Сташинський народився 4 листопада 1931 року в селі Борщовичі (неподалік від Львова), в селянській родині. Після закінчення Другої світової війни три сестри Сташинського активно підтримували українське підпілля. Сам Богдан, проте, боротьбою з окупантами цікавився мало, більше часу присвячував навчанню — після закінчення школи в 1948-му вступив у Львівський педінститут. Грошей на життя майбутньому вчителеві не вистачало. Тому час від часу Богдан їздив додому «зайцем» — благо від Львова до Борщовичів їзди поїздом всього лише хвилин п’ятнадцять-двадцять. Саме безбілетний проїзд в 1950-му стає приводом для «знайомства» Богдана зі своїм майбутнім працедавцем — Міністерством держбезпеки. Капітан Ситниковський зробив Сташинському пропозицію, від якої той не зміг відмовитися: співпраця в обмін на свободу для Богдана і його родини. Або — висилка всієї родини на 25 років до Сибіру. Незабаром Сташинський під псевдонімом «Олег» виконує перше серйозне завдання — через сестру проникає в підпілля Організації українських націоналістів (ОУН) і допомагає дізнатися ім’я вбивці Ярослава Галана. Коли Богдан повернеться до Львова, в підпіллі зрозуміють, що він — зрадник. Сташинський свариться з рідними і приймає пропозицію про подальшу співпрацю з «органами». Зворотного шляху для нього вже немає. У 1951-1952 роках Сташинський у складі оперативної групи бореться із залишками націоналістичного підпілля. Його помічає київське начальство. У Києві завзятому співробітникові пропонують перейти на агентурну роботу з метою подальшого використання в Німеччині. З того часу Сташинський ніколи не користується своїм справжнім прізвищем. Тепер він — «Мороз». Два роки Богдан активно вивчає німецьку, вчиться фотографувати, водити автомобіль, осягає інші премудрощі шпигунської професії.
У 1954-му з документами на ім’я Йозефа Лемана Сташинського перекидають в НДР, де готують до головної справи його життя. А до якої — він і сам поки не підозрює. Працює штампувальником на фабриці, вивчає місця, в яких, згідно з легендою, жив раніше «герр Леман». Підтягає свою поки що відверто слабку німецьку. На початку 1956-го Сташинський вперше прилітає до Мюнхена для зустрічі з агентом і для обміну інформацією. Йдеться про можливість викрадення або вбивства відомого українського публіциста і одного з лідерів Закордонних Частин ОУН Льва Ребета. Тепер потрібно часто виїжджати зі Східного Берліна у ФРН, збирати інформацію про майбутню жертву. На танцях Богдан закохується в перукарку Інге Поль, скромної зовнішності, неохайну, але — безмежно віддану своєму новому другу, «перекладачеві Йозефу Леману».
Цій дівчині належало зіграти ключову роль в його подальшій долі. Сташинський інформує Москву про своє захоплення. Богданові дають зрозуміти, що контакти з німками не вітаються, але особливих заперечень проти розвитку відносин спецслужба не висловила.

Спочатку Богдан сподівався, що поставлене перед ним завдання обмежиться виключно стеженням за редактором газети «Український самостійник». Діючи під ім’ям Зігфріда Дрегера, він кілька разів бував в Мюнхені і стежив за Ребетом. Наказ ліквідовувати «об’єкт» став для нього несподіванкою. В одній з лабораторій КДБ розробили знаряддя вбивства — схожий на товсту авторучку пістолет двостволки, заряджений ампулами з синильною кислотою. Під час пострілу ампули розбивалися, жертва вдихала пари отрути, результат — параліч серця. Сліди злочину виявити було практично неможливо. Щоб переконатися в дієвості зброї, Сташинській заздалегідь випробував її на купленому для цієї мети собаці. Цю зброю Сташинський перевозив в жерстяній банці з-під сосисок. Субота, 12 жовтня 1957 року. Третій день очікування Ребета в центрі Мюнхена — на площі Карлсплац. Нарешті, жертва виходить з трамвая і наближається до будинку. Богдан заходить в під’їзд і піднімається по сходах на другий поверх. Він чує, як відчиняються двері, спускається вниз і стріляє із загорнутого в газету пістолета в обличчя жертви. Вийшовши на вулицю, приймає протиотруту, викидає зброю в канаву з водою і виїжджає з Мюнхена. Лікарі констатують «природну смерть» політемігранта Ребета. У Східному Берліні, в штаб-квартирі радянської розвідки, після повернення Сташинського організовують вечірку з приводу успішного виконання завдання. Начальство висловило Богданові подяку і нагородило фотоапаратом.

