Наприкінці травня поточного року група українських прочан з Угорщини відвідала святі місця в Західній України. Про поїздку наших прочан у Почаїв та Зарваницю «Громаді» розповіла одна з учасниць подорожі Христина Шікк.

«Громада»: З якими почуттями Ви і Ваші супутники їхали на Тернопільщину?

Х.Ш.: – Не дивлячись на те, що я народилася і виросла в Галичині, ніколи не була в Почаєві та Зарваниці. Коли ми приїхали в Почаївську лавру, я здивувалася, побачивши цілу низку величних храмових споруд, а не тільки самий монастир. Що­правда, трохи дивно було усвідомлювати, що лавра досі знаходиться під юрис­дик­цією Московського православного патріархату, можна сказати, на самих західних теренах України. Важко сказати, чому ситуація не змінилася до цих пір, але так вже є...
Ми мали дуже добре підготовленого гіда, який розповів нам про історію Почаєвської лаври, зокрема, про те, як одному пастухові привиділася Матір Божа і нібито Діва Марія, наступивши на один камінь, залишила на ньому відбиток своєї ноги. Люди ще й понині шанують це святе місце, обгороджене парканчиком і моляться образу матінки Ісуса Христа. Ця реліквія знаходиться в головній культовій споруді.
Повсюди ми бачили багато людей і не лише екскурсії, а цілі прочанські делегації зі всіх куточків України. Там є навіть готель для паломників, котрі приїхали здалека.
До Почаєва ми добиралися автобусом таки задовго – близько трьох годин, хоча спочатку гадали, що шлях зі Львова до самого монастиря на Тернопільщині видасться трохи коротшим. Я думаю, цей шлях був завдовжки не менше двохсот кілометрів, хоча нас запевняли, що менше. І це при тому, що ми ще хотіли потрапити і до греко-католицького монастиря в Зарваниці. Але довелося присвятити на цю поїздку ще один окремий день.
Справила на нас велике враження і печера, де похований перший настоятель і засновник Почаєвського монастиря. До цього святого місця щодня приходить сила-силенна народу і треба дуже довго чекати, аби потрапити на це місце поховання, де лежать нетлінні мощі цього монаха. Одночасно там може знаходитися і молитися не більше десятка людей. На жаль, ми так і не дочекалися своєї черги...

«Гр.»: – Чи вдалося побувати в місцях, де молився Тарас Шевченко?

Х.Ш.: – Так, ми питали у свого екскурсовода про цю річ, і він розповідав нам про такі факти, але самого місця Шевченкових молінь нам не показали, як ми не цікавилися. З іншого боку, не забуваймо про те, що таких місць у Почаєві могло бути багато, і всі вони визначні кожне по-своєму.

«Гр.»: – Що вам, як мешканцям іншої країни, де панують інші духовні цінності, є відмінна культура і світські звичаї, найбільше впало в око в Почаєві?

Х.Ш.: – Ми не думали, що в Почаєвській лаврі настільки суворий монастирський устав, що навіть відвідувачі мусять підлаштовуватися під ці вимоги – від жінок затребували, аби вони обов’язково були в довгих спідницях – жодних міні, штанів чи коротких шортів. Більш витриманим мусить бути і вбрання чоловіків. Це нас трохи спантеличило, бо в дорогу, коли надворі вже тепло, зазвичай береш з собою зручний одяг і мінімум дорожніх речей.
Однак ми не сподівалися, що в Почаєві збереглися настільки консервативні погляди щодо вбрання відвідувачів. Довелося лишати в спеціальному прокатному пункті закладати свої 20 гривень і брати жінкам спідниці та наглухо пов’язувати голови хустинами. Не без гумору, з легкою іронією все це відбувалося і жартів на очах у публіки, але робити було нічого, мусили приймати для себе нові правила гри. Як кажуть, і сміх, і гріх...
Цікаво, що територією монастиря ходить посилена служба охорона і слідкує за порядком, аби чого не трапилося. А може вони просто боялися провокацій проти себе? Питається, від власного народу? Це нам також здалося трохи дивним.

