ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Ці рядки належать талановитій поетесі Любові Проць – шанованій, відомій...
Я відкрила для себе її поезію ще в далекі 90-і, випадково придбавши збірку «Горобина ніч». Тоді мою увагу привернула в першу чергу саме назва, в якій насамперед – здавалося б, усім відоме природне явище, а вже по миті – нерозгадана стихія, що таїть у собі таємницю. То були змішані відчуття вже пережитого й іще не збагненного! Відтворені в поезії, вони пронизували мене вже з новою силою. І дивна річ: щось подібне довелося відчути нещодавно... Назва чергової (п,ятої) збірки «Група крові» викликала в мене дещо схожі асоціації. На перший погляд, здавалося б, доволі поширене словосполучення, забарвлене тінню буденної термінології... А вже по миті – відчуття ритму життя в усіх його проявах! І водночас – власної причетності до нього. Її поезія схожа на «криву кардіограми, в якій пульсує час», – мимоволі озвучую висвітлену в пам’яті фразу – таку знайому... (Справді, цими словами я сама неодноразово пробувала передати стан душі в процесі зростання.). Спало на думку: може, ми однієї групи крові?! І не тільки ми! Всі, хто проживає в собі кожну днину й кожну подію, усвідомлюючи вагу відповідальності перед часом і собою... Кому знайоме відчуття роду-кореня... Хто приймає долю країни – як власну, а творчість – як свого роду місію, чи даність...

Бездонний світ. Душа зависла між
Горішніх і долішніх зимних плес.
Готує вечір запашний куліш
На зорянім пшоні старих небес.
Це страва обраних. Тяжка в них путь.
Їх муку люди творчістю зовуть.
Л. Проць „Бездонний світ”
Любов Проць – відома сучасна поетеса з Львівщини. Про дарований Богом талант заявила ще в далеких 90-х. Після виходу в світ першої поетичної збірки «Дубляни» (1990) була прийнята до Національної Спілки письменників України й удостоєна республіканської премії ім. Василя Симоненка. Вірші поетеси неодноразово друкувалися в обласних та республіканських газетах і часописах в рамках своєї країни та за її межами. Наступні збірки – «Горобина ніч» (1995), «Сріберні ключі» (2001) та «Дух євшану» (2002) не просто засвідчили високий рівень її майстерності, а вознесли на самісінький « шпиль строфи»:
І мріється на шпиль строфи зійти,
Внизу рядки лишивши блідолиці.
…Із лантухом безсонь – уперто до мети
За „золотою ниткою традицій”.

Л. Проць увійшла в трійку найталановитіших літераторів країни, стала лауреатом премії «Благовіст» ім. Романа Федоріва та дипломантом фестивалю поезії 2001 р. в Мілані (Італія). В 2015 році за книжку поезій «Група крові» (2009), яка «вражає самобутньою метафористикою, актуальністю проблематики і душевною щирістю», була удостоєна високого звання лауреата Національної премії імені Т. Г. Шевченка.
На чисельних презентаціях і творчих заходах з року в рік ширшає коло питань, адресованих дещо «усамітненій», але вже визнаній у літературному світі поетесі.

– Знаємо, що у рідних Дублянах навчаєте дітей української мови та літератури. Чи знають учні ваші вірші? Мабуть, горді мати таку вчительку... Чи ваблять лаври найвідоміших поетес сучасності? Якою бачите свою творчість у майбутньому?..

Я пропоную читачу дізнатися про все « з перших вуст» (Л. Проць - про себе.):
„З діда-прадіда − у Дублянах. Тут – глибоке коріння і розлога крона мого роду – і вогнем воєн опеченого, і сибірами обмороженого, і ціпами окупацій перемолоченого.
Змалечку душа росла у пишному вінку імен знаних “сусідів”: Петра Конашевича-Сагайдачного, народженого у Кульчицях, Остапа Луцького, Михайла Скорика, Омеляна Пріцака, які походять із Луки, Андрія Чайковського, що бігав дитиною вуличками Гордині, звідки бере початок родовід Юрія Федьковича, врешті, геніального Івана Франка, який не раз бував у Дублянах, бо ж від його рідних Нагуєвич до моїх Дублян – рукою подати...
...Поет Іван Гнатюк – ще одна “знакова” постать на моєму життєвому шляху. Це незабутній Іван Федорович благословив на солодкі муки творчості, це завдяки йому, народженому “з вогню Тарасового слова”, вчуся серцем розуміти високе призначення митця в долі рідної України...

