За вікном ще владно господарювала зима, хизуючись своєю вишуканою красою. Вона то вдягалася в розкішне білосніжне хутро, то накидала на плечі гаптоване кришталем  мереживо, то загорталась у срібний шовк ранкового туману. Відчуття того, що ти знаходишся у дивовижній казці, брало верх над буденною реальністю. Хотілося пірнути в Різдвяні свята (без яких зима, безумовно, не володіла б такими сильнодіючими чарами) і, перевтілившись в одного з їх персонажів, забути про плин часу. Однак усе минає, віддаляючись у відстані чи зникаючи назовсім. І нам залишається хіба що переглядати пересіяні в часі спомини. Адже в «енциклопедії» людської пам’яті залишаються найяскравіші з них. Я час від часу користуюся нею, намагаючись щось відновити, доповнити, проаналізувати чи відкоректувати. Гортаючи сторінки свого життя, знаходжу й допущені помилки: змістові, граматичні, орфографічні... Як правило, найчастіше підводить пунктуація: адже розставляючи крапки над «і», не завжди замислюєшся над змістом. Окрім того, палітра людської пам’яті має свої, відмінні від загальноприйнятих, особливості: до прикладу, помилково вжиту кому замінити на крапку можна, а от навпаки... Можливо, саме тому я дедалі частіше зловживаю трикрапками... В них стільки невисловленого й несказаного, що хочеться взяти паузу...
Користуючись нею, повертаю зимі запропоновану ковдру, підкладаю дрова в камін і довго вдивляюся в очі вогню. Згасаюче полум’я  нагадує ще жевріючу ватру, крізь мерехтіння якої пробиваються рими. Вони, як сполохані метелики, – злітаються на світло і кличуть услід за собою... Відсторонивши зиму, поспішаю на клич душі – у залишену в Закарпатті пізню осінь. Я повертаюсь у світ її ще не згаслих надій, висвітлюючи спогади... Прокладені борозни рим ще не зітліли під снігом. Іду по них, підбираючи загублені в листопаді слова, повертаючи згаслі кольори, відроджуючи тепло «Карпатської ватри», яке гріло душу протягом кількох днів... Адже все було зовсім недавно.
У жовтні 1998 року в рамках підготовки до 70-річчя проголошення Карпатської України (у жовтні 1938 року було проголошено автономію в складі Чехословаччини, а в 1939-му – незалежність) провів триденні заходи Перший Міжнародний літературний фестиваль «Карпатська ватра». В роботі взяли участь представники письменницьких кіл Карпатського регіону: Львівської, Чернівецької, Івано-Франківської, Закарпатської областей – та українськомовні літератори з Румунії, Польщі, Словаччини. На мою долю випала велика честь – бути одним із її учасників, представляючи творчу еліту української діаспори Угорщини.
Місто над Ужем привітно зустрічало гостей фестивалю, пропонуючи творчі зустрічі, знайомства з літературними пам’ятками, подорожі по місцях, що вписали свою назву в героїчне минуле краю... Не перестаю дивуватися тим людям, які по крихітці збирають до архіву людської пам’яті безцінні перлини культурно-історичних надбань. Адже завдяки їх невтомній праці зберігаються й передаються з покоління в покоління визначні дати й події, славетні імена, незабутні спомини... Складається літопис життя, пишеться історія, готується безцінний спадок для нащадків. І як наслідок, поповнюється і збагачується скарбниця всієї держави.
Мені пощастило свого часу жити і працювати в мальовничому краї вічнозелених Карпат, милуватися його живописними пейзажами, знайомитися з пам’ятками архітектури... Закарпаття було моєю другою домівкою. Саме там я зробила свої перші кроки в доросле життя. Тож, можливо,  не випадково, що перша збірка «Калина дитинства» (вид. «Карпатський край») стала  для мене своєрідним містком через Тису.