«Гр.»: – Як почували себе наступного дня у Зарваниці?

Х.Ш.: – Нам розповідали, що в цьому місці так само об’явилася Матір Божа на місцевому пагорбі, і на Її честь спочатку побудували маленьку дерев’яну церкву і невеликий монастир, а потім з’явилися більші храмові споруди. Нині там щодня відбувається кілька церковних відправ. Вірники можуть іти до священиків на сповідь. Недалеко від монастиря, у селі, у старій церкві зберігають чудотворний образ Божої Матері, до неї молиться з проханням про заступництво безліч приїжджих прочан і, звісно, свої, місцеві. Тут ми побачили велику хресну дорогу з дванадцятьма зупинками. Люди підходять до великих хрестів, стаючи на коліна в молитві. Роблять вони це іноді цілими великими групами, відкидаючи погорду чи якісь амбіції.

«Гр.»: – Мабуть, це непогано, що на Тернопільщині та в інших частинах нашої історичної батьківщини є багато побожних людей, отже, не все ще втрачено для українців в духовному плані та відродженні народу через релігію, звичаї, культуру та інші сфери життя?

Х.Ш.: – Я б сама, може, і не повірила нікому до кінця, але пересвідчилася в травні на власні очі, що народ в Україні справді дуже побожний. Так само і в Зарваниці можна в цьому переконатися. Коли ми вже під’їжджали до монастиря, з обох боків під’їзної дороги, на стоянках і на самому шляху було стільки багато легкових автомашин й автобусів, що неможливо було проїхати. Лише завдяки Ярославі Хортяні, які пред’явила дипломатичний паспорт охороні, ми змогли рухатися далі, а не йти пішки до самої церкви. Це сталося в неділю, але під час великих церковних свят, особливо на Першу й Другу Пречисту, у Зарваниці припиняється практично будь-який автомобільний рух.
А скільки багато малих і більших дітей і молоді ми бачили в Почаєві і Зарваниці! Видно було, що вони моляться від щирого серця, а не про людське око. Там брали у церковних відправах так само дуже багато молодих священиків.

«Гр.»: – А з якими відчуттями поверталися назад до Львова?

Х.Ш.: – Була якась незвичайна полегкість на душі. Я ніколи не думала, що дома так добре може себе почувати людина, не дивлячись на наші різні негаразди. Я дуже щаслива, що вже живучи в Угорщині, змогла потрапити до святих місць українців. Багато людей недужих отримують там зцілення, а здорові отримують велику духовну підтримку. Хотілося б, щоб таких поїздок була в нас якомога більше.
Крім Львова та Тернопільщини, ми були проїздом на Івано-Франківщині. По дорозі завітали до Рогатина, де народилася легендарна попівна Настя Лісовська, що стала дружиною турецького султана Сулеймана Пишного, і ця екскурсія також відклалася у пам’яті. До речі, Роксолані звели пам’ятник в її рідному місті.

Наш кор.

