Майстрині Тернопільщини

Вдаючись до невичерпної криниці народної художньої творчості, майстри народної вишивки Тернопільщини постійно розвивають і збагачують її новими мотивами та технічними способами, які тісно пов’язані з процесом виробництва та суспільного розвитку. Сотні талановитих майстрів і майстринь творять неповторну красу. Серед них в першу чергу слід згадати заслуженого майстра народної творчості М.Вареницю з Тернополя (вишивання хрестиком і низинкою). Майстрині характерне відчуття кольору, гармонії, висока техніка виконання. Чудовим майстром художньої вишивки є П.Ткачук, викладач Теребовлянського культосвітнього училища. Поряд з вишивкою майстер займається також нанизуванням з бісеру, декоративним розписом. Тернополяни, гості міста неодноразово мали змогу знайомитись з витворами рук майстра. Високу оцінку одержували його роботи і на різноманітних виставках.
Серед тих, хто в роки занепаду народного мистецтва залишився вірним давнім традиціям кращих майстрів вишивання, активно боровся за їх збереження, подальший розвиток і збагачення, є Г.Баран з Тернополя. Особливо неповторні її рушники. Майстриня бере найактивнішу участь у всіх обласних і республіканських виставках.
Визначним осередком вишивки є Бережани. Тут при краєзнавчому музеї працює студія вишивання на чолі з керівником М.Вавро. Майстри підтримують творчі зв’язки з вишивальницями Івано-Франківської та Львівської областей, організовують обмінні виставки, діляться досвідом роботи. Все це сприяє росту майстерності вишивальниць, збагачує їх новими знаннями з цього виду ремесла. Поміж бережанських вишивальниць виділяється М.Гарап’юк, колишня вчителька, а також її дочка. Крім вишивки, вони займаються ще ткацтвом, розписують писанки.
Борщівський район – один з небагатьох, де найбільш збереглися давні традиції народних майстрів вишивання поряд із звичаями та обрядами. Унікальність борщівської вишивки полягає у вишиванні темними нитками, таку обітницю, за легендою, дали жінки Борщівщини, коли їхніх синів і чоловіків забрали в полон татари.
Особливо привабливе весільне вбрання молодої в національному стилі, оздоблене вишуканою вишивкою. Живописністю, майстерністю та технікою виконання відзначаються вишивки майстринь Г.Касіян з Трубчина, Г.Вальчук та Г.Сарахман з Дністрового, В.Шпак з Кудринець цього району. Великий вклад у розвиток та збереження борщівської вишивки вносить колекціонер та вишивальниця Віра Матковська.

Це наче стара картина, яку не відтворить жоден митець

Хтось купує собі перли і діаманти, а Віра Матковська із Тернополя колекціонує вишивку. І не абияку, а борщівську. Про кожну річ зі своєї збірки жінка каже: “Це наче стара картина, яку не відтворить жоден митець”.
Ідея збирати автентичні сорочки, запаски, фартухи, крайки, кожухи із унікальним вишиттям виникла в уродженки Вінницької області у 1989 році, коли вона із сім’єю перебралася до містечка Борщова на Тернопільщині. Багата орнаментація місцевої вишивки вразила пані Віру з першого погляду. І вона, часто на шкоду сімейному бюджету, взялася за створення колекції. Нині у збірці – кілька сотень виробів.
 – На одному концерті я побачила борщівських жінок у розкішних вишиванках і ахнула, – зізнається Віра Матковська. – Так захотіла таку сорочку, що гинула. Першу сорочку мені вишивали два роки зі старовинного зразка. Лише чорних ниток на неї пішло сто мотків. Заплатила “страшні” на ті часи гроші...
 Згодом вона купувала раритетне вишиття на ринку, у знайомих та у літніх жителів борщівськіх сіл. Кожного разу не могла натішитися новопридбаною річчю – всі здавалися шедеврами. Дивувало насамперед те, що жоден узор на вбранні не повторювався, а суцільно вишитою була не лише передня, а й задня частина одягу. Один виріб іноді гаптувався двома-трьома техніками. Такого у світі не робив і не робить ніхто!   
Із понад ста відомих в Україні технік вишивання подільські майстрині володіли половиною. І якщо півхрестиком, хрестиком, стебнівкою, низинкою, кучерявим стібом, гаптуванням, ланцюжком сучасниці мережать тканину й досі, то техніка „колодки” втрачена повністю.
 “З лицевого боку вишивка мала вигляд килимової фактури, укладеної з косих стібків-півхрестиків, – пише у своїй книзі „Подільська народна вишивка” Людмила Булгакова-Ситник. – Специфічним було те, що поверхню тканини оздоблювали чергуванням двох різних по висоті прилягання до тканини рядів півхрестиків... “Колодками” зашивали фонові площини та виконували геометричні, рослинні мотиви на уставках жіночих сорочок, використовуючи тільки вовняні нитки – “бавну”. Коли у 1940-х рр. зі споживацького ринку зникла вовняна пряжа для вишивання, сільські вишивальниці перестали оздоблювати сорочки технікою “колодки”. Таким чином техніка була забута і до певної міри втрачена... У 1950-х рр. серед молодих жінок нею ніхто не вишивав”.
Колекція Віри Матковської складається в основному зі старовинного вбрання, однак зараз жінка намагається поповнити його „післявоєнним”. У ньому візерункові барви значно веселіші. 
Одяг із своєї збірки пані Віра іноді дає на прокат артистам і молодятам. На одягнутих у „борщівські” сорочки солісток вокального тріо Тернопільської філармонії „Солов’ї Галичини” звернуло якось увагу у Михайлівському соборі Києва подружжя Ющенків, а невдовзі дизайнер Роксолана Богуцька отримала від першої леді країни замовлення на етномодернову сукню. У лютому цього року на  дипломатичному прийомі у Маріїнському палаці Катерина Ющенко вже красувалася в унікальному наряді у борщівському стилі. Його відновлені зразки Роксолана Богуцька роздобула у віддалених наддністрянських селах Тернопільщини. 
Тернополянці неодноразово пропонували продати колекцію, але вона жартома відповідає – вам не вистачить грошей. А ось передати збірку на зберігання у музей вона згодна, адже тримати унікальні речі у двокімнатній квартирі дуже незручно.

