АРХІВ
ГРОМАДИ

№4(102)
липень - серпень
2009 року

Олександр ЩУР

«В Лондоні звучить козацька сурма на пам'ять жертвам штучного голодомору на Україні в 1933-34 роках».

На початку вісімдесятих років двадцятого сторіччя, у Львові, довелось мені приймати на роботу в музичну школу викладачем – колегу – Марту Квятковську. Пам’ятається мені в той рік, на вступних іспитах до школи, «абітурієнти» М.Квятковської, яких підготувала до вступу в муз школу її мати, теж викладач музики середнього учбового закладу, співали – «Жили у бабусі, два веселих гуси. Один сірий, другій білий, два веселих гуси». Безперечно, діти на іспитах «мандражували», батьки і «репетитори» в коридорі хвилювалися і щоби трошки якось розрядити обстановку, я запитав у чергового виконавця «співочого шедевру про гусей» - як це так ти співаєш?
Адже в пісні мають бути три гуси?
Один – сірий, другий – білий, а третій – в капелюсі?
Настала – пауза…
На моє несподіване запитання, «малий» - зніяковіло закліпав очима, трошки подумав, почухав потилицю та і каже – «не знаю де той третій взявся, мене Марія Степанівна вчила тільки про двох гусей.
А звідки взявся третій?...
Та ще й в капелюсі?!...
Про це мене не вчили!
Я буду вчитись грати на флейті!». 
Скільки ж це років минуло з того часу?
Аж двадцять шість! За цей час, на жаль, багато кого вже серед нас немає. Натомість, наші успішні учні «зробили кар’єру». А наші діти вже й онуків нам подарували. От і мій старший, восьми річний онук – Ричард, на радість нам, навіть вже й на сцені виступає.
А менша, менша красуня, півтора річна онучка – Ержібет – такій має тонкий слух! Сьогодні, вона навіть за бабусею Жужею – цілу фразу може повторити!
І подумалося мені, будучи цього літа у Лондоні, стоячи перед Хрестом з сірого граніту (каменю ніби привезеного з нашої Рівненщини), що  біля Українського Автокефального Православного Храму Святого Преображення Господнього - так би їм – нашим дітям та учням, нашим землякам, в такому «благодатному кутку» Земної кулі – щасливо жити на радість батькам та на користь нашій Державі.
На пам’ятнику напис – «На вічну пам’ять семи мільйонів жертв штучного голодомору в Україні 1932-1933. Від українців у Великій Британії – 1983 рік».
Це значить – Хрест був встановлений на п’ятидесяті роковини пам’яті українців, що померли мученицькою смертю в голодоморі.
А ще подумалося – в такій далечині, на чужині – живуть люди, які пам’ятають і шанують своїх багатостраждальних предків. Стоячи за Ла-Маншем, біля Хреста, на душі стало моторошно, адже мої родичі і односельчани, в ті страшні роки штучного голодомору, вимирали цілими сім’ями.
Дякувати Господу Богу – моїй сім’ї – вдалося вижити. 
Так по життю складається, що, на щастя, зло забувається скоро.
А добро - добро запам’ятовується на все життя! 
Тоді, колись давно, коли, я користуючись своїм положенням, зробив людині добро, я і гадки не мав, що опинюся в Лондоні, на Службі Божій в Українській Православній Церкві, на вінчанні Марти і заграю їй на «многиї і щасливії літа» - «Мелодію» Х.Глюка та «Аве Марія» Ф.Шуберта, а потім, ще багато англійців почують, як звучить наша козацька сурма біля пам’ятника жертвам голодомору. 
Робіть людям добро!
Хай щастить, Вам Друзі!

Ол.Щур.
Лондон-Будапешт
25 липня 2009 року.