Коли погожої днини поглянути з вершини Кременецької замкової гори, то далеко на обрії – за 20 кілометрів на захід – можна побачити обриси неповторного монастирського комплексу, це – славнозвісний Почаїв із незрівнянною Свято-Успенською Лаврою. Нині Почаїв – місто районного підпорядкування з населенням понад 8 тисяч осіб – належить до Кременецького району Тернопільської області.
Почаївська Свято-Успенська Лавра являється духовною скарбницею українського народу, якій протягом кількох століть поклоняється увесь світ. Сім із половиною століть триває її існування. Лавра – одна з найкращих пам’яток духовності українського народу, творіння рук талановитих українських зодчих, до праці котрих додали таланту австрійські, польські та російські майстри.
Початки монастиря пов’язані з діяльністю наших пращурів. Перші поселенці поселились тут ще в період неоліту (10 тисяч років тому). Згодом, за часів України-Русі, тутешні мешканці заснували городище. У письменних пам’ятках Почаїв вперше згадується в середині XV ст., коли він підпорядковувався власникам Кременецького замку.
Звідки ж назва Почаїв? Існує декілька версій походження назви міста. За першою версією назва походить від річки Почайна. Під час навали татаро-монгольської орди на Русь ченці з Києво-Печерського монастиря, рятуючись від завойовників, пішли на захід. Віднайшли на горі печери, де й оселились, а Почайна тоді була притокою Дніпра в районі Подолу.
Другу версію пов’язують з появою Пречистої Діви, або Поча-Діви, котра творила святі чуда на горі де знаходиться Лавра. За переказами архімандрита Іоникія Галятовського на скелі в огненному сяйві з’явилась Богородиця. У легенді йдеться, що один почаївський пастух бачив те чудо, а коли він наблизився до Матері Божої, то Вона зникла. На скелі, там де стояла Богородиця залишився відбиток правої стопи й утворилось джерельце, вода якого має чудодійні властивості – виліковує від всяких недуг.
За третьою версією назва Почаїв походить від болотистої місцевості – «поча» під горою де поселились люди.
Перша писемна згадка про Почаївський монастир датована 22 травня 1527 р. в грамоті польського короля Сигізмунда I. Копію грамоти 20 травня 1557 р. протягом часу зберігали у лаврському архіві.
На території Почаївської Лаври знаходиться чотири святині та безліч унікальних релігійних та культурних пам’яток. Коли увійти до Успенського собору, то в лівому нефі побачимо бронзовий позолочений ковчег, а в ньому – зображення відбитку правої стопи Матері Божої. Над Царськими Вратами знаходиться друга святиня Лаври – чудотворна ікона Почаївської Богоматері. Ця ікона була подарована грецьким митрополитом Неофітом, володарці Орлянського замку, Анні Готській, а після чудо-виздоровленя сліпого брата Анни, ікону перенесли до Успенської церкви у Почаєві. Третя святиня Почаївської Лаври – мощі першого ігумена монастиря Іова Желіза. Вони знаходяться у спеціальній раці в печері Преподобного.
У першій половині XVII Почаївський монастир значно розбудували. На пожертви Домашевських було розпочато будівництво нової Троїцької церкви яка побудована у візантійському стилі – вівтарем на схід.
На території монастиря знаходиться друкарня розквіт якої припадає на початок XVII століття. Саме тут 1618 року видано знамените «Дзеркало богословія» Кирила Транквіліона. У XVIII столітті друкарня мала значні досягнення і за кількістю видань і за їх мистецькими оздобами. Книги почаївського друку стали свідченням високого культурного і мистецького рівня видавничої справи не тільки у Почаєві, а й українського книгодрукування взагалі.
Із будівництвом найвеличнішого собору Почаївської Лаври – Свято-Успенського – пов’язане ім’я польського графа Миколи Потоцького. За легендою якось граф проїжджав Крем’янеччиною, коли на рівній дорозі коні сполохались і стрімко погнавши перевернули бричку. Розлючений вельможа вихопив пістоля і тричі вистрілив в кучера, але всі кулі пролетіли мимо. Сталося неймовірне: кучер склавши руки, в молитві звернум\вся до Почаївської Божої Матері, яка й урятувала його. Це й наштовхнуло Миколу Потоцького решту свого життя присвятити монастиреві. Свято-Успенський храм побудований у вигляді хреста. Собор трьохнефний із довгим прямокутним вівтарем. В центрі споруди - величний купол, характерний для пізанського бароко. Будівництво собору тривало 12 років. Вражають і розміри Свято-Успенського храму – в ньому одночасно можуть розміститися 6 тисяч осіб.
Окрім Успенського собору та церкви Великомучениці Варвари, за життя графа Потоцького було зведено двоповерховий житловий корпус для ченців. Його парадні фасади прикрашені пілястрами. В середині – коридорна система з однобічним розміщенням житла.
Із південного боку на схилі Почаївської гори у 1825 році побудовано архієрейський будинок в стилі раннього класицизму. Фасад будівлі розчленовані пілястрами та карнизами.
Вражає п’ятиярусна цегляна дзвіниця Почаївської Лаври. Два нижніх яруси прямокутні в плані – служать цоколем для трьох квадратних верхніх ярусів. На споруді – величезний дзвін, що важить 720 пудів, а на верхньому ярусі – куранти. Висота дзвіниці 65 метрів, її вважають третьою за величчю та монументальністю дзвіницею в Україні.
Найпізнішою пам’яткою Лаври є Троїцький собор який розташований у північно-східній частині Почаївської гори. Від центральної алеї до нього ведуть широкі сходи. Храм трьохповерховий із притвором, має круглу вежу, через яку ведуть сходи на хори. Окраса собору – мозаїчне панно з зображенням Спаса біля якого стоять князі Київської Русі, та розписи на південному, західному і північному порталах. Зовнішні стіни прикрашенні різьбою на камені з культовою символікою та геометричними мініатюрами. Інтер’єр прикрашають настінні розписи.
Протягом всіх років існування Почаївської Лаври її відвідало безліч відомих людей України та тисячі прочан з усього світу.