ІВАНОВІ ГНАТЮКУ

Є кров холодна і гаряча,
Є кров швидка і кров ледача, —
Якщо Ти, Господи, єси,
Молю: від рабської спаси!
* * *
Поменшало атлантів. Нижче небо.
Вже птах крилом черкає по землі.
А людям що? Переб’ємось
як-небудь.
Ми немічні. Ми смертні і малі.
Ще небо є. Впаде, ачей, не скоро, —
Ще доволочим свій благенький вік.
...Німі атланти із німим докором
Зорять на нас із-під важких повік.
У них в очах — їжакуваті стерні
Вчорашніх втрат.
В них літо запеклось.
Ми не читаєм поглядів. Ми смертні,
Їмо. Їмося. І їмо когось.
Зима у душах. Та така жорстока –
Аж ухопивсь за голову атлант.
Поплямкуючи, ситість вирлоока
Жує безтямно молодий талант.
Шукає пісня, де б заночувати, —
Позамикали наглухо уста.
Все рідше йде Хрещатиком
хрещатий,
Бо не пускають ті, що без хреста.
Вже тиші так багато —
більш не треба.
Її закреслить зойком ранній птах.
Іде криниця,
вкрита клаптем неба, —
Шука дощу у спечених степах.
А ніч! І в пору сонної облуди,
Затерпле розтираючи плече,
Атлант простогне раптом:
— Бідні люди,
Хіба вам спрага груди не пече?
(1989)

«…Моя alma mater, – продовжує знайомство з читачами поетеса, – Дрогобицький педінститут, Дублянська школа, в якій училась колись, а нині навчаю своїх учнів, Самбірське Товариство імені В. Кобільника, Львівська обласна рада першого демократичного скликання, депутатом якої обрали на високій хвилі 1990-го, Київський Майдан і незабутня зустріч на ньому з Ліною Костенко…
Пальці спогадів, теплі й прозорі, наче книгу, гортають минуле…»
Якщо ж говорити про майбутнє, то в її віршах, написаних у різні часи, вчувається «дивне передбачення того, що мусить пройти Україна на бездоріжжі народження нової держави” (Ігор Набитович. «Дзвін», 2013).
Рушаєм. В безвість. В бездоріжжя.
Десь там – дорога і мета.
І висипається, мов збіжжя,
У ніч тривога золота.

Ми довго йтимем. Зіб’єм ноги.
І там, де й ворог нас не жде,
Над пругом битої дороги
Хтось тихо зіркою зійде.

Чужинські ватрища не зваблять,
Дасть Бог, приб’ємось до коша,
І щоб при нас – щербата шабля
І непощерблена душа.

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

То тихим кроком, то галопом,
То під конем, то на коні...
Сльозиться око Конотопом:
Ах, знали ж ми і дні ясні!
Пилявці, Корсунь... Ох, чимало...
Горіли очі молоді.
...Було усе — і враз пропало,
Як сіль на звихреній воді.
* * *
Чи будем вічні недотепи
«На нашій — не своїй» землі?..
Ні Дорошенка, ні Мазепи...
А ми без духу їх — малі...

* * *

Довго серце каралося, босе
По епохах, як битому склі.
Лишаями сидять малороси
На покірно ласкавій землі.
Крепом ночі затягнутий обрій, –
Їм же, Боже прости, все одно.
Вигарцьовують хлопці хоробрі
Лиш в підручниках та у кіно.
Мов ні мору тобі, ні Гулагу,
Все забулося, – диво із див, –
Наче нашу казкову одвагу
Хтось у небі дверми прищемив
* * *
З давніх істин вилущити суть,
Світом навтішатись і людьми.
Іскри ватри довго не живуть…
Ватра – вічність. Іскри ті – то ми.