...І ось я в черговий раз повертаюся по ньому, відгукнувшись на запрошення. Сподіваюся, це не був випадковий збіг обставин. Набагато приємніше вірити в те, що на творчій ниві закарпатських митців почали пробиватися посіяні мною зерна поезії.
Своїх гостей і колег по перу гостинно зустрічали місцеві літератори на чолі з головою правління обласної організації національної Спілки письменників України Петром Михайловичем Ходаничем, представники управління ОДА й обласної ради і, звичайно, закарпатські поети: Василь Густі, Тетяна Ліхтей, Василь Кухта, Надія Панчук, Василь Кузан, Галина Малик, Лідія Повх, Христина Керита... В рамках програми фестивалю – покладання квітів до пам’ятника Президенту Карпатської України Августину Волошину, до величного монументу Олександра Духновича. Дорога до пам’ятника великому Кобзарю –  Т. Г. Шевченку познайомила і згуртувала присутніх. Урочисті хвилини покладання корзини квітів, щира промова, низький уклін і, звичайно, поезія... Вона звучала з вуст учасників фестивалю на вулицях міста, в студентських аудиторіях, у приміщенні бібліотек і шкіл. На історичному подіумі обласного лялькового театру виступали відомі літератори, читали власні вірші знані й шановані поети з різних куточків Карпатського регіону.
Я мимоволі ловила себе на думці, що з більшістю з них вже давно знайома – в поезії. Я не просто читала вірші відомих закарпатських поетів, я спілкувалася з ними: захоплюючись, дискутуючи і відповідаючи взаємністю... До прикладу, багаторічна співпраця з членом Національної спілки письменників України, лауреатом кількох літературних премій Василем Васильовичем Кухтою вже давно вийшла за межі двох країн і заслуговує окремої сторінки... Перегуки моїх почуттів і рим неодноразово перетнулися з поезією відомих  майстрів слова: Людмили Кудрявської, Василя Густі, Христини Керити, Василя Кузана... Гортаю в пам’яті імена багатьох відомих літераторів Закарпаття, з якими мене звела доля на різних етапах життєвого шляху. Це Василь Вовчок, Юрій Балега, Василь Поп, Степан Ковтюк, Марія Головач... Я повинна з повною відповідальністю визнати, що невичерпне джерело поезії закарпатських митців мало помітний вплив на моє становлення. Тож цілком справедливо й закономірно, що їх багатогранна творчість залишила свій слід і в моїй поезії, і в моїй душі.
Шкода, що на літературному фестивалі в Ужгороді вже не було знаменитого сучасного поета, видатного громадського діяча, лауреата Шевченківської премії Петра Миколайовича Скунця, багатогранна творчість якого ввібрала цілий Всесвіт гір – неозорий, безмежний... Його пам’ятають і глибоко шанують однодумці, колеги по перу, земляки, друзі... На кладовищі Кальмарія – хрести, пам’ятники, прізвища, дати... І хризантеми – болем співчуття... І світла пам’ять. І свічка, що плаче... І ми в тій осені – зі споминами, поезією, любов’ю до життя...
Дорога повела учасників фестивалю шляхом, яким у свій час пройшов відомий культурний діяч ХІХ ст. Олександр Митрак, і далі – через Нижні Ворота, на батьківщину відомого письменника Луки Дем’яна, який вперше в Закарпатті звернувся до джерел сучасної української літературної мови. На протязі всього фестивального маршруту – покладання квітів, палкі промови, фотографії на згадку... І, звичайно, читання віршів. Учасники міжнародного форуму не залишилися поза увагою своїх прихильників. Успішними й плодотворними були зустрічі з бібліотечними та музейними працівниками, студентами Ужгородського національного університету та Мукачівського педагогічного інституту, слухачами Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти. Про глибину сприйняття поетичної творчості красномовно «говорила» зависла в повітрі тиша... Для автора це найбільше визнання. Згадалося колись написане мною: «Серед тиші, що впала, я присутнім читала...» В даному випадку тиша – це спілкування на рівні людських душ. На цю найчутливішу хвилю прагне вивести діалог зі слухачами чи не кожен із виступаючих. І як наслідок – зафіксувати той стан у римах:
Хтось ховає за пазуху втому,
Інший хтось зачепився за кому
І полинув у спомини літа...
Вже на хвилі, що мною зігріта...
І в отій недоторканій тиші
Вітер зріднені душі колише...

