ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Справжнє ім’я автора – Міщенко Олександр Володимирович, уродженець Полтавщини. Працював журналістом у районній газеті, провідником у поїздах далекого сполучення, різноробочим, клерком, розповсюджувачем книжок на Петрівці в Києві. Будував Байкало-Амурську магістраль, викладав літературу у вечірній школі в Сибіру.
Досліджувати Голодомор в Україні почав ще студентом за радянської влади: переходив з хати в хату в селах Полтавщини, розпитував місцевих жителів про стражденні долі співвітчизників, про голодомор 1932–1933 років та політичні репресії.
Лауреат літературних премій імені Олеся Гончара (2004) та Григорія Сковороди (2009), грошову частку якої письменник побажав передати на благодійні цілі.
Повісті «Завірюха» передували дві книги хронологічного народного епосу з дослідженнями Голодомору — «Мор. Книга Буття України» (1993 р.) та «Перегін» (2013 р.).

«Що буде, те й буде – гіршого не станеться...» − звернув Микита з дороги праворуч, навпростець; голий степ розгонистий перед очима, вітер нахабкувато волохатив набурмосені віюристі хмари, шарпав неохайні розкоцюрблені патли дрібен-дощику. Простоволосий, у куфайці, Микита, здається, жодним рухом-змигом не реагував ані на дратівливе завивання вітру, ані на розбуялість сатанинську хмарову. Крок за кроком, вперто він долав набрякле степове роздолля, повсюдно вкрите зчорнілими кавалками перекотиполя й липким будяччям; кирзаки промокли до ниточки, куфайка зробилася вогкою, але тримала тепло від тіла.

Микита на все це не зважав, але думки докучали ще невідступніше.

Наприкінці двадцять восьмого року з Пушкарів, Світайлівки й Хоменків селян зігнали з орошених власним потом прадідівських земель у гуртове хазяйство, а точніше – колгосп. Люди балакали і в газетах усіх та книжках тлумачать, що ще проводир Ленін задумував «квітуче життя» будувати, аби ні бідних, ані багатих не було, однак Ленін передчасно вмер; тепер другий проводир Сталін виконує його вказівки. У Микити Завірюхи було шість десятин землі, дружина Уляна, двоє дітей – Петрик та Івась; з ними – його мати Пріська Антонівна. Праглося зажити життям людським, і він, як віл, упрігся в роботу, в конюшні колгоспній від зорі до зорі порався; там часто й ночуючи.

Аж підскакують двадцять дев´ятий-тридцятий роки – колгосп розвалюється: частину коней по хатах роздали; коні, що залишилися в колективному господарюванні, видохли од хвороб до ноги.

Заможних селян за Урал і на Соловки вислали як «куркулів» і «міроєдів-експлуататорів». «Підкуркульників» звинуватили в розпаді колгоспів: їх смикали-колошматили, як тільки смикають-колошматять щонаймерзенніше бидло. До підкуркульників зарахували й Завірюх.

Ото виростили Завірюхи врожай гречки на славу. Гречка – це не ячмінь, навіть не пшениця: нічної пори її косили, в´язали в снопи, в копи зносили (удень зерно осипається). Поїхали за врожаєм – на полі жоднісінького снопа. Все покрала нечисть якась, Бога не боячись. Тільки руда мишва бігала зголодніло на місці кіп.

Потужили за тією гречкою вкраденою, потужили Завірюхи, і вже за клопотами досада вляглася – тут, як обухом знову по голові: темної ночі бандити в чорному лахмітті, масках чорних напали. Завірюхи саме потемки, щоб менше заздрісники бачили, поверталися підводою з хоменківського млина. На підводі було чотири мішки млива – бандюги відняли. Добре, хоч не повбивали…

А то поїхав Микита, уже коли холодище осіннє доймало зашпорами, на Бельчанський хутір забрати овець, яких на літній випас віддавав – замість шести овець тільки трьох повернули: решту – сказали – «вовки поїли».

І що не п´яниця чи нероба, той паном-«гегемоном» став, і так людей налаштували один проти одного, що, коли ти, хай і трудяка – спини не розгинаєш зрання й допізна, але в хазяйстві маєш хоча б на корівчину більше, ніж у твого сусіда, − ти, виходить, «міроєд-експлуататор».