ЧЕБРЕЦЬ І ПІСНЯ
Галера. Ніч. Ні зіроньки на небі.
Лиш душу біль просвічує до дна.
І щось у ній кричить йому,
як лебідь, –
Страшні у парі ніч і чужина.
Як гірко серце мерзне на чужині!
Не раз уже здавалося – кінець.
Та на останній ниточці-хвилині
Його життя врятовував чебрець.
Чебрець йому наспівував ночами –
І снилася криниця золота,
І рідна пісня рідними словами
Загоювала спечені уста.
І марилась далека Україна,
І, мож не мож, а, душе,
воскресай! –
Його зціляла пісня солов’їна,
Та, що носив між люди Вересай.
Чебрець і пісня – криниці любові,
Пили діди з них, п’ють тепер сини...
Козак утік вклонитися Дніпрові,
І з ним утік чебрець із чужини.
Усе було: і курені на Січі,
Галери й битви, свити й постоли...
...Хай курить пил історії у вічі,
Щоб душі наші – світлими були!

ЧИТАЮЧИ МАЗЕПУ БОГДАНА ЛЕПКОГО

...А якщо переможе цар?
Так тоді останеться спомин боротьби,
свідомість протесту, зерно,
котре не пропадає ніколи.
Б. Лепкий, «Не вбивай»
Заграли сурми. Стрепенулись коні
І гетьманове серце – лиш на мить.
Ще спить Петро. І Меншиков ще спить –
Замкнули сонце їх повіки сонні.
За ними, мов за ґратами, Вкраїна –
Нещасна, недержавна і німа.
Блукати в хащах сумнівів дарма –
Пече московським попелом руїна.
...А може, ненадійний хтось угледів
Цю тайну тайн, злеліяну в ночах?
Дух Кочубея в зраді не зачах...
Але пора. Рушаємо до шведів!
— Стій, гетьмане! Химерна і лукава,
Не вам простелить доля добру путь...
Ту мрію-квітку москалі зімнуть,
На вас впаде розпукою Полтава!
Рве хоругви нахабний вітер сходу,
Гарцює слава на чужім коні...
Почув Мазепа. Зніченій мені
Він мовив так, не стишуючи ходу:
– То Божа воля. А до Карла – мушу:
Магічне світло гордої мети!
Моя Полтава мусить перейти
Вам через серце і незрячу душу.
І крізь ридання сивої бандури
Проб’ється шлях –
як пам’ять по мені.
І поведуть ваш дух мої пісні
На спалений нескорений Батурин.
* * *
Не можеш збайдужілим кроком
Пройти повз тих, що йшли навстріч, —
Мурашкою недремне око
З рядка в рядок повзе всю ніч.
Грушевський... Рада... Дуже «Слава!»...
Цілує слух хмільне – «держава»...
А далі страшно зазирнути:
А далі – Крути...
* * *
Вік спантеличених традицій
І гнучкошиїх холуїв...
А де ж ті хлопці, що із криці,
Що їм огонь в очах горів?
Лежать, спресовані, у томі –
І репресовані, і ні...
І, певно, не на небі сьомім
Їх душі – в ці трикляті дні.
Бо чим там тішитися, справді,
Коли «добра не жди» – нема...
І живемо ми не по правді,
А якось так, мов крадькома.
То де ж ви, хлопці, що із криці,
Що вам огонь в очах горів?..
Вік спантеличених традицій
І гнучкошиїх холуїв.
* * *
«...лежача незалежність»
Микола Кагарлицький
Ніби і не дурні, і не лежні,
Та біди наїлися сповна.
Дожились: «лежача» незалежність...
І пече (ох, як пече...) вина.
Що проспали, промітингували,
Шлях великий в дебрі завели...
Словом, розбираючи завали,
Зремигали волю, як воли.
А тепер дивуємося, брути,
Загубивши (чи й було...) лице:
Та невже судилось вічно бути
На дорозі Божій – камінцем?
Тим самим – дошкульним і проклятим,
Що до крові натирає п’яти?..

* * *
Ми нині всі – борці своєї
Держави, що позбулась пут.
О де ви, лицарі Ідеї?
...І голос з-під землі:
– Ми тут!

