«Гр.»: - Що можна сказати про період після місцевих виборів 2002 року?

Я.Х.: - Після 2002 року кількість наших самоврядувань збільшилася вдвічі. Утворилися нові самоуправління українцв у місті Варпалоті, Ваці, у Другому районі Будапешта, Мішкольці. А ще через чотири роки загальна кількість національних самоврядних органів українців зросла до дванадцяти! На жаль, нині ми не можемо створити столичного самоврядування українців – змінилися нормативні умови закону про вибори. Це ми відчули у великій мірі, адже раніше ми могли консолідувати матеріальні зусилля найбільших самоврядувань та ТУКУ і, наприклад, влаштувати мовний молодіжний табір на Балатоні чи провести Шевченківське свято, встановлення пам’ятників, меморіальних дошок, організувати наукові конференції, навіть відвезли барельєф Лесі Українки до Александрійської бібліотеки в Єгипті! Завдяки столичному самоврядуванню українців ми змогли зробити надзвичайно багато корисних справ. Нині вже два роки працюємо в нових, трохи гірших умовах, тобто без столичного самоврядування, проте обсяг праці не зменшили.

«Гр.»: - З чого починалися перші кроки новостворених українських самоврядувань?

Я.Х.: - Нам вдалося збільшити кількість громадсько-культурних заходів, розвантаживши Товариство української культури, адже з’явилися нові сили і засоби до активної роботи. Місцеві самоврядування українців за домовленістю започаткували в себе ту чи іншу культурну традицію, наприклад, в Уйпешті щороку святкують Українське Водохреща, у Ференцвароші (це ІХ район Будапешта) відзначають Зелені свята. Регіональні самоврядування українців перебрали естафету Шевченківських днів, Восьмий район столиці щоосені вшановує пам’ять Івана Франка, у Мішкольці українці доглядають за меморіальною дошкою Григорію Сковороді. Так само піклуються про пам’ятник київській княжні Анастасії та її чоловіку королю Андрашу І-му на Балатоні українці з міста Секешфегервара. Велику громадську активність виявило самоврядування міста Ваца, Варпалоти, ХІ району столиці, міста Ніредьгази. Сеґед у нас займається питаннями україністики. Другий район столиці створив український театр. Щомісяця наші місцеві самоврядування влаштовують два-три помітні заходи: їхня кількість особливо зростає на початку календарного року, навесні та восени. Зараз можна побачити доволі розгалужену культурну діяльність українських самоврядувань, можливо, девчому навіть активнішу, ніж в Україні. Упродовж 10 років діяльності цих органів ми спромоглися зробити такий обсяг роботи, який можна порівняти з десятиліттями діяльності деяких інших українських громад закордоном, адже не всі вони мають такі дієві організаційні структури.

«Гр.»: - За яких умов українцям вдалося активніше виходити в радіо- й телеефір?

Я.Х.: - У законі про нацменшини йдеться про великий спектр прав етнічних громад: від встановлення пам’ятників аж до створення інформаційних передач на державному радіо й телебаченні. Ми вже в 1999 році поставили собі за мету готувати свої відеоматеріали для передачі «Рондо», що виходить раз на місяць. Відтак запланували щотижня випускати радіопередачі українською мовою. Подумали і про танцювальний колектив, який згодом назвали «Веселка». Закон дозволяє нам влаштовувати свої національні свята, що мають статус всеугорських, наприклад, у нас є День української культури в Угорщини, Шевченківські свята. Влітку у нас є можливість більш ґрунтовніше організовувати молодіжні табори відпочинку з вивчення рідної мови, культури і національних традицій.
Після створення самоврядування у нас розширилася і видавнича діяльність. До 1998 року ми видавали у рамках ТУКУ одну книжку раз на три роки. Нині практично щороку у нас з’являється нове видання, адже покращилася матеріальна база і, відповідно, розширилися технічні й інтелектуальні можливості для видавничої праці.  
Завдяки самоврядуванню ми домоглися створення електронної сторінки – веб-сайту української меншини в Угорщині. Все це стало можливим тому, що ми маємо постійний фінансовий бюджет, який затверджується у парламенті. У рамках цього кошторису ми і плануємо витрати на річну роботу центрального органу самоврядування українців а також на потреби місцевих самоуправлінь, адже вони не завжди мають великі бюджети. Скажімо, ми часто переказуємо кошти на діяльність українського театру у Другому районі Будапешта. Практично половина заходів місцевих самоврядувань українців підтримується ДОСУУ.