Літом 1958-го Сташинський отримує нове завдання — він виїжджає в Роттердам, де знаходить знайомий йому автомобіль Opel Capiten з мюнхенськими номерами. Власник машини — Штефан Попель, він же — «провідник» ОУН Степан Бандера (домашню адресу Штефана Попеля вдалося з’ясувати зі звичайної телефонної книги: Крайтмайєрштрассе, 7). У січні 1959 року під ім’ям Ханса Йоахима Будайта Сташинський повертається в Мюхнен. Бандера на той час вже майже не ховався: регулярно відвідував церкву, а на всі докори в зневажливому ставленні до своєї безпеки відповідав: кому, мовляв, я зараз потрібний!
Наприкінці квітня Сташинського викликають на Луб’янку. У Москві йому передають вже знайому зброю: наявність двох стволів дозволяла в разі потреби ліквідувати і охоронця Бандери. Незабаром доля надає унікальний випадок — вождь ОУН повертається додому без охоронця, відстань — всього сто кроків. Проте у Богдана здають нерви: він усвідомлює, що не може просто так убити людину, яка не зробила йому нічого поганого.
КДБ дає Сташинському ще один шанс. 14 жовтня він знову в Мюнхені. Пістолет — у внутрішній кишені піджака. Вечір Богдан проводить у важких роздумах — він не хоче вбивати Бандеру, але розуміє: не виконавши завдання, підпише собі смертний вирок. Богдан повертається на свій спостережний пункт — міст Людвігсбрюкке. Об одинадцятій ранку приймає пігулку з протиотрутою. Опівдні Бандера виходить з бюро. Разом з ним в машину сідає секретар Євгенія Матвієйко. Сташинський заскакує в трамвай і їде за ними на ринок. О 12 годині 50 хвилин Бандера відчиняє двері свого під’їзду. У правій руці — пакет з помідорами, лівою він намагається дістати ключі до замка, на мить виявившись беззахисним. Після пострілу Сташинський виходить на вулицю, позбувається знаряддя вбивства і поспіхом покидає Мюнхен. Це вбивство Сташинський не зміг виконати ідеально: отрута не встигла випаруватися. Лікарі констатували смерть Бандери внаслідок отруєння. За виконання особливо важливого урядового завдання Верховна Рада СРСР нагородила Сташинського орденом Бойового Червоного Прапора.