У 1930 році в Буйномирі зібрали добрячий урожай і обмолотини попили. Хлібопоставки Завірюхи з гаком виконали, і на хазяйстві в закрамі зерно водилося; до того ж і ячмінь уродив, картопля одна в одну велика, мов гарматні ядра. Микита з дружиною двох свиней відгодовували. Кабани підростали, як на дріжджах, під осінь ледве в хліву вміщаючись.

Перед самим Різдвом Микита попросив свого брата Івана – мовчкуватого роботящого чоловіка, і Йван зарізав тих кабанів. А Микита – дарма що крізь жорстокості несусвітенні доля кидала, − навіть курку не міг зарізати... Його син Петрик – одинадцятилітнє жваве чубате хлоп´я, напросився в помічники. Від жалю він кривив обличчя, затуляв вуха: свині так вищали, що, мабуть, вищанням отим усі села довколишні наповнили. Згодом, пересилюючи жалість, Петрик величезним цвяхом виколупував разом з батьком щетину зі здоровенних, як гори, туш, які переволокли в кошару овечу.

Наступного дня Микита поїхав на базар у Тростянець. А на базарі міліціонери й представники райвиконкомівські як ворони напалися: зліквідували і сало, і м´ясо, й свинячі голови; ще й склали на Микиту Завірюху акт як на злісного спекулянта.

Повернувся «спекулянт» додому геть сумний, нутро колотиться, душу пеком пече. Але ж недарма підмічено, що одне лихо по світу не ходить: дружина простягла Микиті виклик із сільради. Мовляв, того хліба, що раніше Завірюхи здали в колгосп, − мало; належить додати ще тридцять пудів. А що ж сімейству зостанеться? Чим птицю годувати? Але Завірюхи і тих тридцять пудів нашкребли – геть закрам спустошів; тільки дно лисніло. А тут знову накладають податок – удвічі більший. Давати нічого. Хоч криком кричи, хоч рятуйте. До голої кості, вважай, обідрали... Зробили одноосібника Завірюху Микиту Пантелеймоновича підкуркульником-«твердообложенцем», «ярим ворогом совецької влади, що діяв тихою сапою».

А це ось – повістка явитися в сільраду.

Прямо з порога на Микиту нещадним коршуном налетів Васько Баран: «Сознавайся, Микито, де хліб закопав? Люди, понімаєш, голодають, а він вредить, субчик...» − стукав Васько кулачками з довгими чорними волосинами на пальцях по столу, вкритому червоною скатертиною в чорнильних плямах. Крізь великі окуляри очі його – червоні й сльозливі од недосипання й постійних запоїв – стріляли грізними спалахами:

− Що тобі ще непонятно, Микито! Сказано – десять пудов хліба родіні здать без разговорів!

Не кричи на мене, Василю... Ми ж голодні... сидимо... – зберігаючи гідність, схвильовано казав Микита.

Але Васько Баран не звик на керівній роботі, аби йому бодай словом перечили: рішуче встав з-за столу, впритул підійшов, піднявся навшпиньки, ніби вивищитися хотів:

− Я вас, кулаків, навчу совецьку владу любити! Я з вас патрохи кулачеські повибиваю! Ми з міроєдів-кулаків вишкварків наробимо...

Микита аж отетерів: не сподівався такого від Васька Барана, якому колись життя врятував: виволік посинілого з жабуринистого болота і ледве відкачав. Васько, очунявши, Микиті клявся-божився: «Я тобі, Микито, до гробової доски тепер преданний буду...» Виходить, така подяка...

− Чого ти, Василю, скаженієш? − стримано казав Завірюха, ніби перед ним був не він, Васько Баран, сільрадівський сатрап, котрого як вогню всі боялися, а комизливе, верескливе щеня. Не таких Микита вискочок стрічав і на війні й після і поклонами догідливими не розшарпувався.

Васько Баран роздратовано наступав. Слина з рота летіла:

- Та ти знаєш, хто я такий! Та я...

- Урка ти недавній... − підштовхував Микиту якийсь бісик. Наступати на власну гідність він не збирався.

- Ну-ну-ну! − шарпав волосатими кулачками скатертину на столі Васько: – Я, канєшно, помню, Микито, що колись ми з тобою корови на пастівнику завертали, але тепер...

- Що тепер? – кипів гнівом Микита.