Безперечно, то велике щастя – відчувати творче дихання один одного, забуваючи про плин часу... Залишитися в пам’яті осені, залишити пам’ять про неї... І, ввібравши в себе незабутні враження, перечитувати подаровані на згадку книги. Передусім, це, звичайно, поезія: та, що давно вселилася в мою душу, і та, що проникає в неї з кожним наступним рядком. Я в черговий раз відкриваю для себе розмаїтий світ багатогранної поезії Василя Кухти. Не перестаю дивуватися, хвилюватися, співпереживати, захоплюватись... З кожною наступною зустріччю подовжую в собі незабутню низку споминів і вражень. І сьогодні, користуючись можливістю, поділюся з тобою, мій читачу, кількома віршами, що вже вподовж багатьох років зберігаються в одній із найбільш наповнених скриньок моєї душі.
Ти моливсь до синьої зорі,
Щоб тобі вділила свого краму –
Ось вона, розхристана вітрами,
Склом товченим встелює поріг.

...Мовчки йдеш. Ковтаєш дим терпкий.
Ноги піднімаєш, наче бусол...
Дар смішний – холодний неба кусень
Тулиш до гарячої щоки.

***
Гори страшні, горбаті –
Тільки хрести і пні...
Вперто гаптує мати
Пави на полотні.

Матінко, крівцю витріть –
Ніжна всміхнеться суть...
Сфінкси яких єгиптів
В генах моїх живуть?..

Кажуть: ви надто горді,
Ви не слов’яни, ні...
Душу хмільного лотра
Вишийте на полотні!

Кажуть: ви готи й даки,
Що затаїли гріх:
Срібний пістоль в атаку
Проситься із-під стріх.

Шепчуть: за шелом’янем
Обри плекають месть...
Вишийте шовком, мамо,
Нашу слов’янську честь!

Мало зосталось... мало –
Тих, що пізнали суть.
Та на тарелі, мамо,
Славу не нам несуть.

Пава... в короні пава –
Сяє магічний герб...
Гори – страшні... ласкаві...
Місяць – гуцульський серп.

Скільки віків нам жати
Грізних небес пісні,
Щоб розпізнати кратер
Долі на полотні?..

Вірші відомого закарпатського поета Василя Густі лягли свого часу на канву моєї душі, даючи поштовх до гаптування власного поетичного візерунку. Проникливі акорди композитора Олексія Ямковенка висвітлили вишиті мною рими, додавши їм неповторного музичного забарвлення і, дякуючи дивовижній силі й красі голосу Анни Ляхович, – бризнули зернами в розчинені навстіж душі. Саме так і проростає в життя поезія: від серця – до серця, не визнаючи ні кордонів, ні меж... Чудодійна сила слова діє за принципом незбагненного тяжіння – в цьому я остаточно переконалася, наштовхнувшись очима на чергові рядки, написані в тональності мого серцебиття:
Рядок... В ньому серце б’ється
Так зболено, так вразливо.
Але, це хіба важливо?..

    ***
Навіщо цей поспіх, оця суєта?
Ці вчинки наосліп?
Яка в них мета?
У цій метушні,
У дрібній штовханині
Так легко страждання завдати людині!

Спогад
Дружині
А сніг іде...
Іде...
Іде...
Сумну мелодію пряде.
Вже пнеться сутінь у вікно.
Вже так було колись давно...
Стояв я так біля вікна.
Десь ти була.
І теж одна.
І падала,
Неначе сніг,
Душа моя
Тобі до ніг.