«Група крові» – знакова книга відомої авторки. Вона є своєрідним підсумком її тридцятилітньої поетичної творчості. В самій уже назві – глибокий ідейно-філософський зміст, який авторка розкриває просто й невимушено, без зайвого пафосу... З її рядків проступає багатовіковий історичний шлях українського роду... «Думається, що книгу поезій Любові Проць «Група крові» чекає попереду немало аналізів і синтезів під пильними поглядами фахівців. Та перший підсумок уже нині наяву: група крові її поезії – гаряча, жертовна, повчальна, патріотична, елітна, оживляюча. Слово її повнокровне і щире», – ділиться враженнями від прочитаної поезії Василь Савчук з м. Бережани. А «книга тоді справжня і вартісна, коли заставляє людину замислитися, збагачує, змінює...». «Настояну» в душі правду життя поетеса подає в досконалій оправі-палітурці – для найвибагливішого читача... «Хочете – «скуштуйте», – пропонує журналістка Тетяна Федак у своїй статті під назвою «Страва вибраних», – ...відчуєте красу світу, яку затуляє від нас метушня буднів». («Галицька Зоря», 2009). Пробую на дотик і смак оті відчуття, в яких... «трепетна ніжність і пекучий гнів, глибокий сум і вибухова радість...». В традиційно-українських мотивах вчувається щось об’ємне, масштабне, глибоко національне й, водночас – виразно індивідуальне. Творчість обдарованої поетеси в своїй більшості побудована на внутрішніх контрастах – часом, у двобої з собою:
…Оті бої — страшні й запеклі
З самим собою — не душіть:
Шедеври створюються в пеклі
Епох і власної душі.
«Слухаючи вірші Людмили Проць, відчуваєш у них ознаки універсальності, – ділиться роздумами не менш іменитий літературознавець Михайло Слабошпицький. – Читаєш «Групу крові» й одразу складається уявлення про духовну біографію, родинне коріння цієї самобутньої поетеси».
Я ж, у свою чергу, зробила спробу не просто представити читачу талановиту поетесу Людмилу Проць, а насамперед – Україну в її творчості... Бо ж поетичний світ відомої авторки настільки багатогранний і різножанровий – не вмістити в рамки однієї статті! Її поезія спонукає до роздумів і пізнання, до пошуків і самоаналізу...
– Любове Іванівно, ви – поет-самітник чи надаєте перевагу активному спілкуванню з колегами по перу, читачами, критиками? – наштовхуюся на питання вже згадуваної мною журналістки.
– ...«поет-самітник» мимоволі, бо задалеко від столиць і Спілки, – розмірковує Л. Проць і, розвиваючи думку, продовжує: – «...незрима присутність» переслідує не тільки мене, ...допікає насамперед митцям периферійним, провінційним (з погляду географії, звісно)...»
Лювлю себе на думці, що переходжу від загального до особистого – хоча це відчуття знайоме чи не кожному, кого доля пов’язала з творчістю. Як правило, найвідчутніше воно – в часопросторі жінки...
Так хочеться вершини підкоряти
Рабі обов’язку, пришпиленій до хати.

Я відчуваю ці рядки – в собі. Хтось із нас відчуває... Та Любов Проць уже відштовхнулася від них і злетіла на «шпиль строфи...». Безумовно, зробити це вдається далеко не кожному – бо вершини підкоряються трудолюбивим, цілеспрямованим, сильним і безмірно талановитим...
– Вірші Любові Проць народжуються легко, чи є плодами творчих мук?
– По-всякому. Та незмінним «прологом» до будь-якого народження (людини, квітки, вірша…) є праця. Поезія – з великої праці думки, серця, душі ...
Життя – це вічне поле бою:
Стинаєш орди суєти.
Дай сил лишитися собою
І з поля битви – не зійти.

Валентина Зінченко-Параска

P.S. Протягом останніх шести місяців минулого року добре знана в літературних колах України Любов Проць порадувала читачів іще трьома поетичними збірками: «Небесна вервечка», «Полювання на світло» та «Китиця білих утіх». Всі збірки вийшли у столичних видавництвах. (Київ, кореспондент IA ZIK).