- Ти наче не осознаєш усього... − Васько наповнювався усвідомленням ще грізнішої наступальності. − Ти що – совєцької власті не визнаєш?! − водив притлумлено очима по тісній кімнатці, де на скрипучих розхитаних стільцях сиділи представник районного суду й кілька сільрадівців: двоє в куфайках, у драних чоботах, з яких стікала на долівку тала снігова водичка; третій сільрадівець у кожусі був і валянках реквізованих. Сільрадівці покірливо мовчали, а представник райсуду, суворий з вигляду чоловік із вицвілими попелястими бровами і такими ж попелястого кольору очима, зрік обурливо: «Разпустілся народ... Нагліци, власті не боятся...»

- Так тобі що, Микито, − наступав Васько затято, почувши підтримку представника з райсуду, – совецька влада не наравиця? Кісткою поперек горла?!

- Як мені подобатиметься влада, коли у неї прокралися недавні вурки...

- Які вурки? Про що ти базікаєш... – дріботів тремтячим кулачком правиці по столу Васько, нервово смикаючи вузькими розрізами очей.

- Поки при владі такі, як ти, Васько, бандити й дурні, народ втрачає віру в радянську владу... – як відрізав, Микита. Він трохи зігрівся від надвірної дощової негоди і, незважаючи на хвилювання, обличчя його здоровим рум´янцем пашіло.

- Мовчать! Це я попереджую, Василь Йосипович Баран – голова комнезаму. По существу мені кажи: тобі, гражданин Завірюхо Микито Пантелімонович, совєцька влада не наравиця? Га?

- Я вже сказав: н е п о д о б а є т ь с я!

Не було в Микиті й на краплю страху, тільки образа в серці клекотіла. Васько торжествував: «Так і запишемо, товарищі: гражданину Завірюсі Микиті Пантелімоновичу совєцька власть не наравиця, і він вважає її поганою...»

...Микиту Завірюху засудили на чотири роки виправно-трудових таборів за політичною статею 58 (антирадянська діяльність); без права на амністію. Додому вже його не відпустили, а замкнули в «холодну», яка була тут же, при сільраді.

Всю ніч він прогибів у сирому приміщенні на глиняній долівці. Під ранок, коли надворі ледве сіріло, його поправили в Тростянець.

….
Ще через два тижні зацвіли сади молочною віхолою; луки, пригірки, дороги-степи й усе довкружжя зеленою паростю-травою забуяли, квітами вкрилися жовто-синіми. Солов´ї затьохкали, хай і голодно зараз, хай кишки постійно марш грають; коли скопали грядки, посадили картоплю й почула Уляна цей спів солов´їний, райський, − з´явилася в неї сум’ятлива віра-надія, що з голоду не вимруть.

Саме в цю пору повернувся з невідомих мандрів і господар хати Костя Гасан, якому належала хата, де тимчасово мешкали Завірюхи.

Приїхав Костя на власній угодованій коняці, запряженій у великого воза. На возі всякого добра їстивного: п’ятнадцять буханок хліба лавошного, два ящики сала, ящик м´яса і три пуди крупів різних. На задкові воза на лантухах, наповнених пшоном, сиділо дві жінки: повновида, з рожевими, ніби припухлими, як пампушка, щоками, запнута в білу хустину з червоними крапочками. І плаття на ній також біло-крапчасте, ніби з одного матеріалу пошите. Груди колихалися ваговито, а білі стегна з-під плаття, краї якого хитав настирливо швидкий вітер, вибивалися пругко й лискуче. Це дружина господаря Варка. З вигляду років на десять молодша від чоловіка; Варка усміхнено покректувала, поправляючи плаття знизу рукою, немов ляскала себе рукою по стегнах; кілька разів позіхнула й нарешті ступила на землю. За нею зіскочила додолу і дочка Рая – довготелеса, років сімнадцяти дівчина; волосся руде хвилястилося м´яко; очі лупатенькі, а ніс задовгий як для її круглястого, мов кавун, обличчя. Важко й визначити, на кого схожа – на батька чи на матір. Мабуть, на того чоловіка, з яким по молодості, маючи слабкість до жагучих парубків, нагуляла його Варка. З дитиною і взяв її заміж Костя Гасан.

Ото як приїхали Гасани, Уляні Завірюсі, виходило, з дітьми куди хоч, туди й дівайся, і вже сю ніч вони ночували не в хаті, а в клуню перебралися – спасибі Гасанам і за клуню. У клуні навіть дверей нема – доступна всім вітрам; тільки два кути соломою вкриті. Спали Завірюхи під тими кутами на торішній, поточеній на друзки соломі – Уляна з одного боку, діти – з другого. Мишва пискуча спати своїм пискотом протяжним не давала.