У Москві Богдана чекали великі почесті. Під час нагородження він наважується попросити керівництво вирішити шлюб з Інге Поль. Після заперечення безпосереднього начальства звертається з проханням до самого глави КДБ. Першими словами Олександра Шелепіна були: «У нас теж є красиві жінки. Подивіться хоч би на цю». Закоханий вбивця відповів: «Справа не в красі». Шелепін дав згоду тільки за умови, що Інге переїде в СРСР і стане співробітничати з КДБ. А для неї відверта розмова стала шоком. Вона критично ставилась до радянської системи і не думала працювати на КДБ. Проте любов і аргумент Богдана, що це — єдина можливість бути разом, переконали Інге.
9-го травня молодята опинилися в Москві. Для Інге життя тут виявилося страшною сумішшю побутової невлаштованості і аскетизму. Коли ж вони дізнаються, що їх квартира на «прослушці», Інге починає умовляти чоловіка тікати на Захід. Сташинські чекають дитину. Вимога керівництва КДБ — зробити аборт. Інге відмовляється. Саме тоді сім’я остаточно вирішує тікати. Спецслужба забороняє своєму агентові виїзд. У січні 1961-го Поль повертається до батьків одна. 31 березня Богдану приходить телеграма — «Народився Петро. Ми здорові. Інге». Але 8-го серпня їхня така бажана дитина померла. Німка просить чоловіка приїхати на похорони. КДБ дозволяє Богданові з’їздити до Берліна. Сташинський знає: для нього це — остання можливість вирватися на свободу. Похорони призначили на 13 серпня в містечку Дальгов, недалеко від Берліна, де жили батьки Інге. Подружжя помічає за собою стеження. Як досвідчений агент, Сташинський розуміє, що відразу після похоронів його силою перепровадять до Москви: треба тікати раніше. В суботу, 12 серпня, Інге і Богдан втікають, так і не поховавши дитини. Їм вдається на якийсь час уникнути стеження і дістатися до Берліна. А там — сісти в електричку і переїхати зі східного сектора в західний.

8 жовтня 1962 року в Карлсруе почався процес над Богданом Сташинським. Світові ЗМІ в самий розпал «холодної війни» не забули розповісти про причетність вищого керівництва Радянського Союзу до політичних вбивств опонентів. Поведінка Сташинського на процесі, за свідченнями очевидців, була підкреслено спокійною. Складалося враження: він знав, що вирок не буде дуже суворий. Сташинський відверто розповів суду про свої злочини. Родичі жертв, присутні на процесі, вирішують не піднімати питання особистої помсти і перетворити процес на політичний — над замовниками вбивства. Вдова Лева Ребета Дарія в своїй промові стверджує: вона бачить в Сташинському, перш за все, «знаряддя Москви». Радикально настроєні члени ОУН серйозно розглядали можливість фізичної ліквідації зрадника в залі суду — при тодішніх заходах безпеки це не склало б особливих труднощів. Проте керівництво українських націоналістів, не бажаючи уподібнитися політичним терористам і боячись ускладнень у стосунках з німецьким урядом, відкинуло цей план. Суд врахував аргументи захисту. 19 жовтня 1962 року суддя Хайнріх Ягуш оголосив вирок: 8 років ув’язнення з урахуванням терміну слідства. Багато хто сприйняв м’якість вироку як плату за готовність Сташинського співробітничати з американськими спецслужбами. У книзі «Скільки варто зраджувати Батьківщину», що вийшла минулого року, російський автор Дмитро Прохоров стверджує, що після звільнення Сташинському були надані нові документи, і що він з тих пір живе в США.

Сташинський відсидів всього лише чотири роки, а відомості про його подальшу долю вельми суперечливі. У емігрантських колах поширена версія, що в США Сташинському зробили пластичну операцію. І з часом, вивудивши всю корисну інформацію, відправили безбідно доживати віку до Південної Африки. Одночасно ходять легенди, що Сташинський нібито до цих пір заходить купити газети і звичні продукти в магазинчики Ukrainian Village — район Чикаго. За словами зятя Бандери, Андрія Куцана, питання пошуку і помсти Сташинському перед родичами вбитих ніколи не стояло — після одкровень на суді Богдан став ворогом № 1 для Радянського Союзу. Але навіть гігантська машина таємної розвідки колишньої імперії не змогла знайти «зрадника». За спогадами полковника КДБ у відставці Георгія Санникова, його разом з куратором Сташинського направили до Берліна на пошуки утікача вже через декілька днів після втечі. Мета була одна — «прибрати». Проте зробити це не вдалося. Відомостей про смерть Сташинського немає: якщо він живий, то незабаром повинен святкувати своє 75-річчя. Земляки із села Борщовичі стверджують, що бачили його тут востаннє в 1960-му році, коли він разом з Інге Поль відвідував батьків. Втім, невідомо, чи залишився він після звільнення з жінкою, ради якої пожертвував всім.

(«Фокус»)