Борщівська вишивка

Борщівська вишивка є унікальною і не схожа на жодну вишивку в світі. По-перше, в цій вишивці збереглись стародавні традиційні техніки, які більше ніде не використовуються. Це не звичні нам «хрестик», «гладь» або «низанка», а значно складніша «колодочка». Хтось порівнює її з різьбою по дереву, але вона більш схожа на килим вишитий на тканині.
Як розповідає давня легенда, домінуючий чорний колір вишиття пов’язаний з конкретними подіями нашої трагічної історії. У XV-XVII ст. Борщівський край був постійним об’єктом нападів турків і татар. Вороги безжально спустошували і грабували села, забирали у полон населення. Після одного з таких нападів у кількох наддністрянських селах загинули всі чоловіки. Тоді дівчата і жінки, оплакуючи свої гіркі долі, поклялися протягом тридцяти  поколінь носити траур за загиблими коханими і вінчатися у сорочках, вишитих чорними нитками. І клятву виконали.
Особливу цінність і нині має давня бабусина й прабабусина сорочка. Саме вона цінується і в Україні, і за кордоном. Відома вона як «борщівська бавляна сорочка», шита «по рукавах». Найголовнішими її ознаками є біле домоткане, здебільшого конопляне полотно, простий крій і густий, тугий візерунок, вишиття грубою вовняною ниткою – «чорною бавною». Саме ті жінки, які вишивали такі сорочки у 20-30 роках минулого століття, були останнім поколінням, пов’язаним дивною, але благородною обіцянкою.
При всій різноманітності борщівських вишиванок, адже практично не зустрічається двох абсолютно однакових, існувала чітко вироблена тридільна система розміщення узорів на рукавах. Верхня частина найбільш густо зашита – уставка, під нею – морщинка, тобто піду ставкова смуга вишивки, і орнаментація рукавів до зап’ястя, яка в різних селах району (залежно від розміщення косих чи прямих вишитих смуг) мала конкретні назви. За орнаментами і кольорами можна було впізнати, з котрого села дівчина чи жінка. Так, наприклад, у селах Ниврі, Кривчому, Гермаківці, крім чорного, у вишивках був синій колір, у Борщеві, Стрілківцях, Іване-Пустому – фіолетовий, у Юр’ямполі, Шишківцях, Королівці – вишневий, у Шупарці – зелений.
Відтак борщівська чорна сорочка займає почесне місце серед усього розмаїття національного вбрання.
Неповторне мистецтво Борщівської вишивки відоме не лише в Україні, але й поза її межами. Мистецтвознавці стверджують, що на сьогодні залишились два найбільш популярні види вишивки: полтавська та борщівська, як феноменальне явище, в якому закарбовані фрагменти трипільської культури.