Наступного дня так потепліло, що вже не в хаті, а в печі надворі топила й готувала їсти Варка.

Наварила борщу з м´ясом, котлет нажарила десятків два, ще присмачила їх засмачкою на цибулі та салі. Сіли на лавці в садку і їдять, і так та їжа пахла смачно, що у Петрика й Івася слинка з рота котилася. Івась підбіг до знесиленої, схудлої до невпізнанності Уляни, смикає її за рукав кофтини: «Мамо, чуєте, мамо, і я каклєти хочу... Каклєт наробіть!

- З чого ж я, Ваню, зроблю...

- Зробіть, зробіть! – підтанцьовував на місці Івась, слина з рота блищала срібним блиском напроти сонця гінкого.

- Ось не казися, як мала дитина... – пристрожив Петрик. В нього самого від запахів їжі аж наче в голові паморочиться, а вигляду не показує, навпаки, напоумлює меншого брата: − Каклєти йому заманулося... − Простяг «мундирку», яку тримав у руці: «Їж, що дають!»

- Каклєту хочу! – капризував Івась, рвонув до хати мерщій, де Гасани снідали.

- Зараз же вернися! – кричала на Івася Уляна. Поблякла, мутна велика сльоза виступила на її правому оці. Те око чи то від недоїдання, чи ще з якоїсь холери стало гірше бачити.

За Івасем навздогінці смикнувся було бігти Петрик, але його зупинила Уляна: «Хай біжить». Подумала про себе: «Може, й дадуть хоч недоїдок якийсь дитині попробувати...»

Івась так дременув, так йому котлети хоч на язичок попробувати хотілося, що не зчувся, як опинився перед самісіньким столом, за яким снідали Гасани. Ледве не вхопив, не питаючись, зі столу рум´яну паруючу котлету з полумиска, але його руку припинила Варка: «Ой, Боже, на нас нападєніє!» − Ложка з борщем упала додолу. Від переляку по її обличчю пробіглися синюваті негарні пасмуги. «Чого ти сюди прибігло, капосне» − гримала верескливо. Івась, скільки сили було, вирвався з пухкої Варчиної руки й зупинився в трьох-чотирьох кроках. «Каклєти, тьотю, хочу! Дайте каклєти!».

- Хочеться й перехочеться – біжи собі, капосне... – сердилася Варка, дістаючи з-під столу ложку з блискучої нержавіючої сталі. Витерла її об поли фартуха.

– Біжи сказала, бо так оця ложка й походить по головешці твоїй. − Вже до чоловіка: «А ти чого мовчиш та хрокаєш?»

Костя Гасан, поклавши ложку на стіл, утупив – мов шилом колов – погляд у присоромленого, жалюгідного Ванька. Гаркнув хрипасто: «Ану мені марш одсюдова! Щоб я тут ноги твоєї більше не бачив...»

- А я б така, що й дала б ребьонку каклєту попробувать, − співчутливо казала донька Рая. Вона до борщу й не торкалася, а наминала вже третю котлету, плямкаючи від задоволення губами.

Змигнувши гострим колючим поглядом, її рішуче осік батько:

- Що значить дать! Що значить попробувать! Ти спочатку мнясо достань, та сала добудь, та відкупись від лягавих... – тоді побачимо, як будеш роздавати... Тьху на тебе!

Отож Івась повернувся ні з чим, і від його витівки становище Завірюх ще дужче погіршало: після сніданку Уляну підкликав до себе Гасан і беззаперечно наказав вшиватися з клуні геть, бо «старці йому й без них проходу не дають».

Не стала Уляна перечити чи просити Гасана змилуватися, і вже обідньої пори вони перебралися на край Рибушок – у спорожнілу мазанку самотньої вдови Марії Просянихи, яка померла дев´ять днів тому від голоду.
А весна ж буяла. Ой буяла!

Їй, весні, їсти не хочеться, і голод на неї не діє. І солов´ї весь вечір теплий і всю ніч ясну світлу співають-захлинаються піснями новорожденного кохання. Тепло землю огорнуло, як рідко коли огортає, а в Завірюх ані хліба, ані картоплі, ані соленого-квашеного, − нічого; і робити негодяща Уляна: лежала тепер у кутку чужої удовиної хати й таке, як помирала. Все просила Бога, щоб він живими зоставив-помилував Петрика й Івася. Хай вона грішна, думала Уляна, але її діти ніякого гріха перед Богом не мають, і хіба це справедливо, щоб у них життя відібрати...