З неординарною поезією одного з найпопулярніших у Закарпатті майстрів слова Василя Кузана в мене стосунки особливі. Приміряючи на себе його відверті вірші, мені хотілося свого часу ображатися й виправдовуватись, сперечатись і переконувати – намагаючись замаскувати щире захоплення. Тепер же я не приховую його: адже наступний вірш – в абсолютній гармонії з моїми почуттями. Більше того, складається враження, що ці рими покладені на партитуру моєї душі, фіксуючи на папері її стан:
Набридло, набрякло, намерзло,
Намокло від рогу до рогу,
Вже пізно шукати початок
І страшно міняти дорогу.
За душами сутінки, смутки,
Тумани, просякнуті ніччю...
Не так відбуваються кроки,
І знаки не ті по узбіччю.
Ламаються пальці, мов п’яльця,
І рушаться мрії, мов храми,
І хрестиком вишита доля,
І хочеться знову до мами.
Упасти обличчям в долоні
І плакати, плакати вільно,
Аж поки не зробиться легко,
Аж поки не стане спокійно.
Аж поки навчишся сприймати
Жорстокість, буденність, тривогу,
Аж поки не звикнеш до думки,
Що пізно міняти дорогу.
...Під гучні оплески залу, що бувають красномовнішими за слова, піднімається на сцену незнайома мені жінка, в імені якої закодована інформація  двадцятирічної давнини. Адже, як виявляється, саме вона, відома закарпатська поетеса Христина Керита, рецензувала свого часу мої вперше надруковані на сторінках обласної газети вірші. Вже згодом, по часі, її поетичні рядки ляжуть в основу одного з моїх віршів. І я знову перечитуватиму й цитуватиму поезію, яка ввібрала в себе любов до рідного краю, до Срібної землі, до величних гір:
Щаслива я, Карпати, бо ви є,
Бо зупиняєте вітри холодні,
Бо сонце із плеча вам устає
І падає поволі у долоні.
Вслухайтеся у відголос доби,
Нехай вовки не виють навіжені.
Іще не всі реліктові дуби
Злодійчукам улізли у кишені.
Ще наші полонини, мов радар,
Наслухають, що там, понад віками,
І ще цілюща голуба вода
Перебирає камінці руками...
Перша збірка талановитої ужгородської поетеси Надії Панчук «На обрії гори» не поступилася місцем на моїй книжковій полиці навіть своїй дев’ятій посестрі «Стоп-кадри». Саме з-поміж її рим проглядався свого часу знаковий для поетеси образ Гори, до вершини якої вона наближалася з кожною наступною книгою:
Свічадо вод,
а в ньому –
древні гори,
і золота,
у повені до віт,
ліщина,
мов гуцульська
наречена,
повір’ями зупинена,
стоїть...

Присутні на фестивалі літератори з сусідніх областей заслуговують окремої сторінки. Ну як не згадати голову обласної організації НСП України Марію Якубовську та поетесу Ярославу Павличко, які представляли Львівщину?! Творчість двох, на перший погляд різних, але однаково талановитих поетес залишила в моїй душі глибокий слід. І хоча в кожної з них – свій художній стиль, свої поетичні форми, своя творча лінія – вони близькі по духу й кореню.

Марія Якубовська
Востаннє приходиш – неначе зоря за межею.
Востаннє, як небо, над морем летять журавлі,
Вертати куди? Відмиваючи душі від глею –
Немов перед битвою ржаві гострити мечі.

Так довго і важко боролася й мерзла епоха,
Беззахисно щиро огранено плавлячи лють.
А ми – розуміли, а ми зігрівались потрохи,
І душі воскреслі ніколи уже не зігнуть.

Розвернена ладо, і птах, що розврунює крила.
І крила, як доля, якої уже не минуть.
І праведно жити – це значить, не жити впівсили,
І значить – нікому не здати священний редут.

Осталена ніжність, і міць загартована слова –
Вона не минає, у душах вона не мина.
І птахом найменшим вертається праведна мова,
У душах нащадків розгойдана плаче струна.

Ярослава Павличко
...Площинами спалахують жита.
І ми – в площинах миттю розчинились.
О, істино життя, яка ти є проста,
Та зрозуміть тебе ми не навчились.