«Гр.»: - А якщо говорити про виділення коштів на наукову діяльність чи стипендій студентам українського походження?

Я.Х.: - Ми часто надаємо підтримку самоврядуванню в Сеґеді, де в університеті працює чимало українознавців. Йдеться передусім про наукові конференції, зустрічі, обговорення. Що ж до стипендій студентам, то вони переказуються тільки тим із них, хто успішно навчається у себе у вузі, володіє українською мовою і бере активну участь в наших громадських заходах. Нашим стипендіатом був вокаліст Роман Меденцій, скрипаль Михайло Штефко (він же учасник першого інструментального ансамблю «Веснівка»), Наталя Іґнац, випускниця факультету україністики, Світлана Лайґут, Ержебет Ладані, а Анастасія Слюзко танцює в ансамблі «Веселка». Загалом ми мали від чотирьох до п’яти таких стипендіатів на рік. Зараз їм іде на зміну інша хвиля свідомих молодих українців. Ми і надалі допомагатимемо їм, адже знаємо, що ці кошти все одно не пропадуть, адже молодь не пориває зв’язків з нашими організаціями, і в тій чи іншій мірі вона все одно прислужиться загальній справі культурного розвитку української меншини в Угорщині.

«Гр.»: - Чи представлений ДОСУУ в міжурядовій українсько-угорській комісії з питань захисту прав меншин?

Я.Х.: - Коли працювало лише ТУКУ, єдиним представницьким органом угорських українців у цій комісії було Товариство. Зараз єдиним легітимним представником, згідно з угорським  законом, є ДОСУУ. Ми брали участь майже у всіх засіданнях цього міжурядового комітету. Завдяки цьому багато-чого добилися для української меншини. Йдеться про встановлення пам’ятника Анастасії Київській у Тихані, монумент Тарасу Шевченку, видання нового українсько-угорського та угорсько-українського словника, створення української бібліотеки, отримання більшого і зручнішого приміщення Центру української освіти й документації на вул. Гойоуш, 1 в історичному центрі Будапешта неподалік столичної опери. За цей офіс нам довелося боротися майже 5 років. ТУКУ,  напевне, не мало б ніколи такого приміщення, адже отримати його мала право лише така державна, а не громадська структура, як українське самоврядування. Згідно з законом, ми змогли створити цілком професійний штат працівників, які займаються фінансовою та організаційною діяльністю ДОСУУ.

«Гр.»: - Українські самоврядування з часу їх створення чимало популяризують українську культури й історію в Угорщині, проводять резонансні громадські акції. Що передусім сприяло збільшенню політичної ваги українських організацій в Угорщині?

Я.Х.: - Товариство української культури відійшло на другий план не тому, що воно вже вичерпало себе. Просто ТУКУ діє в інших правових рамках на відміну від ДОСУУ, яке угорська влада визнає єдиним легітимним органом української меншини. Українське самоврядування, звичайно, має і більше офіційних функцій, прав і, відповідно, обов’язків. Тому є всі підстави вважати, що ДОСУУ має більший політичний важіль, ніж Товариство української культури. Не випадково ДОСУУ у 2003 році ініціювало в угорському парламенті справу про винесення спеціальної резолюції щодо визнання голодомору в Україні 1932-33-х роках геноцидом українського народу. Так само ДОСУУ мало всі правові підстави не тільки встановити пам’ятник Тарасові Шевченку, але й захистити його ім’я і навіть його людський і поетичний образ від сумнівних політичних спекуляцій. Завдяки самоврядуванню ми змогли захистити українську громаду від наклепів деяких нечесних угорських тележурналістів.
Державне фінансування наших самоврядних органів дає нам змогу часто-густо організовувати такі заходи, які ТУКУ не має змоги провести, бо вони вимагають додаткових коштів. Мова йде про різноманітні круглі столи, зустрічі з високими державними діячами України, угорськими політиками, організацію читацьких конференцій, демонстрацію документальних фільмів, проведення церковних літургій.

«Гр.»: - Чи збільшилась поінформованості угорських громадян про українців з часу виникнення українських національних самоврядувань?