Ось неділя свята.

Уляна марила; діти коло неї снувалися. Петрик годував матір з ложки супом лободяним – два дні перед цим Уляна вже нічого не могла їсти, лише воду пила, а це сьорбала той суп, та ще й усміхнулася: «Що це, сину, за суп такий добрий зготував – із чого?» − «А це з лободи, мамо, − неймовірно радів Петрик, що мама їсть. Схилив свою подзьобану воронням голову над мамою. – З лободи суп. Ми з Івасем по дві миски виїли. – Правда ж, Ваню, − звертався вже до меншого брата.

Івась також звеселів, голосно вигукнув: «Лободи, мамо, як гною народило, аби їсти її вспівали...»

Тієї ж неділі, після обіду, сталася подія, яка і порятувала Завірюх од неминучої смерті: приїхав на побивку Микитин брат Іван (він утік із села на заробітки ще торік). Дві торби харчів із собою приніс – як тільки йому це добро безцінне вдалося довезти, що бандити й міліція не відібрали, Бог тільки святий знає). І головне – був хліб. Вісім буханок житнього хліба! Були ще у вузликах крупа – пшоняня й гречана; було сала два великих шматки кілограмів по два кожен; було борошно в мішечкові-наволочці – кілограмів зо три, а то й більше. Тепер Завірюхи, дякуючи дядькові Іванові, про суп лободяний і забули.

А на третій день піднялася з ліжка Уляна і готувала їжу, поралася по хатній сякій-такій роботі, грядку біля хати обробляла.

Дядько Іван, крім допомоги харчами, розповів, що живе і працює в Харкові – а це ж недалеко від Новосілок, де «батькова» трудова колонія; і вже як почув цю новину Петрик, од Уляни не відставав: «Мамо, ріднюсінька, − благав, очима збуджено сяючи, − я тільки на татка гляну хоч одним очком – і зразу вернуся...»

Спочатку Уляна категорично була проти (хвилювалася особливо: а як же дитина додому назад сама повертатися буде, адже на квиток тільки в один бік – до Харкова – грошей вистачало); потім подумала-подумала й вирішила: хай поїде дитина, хай зустрінеться з батьком та розповість, повернувшись додому, як там Микиті в тюрмі ведеться... До того ж, Петрик не такий і малий: сьомого червня йому чотирнадцять зозуля накувала. «Хай поїде, хай...»

Петрикові чомусь думалося, що раз це Харків, раз столиця, тобто місто усіх міст українських, − так воно на рай схоже: з височенними майже до неба будинками; з магазинами світлими, просторими; полицями, заставленими хлібом згори й донизу, всілякими пундиками та одягом городським. Принаймні, так приснилося йому, коли в поїзді їхав. Вагон битком набитий, як мурашник мурахами, що від людей розтривожених, злих, із власних насиджених місць зірваних, тільки й сховатися можна хіба що на третій полиці. Тут Петрик лежав у три погибелі зігнутий; не сам – з якимось нечупарою смердючим.

Раннього ранку в Харкові й справді перед зором хлопця відкрилися високі будинки – хоч значно менші, ніж снилися; і магазини побачив – тільки до тих магазинів підступитися годі. Черга тяглася кілометрова, а може, й більша. І старців у Харкові – Боже, скільки старців... Наче з усієї України сюди посходилися-поз´їжджалися. Он один старець лежить – неподалік вокзальної залізничної площі; он – другий; он – третій. Зелені мухи по їхніх обличчях повзають. Чи не мертві бідолашні?..

Аж раптом до старців під´їхала крита брезентом машина з брудними дощовими підтьоками. З кабіни вискочило два дебелих молодики в солдатському хебе без погон – мерщій ухопили за ноги й за руки по черзі мерців і на кузов повантажили (таки ж мерців, бо в кузові вони й не кавкнули); поїхала машина, голосно піпікаючи, в прірву міста. І в кузові ще дівчинка в червоній кофтині була... Руку підняла й кричала голосом страшним, нелюдським: « Я жива! Я жива, людоньки...» А машина мчала і мчала собі далі, і ніхто її не спиняв...