запитав у капітана Клименка з Львівського КГБ: «Скажіть, будь ласка, за що все-таки дали кандидатові наук Осадчому два роки таборів суворого режиму? Невже за те, що прочитав оті дві статті?», то капітан мені відповів: «Еге, якби ти знав, що у нього в щоденнику було понаписувано». Але у вироку щоденник все-таки не згадувався, а згадувалися дві крамольні статті. Мене ж навіть формально судять за переконання, тільки сором’язливо це слово замінюють словом «наклеп». Я певен, що й прокурор і судді в глибині душі розуміють, наскільки сміхотворне звинувачення в розповсюдженні наклепів оригінальним шляхом надсилання їх в ЦК партії та в КГБ. Але все ж ви мене судите...
Нарешті, останнє. Коли влітку 1966 року я пояснював судді Ленінського району Львова, чому я вважав закритий суд у справі братів Горинів незаконним, він прямо запитав: «Чорновіл, а хто ви такий, щоб вирішувати, законно щось робиться чи не законно?
Адже для цього є відповідні органи». Сьогодні цей самий аргумент висовували прямо й недвозначно і суддя Назарук, і прокурор Садовський. Я – радянський громадянин. Виявляється, цього мало. Якби прорахунки слідчих і судових органів, які помітив я, захотів помітити такий самий радянський громадянин, як я, але що займає пост прокурора республіки, то помилки були б виправлені, а винні, можливо, покарані. Мене ж самого карають...
Коли перемогла революція і почалося будівництво держави нового типу, В. Ленін постійно вимагав, щоб якомога більше громадян брали участь у керівництві державою і суспільством; в цьому він бачив єдину Гарантію успішного розвитку соціялізму.
Його відомий вислів про те, що куховарка повинна вміти керувати державою, не слід, звичайно, розуміти вульгарно, і що куховарку обов’язково треба садити в крісло прем’єр-міністра чи що вміння керувати державою – це вміння піднімати руку на запитання «Хто – за?» Ці слова слід розуміти так, що при соціялізмі кожний рядовий громадянин повинен вміти мислити по-державному, повинен вміти в кожному найскладнішому випадку сформулювати свою точку зору, а не чекати, поки йому запрограмують чергову програму. Доказом цього можуть бути інші слова В.Леніна, сказані ним вже в перші місяці радянської влади: «Граждане должны участвовать поголовно в суде и в управлении страны, и для нас важно привлечение к управлению государством поголовно всех трудящихся. Это – гигантски трудная задача. Но социализм не может ввести меньшинство – партия. Его могут ввести десятки миллионов, когда они научатся это делать сами».
Я спробував діяти згідно цих ленінських настанов – і про результат такої спроби ви мене зараз повідомите.
(1968,9)