Я.Х.: - Безперечно, думка угорців про нашу меншину змінилася в кращий бік, ніж це було в середині 1990-х років. Це тому, що в угорській пресі з’являються більш об’єктивні публікації про українців та Україну. Цьому сприяють і наші теле- чи радіопередачі, інтернет. Нашу веб-сторінку можна читати і в угорському варіанті, а там висвітлена детально майже кожна подія громадсько-культурного життя української громади. В Угорщині знають, що ми маємо тісний зв’язок з українцями Західної Європи і світі. Нашу роботу знають і вельми цінять в Україні, і це стимулює до активного розвитку наші побратимські організації не лише в материнській державі, але й на діаспорі. Нам надсилають силу-силенну вдячних листів дописувачі з України про те, що своїми справами ми повернули їм віру в українську справу.
Однак водночас мушу зауважити, що, скажімо, ще три-чотири роки тому угорська преса більше цікавилася життям національних меншин. Зараз такий інтерес чомусь спадає, особливо з боку популярних комерційних телеканалів, якщо лише мова не йде про приїзд зірок українського та світового спорту братів Кличків чи Сергія Бубки в Будапешт...
Тим не менше уявлення про українську історію і сьогодення України в пересічного угорця розширила тема голодомору, яку ми підняли в Угорщині ще кілька років тому. Цим багато займаюся я особисто та мій колега відомий угорський дослідник сталінізму історик Міклош Кун, коли бере участь в різноманітних круглих столах. Це вимагає великої відповідальності і наукової об’єктивності.

«Гр.»: - Традиційне запитання про плани на майбутнє: які нові справи чекають на депутатів українських самоврядувань?

Я.Х.: - Мріємо мати щотижневі церковні богослужіння у своєму храмі з постійним священиком. Відчуваємо, що нам стало затісно в нашому офісі, хоча він розпочав свою активну роботу всього півтора року тому.  Бракує додаткових приміщень для відкриття етнографічного музею. Хотіли б мати просторий архів для нашої документації, адже матеріалу цікавого і цінного про нашу роботу з роками накопичується все більше й більше, а розширятися, власне, нема куди. Ми звернулися з проханням до України. Я розмовляла з цього приводу з керівником МЗС України паном Володимиром Огризком. Моя думка була такою: в Угорщині існує діяльна громада українців, яка здатна зробити добру справу на високому рівні. Якби Україна придбала для нас гарне і достойне приміщення, то ми б його наповнили змістом... Я відчуваю брак художніх виставок з України, а їх нема де робити. Мало того, її треба планувати на три роки вперед, щоб потрапити у гарну столичну галерею плюс великі фінансові кошти за оренду приміщення.
До нас приходять дітки в Недільну школу, і часом їх нема де розмістити... Ми могли б навіть відкрити свій дитячий садочок, якби мали додаткові приміщення. А в нас цього року, я порахувала, народилося восьмеро дітей українського походження. Тобто над цими питаннями ще треба серйозно працювати.
У новому українському центрі можна було б відкрити ресторан нашої національної кухні, адже наші кулінари тричі перемагали в конкурсах кухарів поважного рівня. Українські страви подобаються угорцям і це при тому, що вони ще не всіх шедеврів розкуштували! Коли ми презентували свої страви на днях Ференцвароша, Уйпешта чи ХІ-го району, то до нас стояли довжелезні черги. А якби відкрився ресторан на професійній основі, в ньому звучали б українські пісні, проводилися б сімейні та інші свята. Це об’єднує людей, знімає бар’єри відчуженості між угорцями та українцями.
Плануємо і надалі пропагувати творчість наших вокалістів і танцювальне мистецтво ансамблю «Веселка». До речі, недавно ми випустили компакт-диск «До верб і тополь» за участю Анни Ляхович, Ніколети Хортяні та Романа Меденція (тексти пісень написала Валентина Зінченко а музику до її віршів склав Олексій Ямковенко). На часі – поповнення з чергової партії книг до нашої нової бібліотеки ім. Маркіяна Шашкевича. Активно працюємо зараз і над випуском документального ілюстрованого видання-альбому, присвяченого 10-літньому ювілею створення ДОСУУ.
Мусимо дбати про те, щоб відомості про діяльність наших самоврядних органів не загубились у безвісті років, адже ми намагалися  працювати задля нашої громади аж ніяк не про людське око. Дуже багато сил, часу, таланту, доброї волі і щирої любові моїх однодумців покладено на те, аби згуртувати угорських українців довкола наших національно-культурних цінностей, щоб зводити мости дружби між українським та угорським народами.
Думаємо це робити і на майбутнє.

«Гр.»: - Красно дякуємо за це інтерв’ю.