***
Місяцю золоторогий, /злото.../
як зустрінеш мою дорогу –
заверни її
до мене
з півдороги –
хай не блукає...

     ***
У синьому кольорі цвіту
прочитаєш книгу осені,
побачиш,
як зелене
стає печально-червоним
і відлітає той колір
твоїм ім’ям
назавжди.

    ***
Вода – це невидимий будинок
у стилі ренесансу над ранок.
Надвечір – у стилі бароко,
вночі – таке чорне полотнище
із ясними звіздами,
що ніколи не гаснуть...

Про Україну
Йде передислокація душі,
яку накрила віковічна крига.
Закрита сімома замками книга –
Священна Біблія вкраїнської душі.

Пливуть над людством мороки-тумани
І хиляться до мойого народу...
Старенький кіт на маминій печі
Співає пісню ще живого роду.

Буковину представили письменник Іван Нагірняк, книга новел і оповідань якого «Озирнися з Гострої Скали» збагатила  мою домашню бібліотеку, розширивши коло знайомств. А в поетичному образі Василя Місевича я  несподівано для себе відкрила   загублену в часі рідну душу. Світ його поезії виявився настільки близьким і затишним для мене, що хотілося якомога довше залишитися в ньому. Крізь туге сплетіння  виважених досвідом рим пробивалася по-юначому ніжна поетична душа. Вона випромінювала незаймано-чисте світло, вплітаючи весняне проміння в мою вечорово-осінню втому.
Ллють дощі, немов з відра...
 з корита...
Білий день до кісточки промок.
Щоб зігрітись, просить осінь в літа
Хоч трави, хоч гілочку... листок...
А до літа... літа, ой далеко,
Тільки вітер... спомин...
тільки дим...
Ходить сумно по ріллі лелека
І себе шукає молодим.

Дівчина на Пруті
І зняла з плечей своїх сорочку...
(Боже мій, лілеєчко тремка!)
По піску...
По білому пісочку
Молода, цнотлива, аж гірка,
Йшла собі...
Горіло пахко тіло,
Наче спрага, наче перший гріх.
Гомоніло берегом, летіло,
Чебрецево лащилось до ніг.
Йшла собі. Двадцятивесне диво.
Синь води аж хлюпала в очах...
На грудях пручались полохливо
Двійко непокірливих зайчат.
Йшла собі.
Незаймана, відкрита,
Нічия ще... мамчина іще...
Пляж вмирав чеканням, мов корида,
Тамував солодкий в серці щем.
Йшла собі.
По молоденькій хвилі,
По густих розмовах, наче ртуть.
Прут зітхав у млосному безсиллі:
«Украдуть. Їй-богу, украдуть».

Румунію на фестивалі представляли заступник голови Союзу українців, радник Міністерства культури і культів Румунії Ярослава Колотило, творча місія якої вимірюється в площині, ширшій за літературну, – відрізняючись і формою, і змістом, та український поет Юрій Павліш, який пише не тільки вірші – а й музику, і дитячі пісні, і... листи до друзів. Його духовний світ – насичений, багатий і різнобарвний, поезія – чиста, немов гірський потік у Карпатах, а душа – вільна й крилата. «Як солодко блукати просторами ідеї і висіти безкордонно...» – писав він.

Весно, – щербино в ромашці,
Березню, – криго на корені,
Бачите? Люди не скорені
Маком-отрутою в чашці.
Крила не дані лиш пташці,
Крила для лету сотворені.
Весно, – щербино в ромашці,
Березню, – криго на корені.

В чорній побули ми пащі
Й хвилею тьми ще не зборені.
Березню, – криго на корені,
Весно, – щербино в ромашці.

     Наречена
Руки яблуні –
Віти, –
Весільні. Весна
Перейшла поріг моєї долі
Нареченою.

    Випадок
Зупинився
Білий вітер
Сам
Між персами статуї.
Й овдовіла
Біла квітка вдалині.

