ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

8 жовтня у Центрі української культури, освіти й документації, який знаходиться у середмісті Будапешта, виступив відомий український дует у складі Галі та Лесі Тельнюк. Для багатьох у залі їхній спів став своєрідним духовним одкровенням. Глядачі так і казали, мовляв, прийшли на концерт одними людьми, а виходили з нього геть іншими.
Після виступу сестри Тельнюк люб’язно погодилися відповісти на наші запитання.

– Як Ви вважаєте, коли говорять гармати, музи мають мовчати?

Галя Тельнюк: Ні, музи повинні говорити завжди, тому що вони можуть зробити іноді навіть більше, ніж роблять гармати. Сьогодні слово в умовах війни, а найпотужніша і найсильніша війна – інформаційна; власне, вона формує, провокує, і організовує війну гарячу. Але все починається з начебто безневинних слів і дій, а закінчується гарматами. Слово є на сторожі коло нас: вже давно Шевченко поставив його коло нас, тому воно має сьогодні говорити і звучати.

– Чи може митець донести до закордонного слухача правдиву інформацію про справжню суть подій в Україні?

Галя Тельнюк: Український митець не може стояти осторонь (цих подій, - ред.), тому що не може...

Леся Тельнюк: У такі відповідальні часи, коли стаються драматичні моменти, кожна людина стоїть перед вибором. Люди мистецтва – вони так само є люди і мають зробити для себе вибір. Мені здається, це – природний процес, що людина серцем відчуває біль і драматизм цього вболівання за свою країну. Інакше не можна. Той, хто не робить свій вибір на користь, я б сказала, культурної зброї у такий нелегкий час, той робить помилку і навіть не може називатися митцем цієї країни. Тому що коли хлопці стоять зі зброєю там (в АТО. – ред.), так і ми повинні робити свою справу на сцені.

– Ваш дует часто виступає перед українцями закордоном, у тому числі й Канаді. А як сприймають Вашу творчість російськомовні українці?

Галя Тельнюк: Російськомовні? Добре сприймають, адже й вони роблять для себе багато відкриттів. Ми виступаємо по всій Україні, а вона – велика. З програмою «Стусове коло» ми почали їздити на схід, тобто у Донецьк, Маріуполь, Горлівку, Слов’янськ, ще у 2008-му році. Для них для всіх це було великим відкриттям. Саме вони, ці люди зі сходу і півдня України, коли ми їздили в Крим із концертами, глядачі запитували: «Чому так мало української пісенної продукції? Ми хочемо чути більше». Вони перепрошували нас за те, що не можуть говорити українською мовою, але були вражені почутим, кажучи, мовляв, чому ми цього не знаємо, чому ми цього не чули, чому так рідко?

Леся Тельнюк: Це ті російськомовні, що ідентифікують себе як українці, котрі розуміють, що це їхня земля і країна. У нас дуже багато відгуків іде після концертів: люди підходять і говорять... Нам дуже приємно, що вони відчувають всім серцем своїм, що це (українська пісня, - ред.) потрібно їм самим. Дуже багато з них потім вчить українську мову, збагачує свої знання про все українське.

Галя Тельнюк: Пригадую один випадок. Якось я прийшла у Міністерство закордонних справ України узгодити питання однієї поїздки. Одна зовсім молода дівчина, очевидно із персоналу, побігла за мною услід, наче в якомусь кіно, по цих довгих коридорах із криком: «Вибачте! Вибачте! Ви – пані Тельнюк?» Я кажу: «Так». Тоді вона попросила мене розписатися для неї на якомусь папері, який мала з собою, і попросила передати поклон сестрі. «Ви змінили мою долю, - зізналася дівчина. – Одним приїздом у Маріуполь ви змінили мою долю і хід мого життя. Після цього я вивчила українську мову, приїхала сюди і поступила в український вуз. Однією тільки програмою «Стусове коло» ... перевернули мені світ!» Нас відверто запитували, що от, мовляв, ви приїхали на схід із рок-гуртом, і хто вас тут зрозуміє? Були різні провокації навіть у Донецьку проти цієї нашої програми. Але ми тоді говорили, що вистачить, навіть якщо з десяток людей змінить свою думку. І от у Києві я це побачила власними очима на прикладі цієї дівчини, яка щодуху бігла за мною довгими-предовгими коридорами МЗС України.

– Важливо, коли йдеться навіть про одну людину, чи не так?

Галя Тельнюк: Я не думаю, що лише вона одна така. Просто саме ця дівчина зробила такий емоційний вияв через багато років після нашого приїзду в Маріуполь. Тому все це дуже важливо, і тому треба далі робити свою справу.

Леся Тельнюк: Кожна дія, кожна справа мусить випливати з почуття відповідальності, особливо зараз, у такий складний час.

– У Вашому мистецтві потужним рефреном звучить національно-громадська тема. Її треба посилювати, чи варто більше уваги приділяти ліриці?

Галя Тельнюк: Я думаю, що зараз, коли в Україні іде війна, як можна взагалі не пов’язувати себе з тим, що відбувається? Для кожної нормальної людини – це повна переміна в житті на період «до» і «після», а тим більше для митця, який так тонко відчуває всі вібрації війни. Він відчуває кожну кулю на відстані кількох тисяч кілометрів. Це взагалі дивовижні речі відбуваються...

Ми влітку були в Сєверодонецьку з концертом, виступали разом із майже всім складом Луганської філармонії. Це той оркестр, який під дулами автоматів зібрався і виїхав із рідного міста, не залишився скніти під тими лугандонами, покинувши свої домівки. Цих музикантів зараз прихистила Сєверодонецька філармонія.

І от відбувся спільний концерт «Наш Шевченко», у залі плачуть. І справді відчувається таке загальне захоплення, для багатьох стаються справжні відкриття. Все чудово. А вночі я не можу спати – дивлюся в бік, звідки лунає канонада. Леся не може заснути. Обох нас опанували якісь тривожні відчуття. Ти розумієш, що там зараз наші під вогнем...

А на ранок дізнаємося, що вбитий Василь Сліпак (оперний співак, який загинув в АТО, - ред.). Митець покинув Францію, пішов воювати на схід, і там загинув, а ми тут насолоджуємося мирним життя.

Якби я була мужчиною, я була би в окопі, розумієте. Цю тему я навіть не обговорювала б. Оскільки ми жінки, то можемо тільки їхати і виступати, співати для бійців, і писати пісні, підтримувати воїнів і вкладати душу в пісні. Хоча, коли виникне необхідність, я туди поїду – я, до речі, добре стріляю.

Це війна безконтактна, така з наводками: десь хтось навів координати, і ти жертви не бачиш. Вона не схожа на ті, коли воювали обличчя-в-обличчя і очі-в-очі, коли в давнину воїн ішов на воїна мірятися силами; здебільшого ця війна інформаційна. Зараз не відомо, хто на кого йде – політик на політика чи хтось іще, і фактично підставляють людей як живе м’ясо. У цьому весь жах... І для того, щоб цього не було, щоб справді інформаційно захистити свою країну, свого слухача, кожного жителя України та українців у світі, треба дати йому у вуха іншу інформацію. І в цьому наша є роль митців.

Леся Тельнюк: І в тому числі інформацію музичну. Зараз має народитися нове культурне поле, в якому мають жити українці, тому що досі воно було штучним. Все не властиве живій культурі потрібно викидати геть, а залишати тільки дійсно животворне, яке має нести радість, надію, віру, любов і силу своєму народові.

– Дякуємо за інтерв’ю!

ВАСИЛЬ ПЛОСКІНА