Бабусі – мов грецькі богині

Справжня берегиня і знавець борщівської вишивки – старший науковий працівник Борщівського краєзнавчого музею Наталя Николин. Вона багато літ вивчає її і не перестає дивуватися цьому феномену. Мистецтвознавці кажуть, що більше ніде в Україні не побачиш такої дивовижної краси, витвореної жіночими руками. У ній закарбовані фрагменти трипільської культури. В узорах повторюються елементи магічних знаків, що є на викопаних на місцевих городах горщиках тієї доби. А ще вони вражають технікою вишивання: колодка, хрестик, хрестик з підстилом, низь, кучерявий стіб, гаптування, гладь, ланцюжок, стебнівка… Деякі безнадійно втрачені. Та й навряд чи можна їх повторити на нинішньому полотні. Адже давні сорочки вишивали в основному на вибіленому на придністровських берегах домотканому конопляному полотні. Це вже потім прийшли льон, штапель, поплін та інші фабричні тканини. Змінювалися й нитки. Лише тут вишивали нитками з чорної овечої вовни, що не линяли. Їх називали бавною. Згодом з’явилися волічка, сухозліть, бісер, пацьорки, лелітки, муліне… Крій також із часом мінявся. Для давніх борщівських сорочок характерні плечові вставки, тут кажуть – уставки. Вони дещо сковували рухи, зате робили поставу гордою і величною. На старих світлинах бабусі й прабабусі нинішніх модниць – мов грецькі богині.
На зміну строгим геометричним орнаментам приходили легкі квіткові мотиви. Якщо раніше вишивальниця обов’язково вкраплювала обереги від вроків, то на пізніших сорочках цього нема. Зате борщівська сорочка заграла усіма кольорами. Це по-своєму гарно. І все ж чорна сорочка – неперевершена.
Навіть до шлюбу подолянки йшли у сорочках вишитих чорними нитками. На сьогодні, вже закінчилися оті сім поколінь, але традиція таки живе. Щоправда сорочки мають не тільки чорну барву, але є вкраплення синій, зелених, червоних бордових ниток. По цьому можна й впізнати з якого села та чи інша вишиванка”.
Окрім історичної версії, етнографи пояснюють густе вишиття Борщівщини спадкоємністю Трипілля (давньої культури, яка існувала на цих землях, ще задовго до становлення слов’янських племен – авт.). Густі узори на рукавах мали оберігати від усього злого, немовлят, яких колихали та носили на руках матері. Знаки родів зображені на сорочках привертали дітям добру долю, оберігали родини. Тобто виконували навіть певну магічну функцію.
“Сьогодні відтворити давню традицію доволі складно. Якщо узори скопіювати в принципі неважко, то для автентичної сорочки потрібне спеціальне полотно. Воно в переважній більшості було конопляне. Сьогодні за вирощування конопель можна мати неабиякі проблеми із законом, адже це наркотичний засіб. Тому, аби виткати конопляне полотно, треба сотні дозволів перш за все на вирощування рослини. Та й хтозна чи взагалі такі дозволи можна отримати.
Для вироблення полотна треба дотримуватися й стародавніх процесів. Краще все робити вручну. Цей процес для подолянок тривав круглорічно. Навесні коноплі садили, згодом вибирали, терли, чесали, робили нитки, пряли і нарешті ткали полотно, яке згодом довго вибілювали джерельною або річною водою. У кожній такій дії жінки віддавали частинку душі і серця, співали при цьому пісні, молилися, виказуючи таким чином усі свої побажання на злагоду й добро тим, які будуть носити ці сорочки.
Для вишивання брали спеціальну грубу нитку “бавну”, фарбовану натуральними барвниками. Її часом розпушували, але в більшості випадків – ні. Тому й узори на рукавах об’ємні, схожі на свіжозорану ріллю. Народна майстерність була настільки вигадливою, що при всій різноманітності борщівських вишиванок, практично не зустрічається двох абсолютно однакових. До речі, на сорочках, за дослідженням вчених, є багато знаків, які зустрічаються на трипільському посуді. Отож у кожному виробі, здається, зашифрована в узорах історія роду, молитва, пісня. І тут ще чимало роботи для майбутніх дослідників.

Від минулого до майбутнього

Той, хто пам`ятає минуле, має чимало шансів не помилитися у майбутньому. Варто зберігати своє коріння та свої ремесла. Тому давайте вишивати, давайте носити вишиванки та інші оздоблені вишивкою речі, прикрашати свої оселі, адже це красиво, це природно, це наше рідне мистецтво, наші традиції.

Одягнімо, друже, вишиванки –
Наш чарівний український стрій.
Не для когось, не для забаганки,
А для себе, вірний друже мій.

Одягнімо вишиванки, друже,
Як одвічний предків талісман.
Хай не буде серед нас байдужих
І один в нас буде отаман.

Одягнімо в свята і неділі,
В будень, за потреби, одягнім
І відчуєм – вороги безсилі
Зруйнувати український дім.

Одягнімо вишиванки, друже,
Хай побачить українців світ –
Молодих, відважних, дужих,
У єднанні на сто тисяч літ.

Вишивка в українському народному одязі завжди використовувалась з елементами мотиву захисту – орнамент на одязі обрамлювали однією чи кількома смугами, навіть нефарбованої нитки. У народі вважалось, що за цими смужками «зберігається здатність» служити перешкоджанню для злих сил.
У Західних регіонах України зустрічаються жіночі сорочки з мотивом «дерева життя» на рукавах. Варіантів цього мотиву дуже багато, вони є специфічними для кожної конкретної місцевості. Колорит та техніка його виконання надають малюнку різних художніх образів – від великих насичених, майже монументальних, форм до витонченої, мініатюрної, делікатної графіки.
Народні майстри-вишивальниці залишили нам дуже великі духовні скарби, які вони перейняли та зберегли від своїх пращурів. Чи зможемо ми зрозуміти ці таємні для нас символи, чи зможемо почути їх думки про всесвіт, про життя, чи зможемо передати їх нашим нащадками, – це залежить лише від нас самих. Сучасне національне відродження Незалежної України є добрим приводом, щоб зазирнути у наші душі, прислухатися до голосів, які лунають до нас через віки. Все це допоможе нам зрозуміти, хто ми такі – український народ – і яке наше місце серед сучасних народів Європи.