Наступне знайомство – на рівні дивовижного стану душі, зануритись у який виявилось не просто. Польська поетеса Міля Лучак – із ряду особливих, зовсім не схожих ні на кого з досі мені відомих. Її думки виходять за межі звичного виміру й розуміння часу, символізуючи невичерпну силу Всесвіту. Висловлюючи своєрідне сприйняття  світобудови, апелює до стихій, символів, Космосу, Бога – чітко асоціюючи свої відчуття зі Старим і Новим Завітами Біблії: «А я іду одна простягаючи пекучохолодні долоні дивослухим Богам...». Проте, крім метафізичного світу, вона не  забуває про земний, вбираючи «очима душі» практично весь спектр подій. Її поезія служила збереженню рідної мови на шляху становлення української нації в Польщі: «О мово моя! Ти сонце моє у безмісячні ночі і дні захмарені болем...» У збірці «Розмова з Богом» авторка відкриває надпотужну енергію Космосу, невидимі простори Галактик, давновимерлі ери й епохи – поєднуючи початок і кінець людства на Землі.
Читаю мінею віків небачених
І не читаних ніким
Хоча літери заплакані часом
Хоча окровавлені слова
І події погашені
І речення деякі
Лягли покосом
Немов віки
Читаю мінею віків небачених
У самоті
Бо ніхто не вірить мені
Тайних Таїн
Ери
Від Творіння Творцем Творінь
По сьогодні

***
Галактика мого тіла часом без сонця сходу і заходу
Без ранків рожево-червоних
Плащаниці Неба зоряного
З місяцем роздертим
У часоповні
Як моє серце назовні
Ковчегу...
Землі
...Фестивальна хвиля котилася просторами Закарпаття, проникаючи у прочинені вікна людських душ. А полум’я «Карпатської ватри» висвітлювало все нові й нові імена шанованих у літературних колах поетів і письменників. Я відкривала по той бік Тиси і невтомні гірські ручаї, і швидкоплинні ріки, і цілі бездонні джерела невичерпних  пізнань у дослідженні й відтворенні  красномовного слова. Була вдячна долі за кожну зустріч на перехресті доріг і доль, які розмежовує Карпатський хребет.  Одна з таких – з відомим літератором і громадським діячем, який прибув з Івано-Франківщини. Його знають і шанують не тільки в Карпатському регіоні, а й далеко за межами краю. Степан Пушик – іменитий поет, прозаїк, публіцист, фольклорист, літературознавець. Автор численних поетичних збірок, романів, поем, оповідань, есе, літературних досліджень. Кандидат філологічних наук, доцент Прикарпатського університету ім. В. Стефаника, професор Київського Державного університету ім. Т. Г. Шевченка.  Крім того, він – депутат Верховної Ради України 2-го скликання, член Ради Спілки письменників України, лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка і... – неперевершений оратор. Одне з таких джерел, про які я згадувала вище, пульсує саме в ньому: багате, різноплинне, бурхливе...Сповнене  життєвого оптимізму, молодого завзяття й незбагненної позитивної енергетики, що проникає в найпотаємніші куточки людської душі. Його творчі здобутки такі ж вагомі, як і біографія, – не вмістити  навіть в окремому виданні. Тому я піду діаметрально-протилежним шляхом, пропонуючи читачу всього кілька поетичних рядків з багатогранної творчої скарбниці автора. Бо саме в них, на мою думку, криється нетлінне зерно його багатоплідної поезії.
Крім того, більш вдалих рядків, які б красномовно підсумували сказане мною, годі й шукати:
І навіть там, де не цвіте калина,
Де слово зневажається моє...
Всі знають: є на світі Україна –
Не грудка, а земля на світі є.
...Я направляю ці рядки на одну з іще не заповнених поличок моєї пам’яті. В її архіві вже вляглися події кількох яскравих днів, проведених у Закарпатті. Знайшли своє місце і незабутні зустрічі, і нові знайомства. Відпломеніла в серці «Карпатська ватра», запалена учасниками фестивалю, – але не згасла. Її жевріюче тепло ще довго грітиме спомини, висвітлюючи незабутні враження й поповнюючи ними нові літературно-поетичні твори.