Одним із найбільших центрів паломництва в Україні являється село Зарваниця Теребовлянського району, що за 56 км від Тернополя. Перша писемна згадка про поселення датована 1458 роком.
Подільська святиня, як називають у народі Зарваницю, має давню історію оповиту легендами. За народними переказами початок зародження Зарваниці пов’язують з появою чудотворної Ікони Богоматері. Підчас навали монголів у 1240 році київський монах який дивом врятувався, опинився на галицькому Поділлі в лісі над рікою Стрипою. Зморений довгим шляхом він перед сном сердечною молитвою попросив Матір Божу захистити його від ворогів у цій незнаній місцевості. У сні монахові відкрилась райська місцина, а в ореолі світла з’явилась Непорочна Мати Божа. Чернець упав на коліна і Марія подала йому край свого омофора. Прокинувшись, монах побачив перед собою поляну серед лісу і в траві прозоре джерело, а над ним у небесному промінні образ Пресвятої Богоматері з малим Ісусом на руках. Те місце, де монаха «зарвав сон», назвали Зарваницею. Біля джерела чернець спочатку поставив хрест, а згодом збудував капличку і поставив у ній образ Богоматері.
Почувши про чудо, сюди почали приходити і поселятись люди. Про славу Зарваниці почув хворий князь Теребовлянський Василько. Приїхавши у Зарваницю він невдовзі одужав, а на знак подяки побудував церкву вище джерела куди перенесли ікону Пресвятої Матері Божої. Місце де стояла перша церква ще досі називається «білим каменем».
Після татарських та турецьких нападів село, через яке стелився шлях на захід, не раз було знищене. Наприкінці XIV століття князь Владислав Опольський передав Зарваницю і її навколишню територію у спадкове володіння. Так господарями села були шляхтичі, графи і воєводи аж доки 1913 року Зарваницю відкупляє митрополит Андрей Шеп­тицький. У власності метрополії вона знаходиться до жовтня 1939 року.
В середині XVI століття Зарваниця була третім населеним пунктом у Теребив­ляжсь­кій волості і постійно терпіла від татарських нападів. Найбільших спустошень вона зазнала у 1683-1704 роках, тоді й було спалено першу церкву де зберігалась ікона Матері Божої. Нову дерев’яну церкву було збудовано в центрі села 1738 року і названо на честь святого Іоана Хрестителя. В ній розмістили чудотворну ікону Матері Божої, а в 1740 році ще один чудотворний образ – образ Розп’ятого Спасителя. Невдовзі пожежа знищила і цей храм, але вогонь не пошкодив чудотворних ікон. На місці спаленої будівлі було встановлено кам’яний хрест, який уцілів до наших днів.
У 1754 році за допомогою тодішнього власника села графа А. Мйончинського завершено спорудження храму Пресвятої Трійці. Одна із кращих зразків галицької архітектури у стилі бароко, споруда хрещата у плані із заокругленою апсидою, до якої примикають дві прибудови. Головний фасад має заокруглений фронтон, боки якого завершуються ліхтарями з маківками. До нового храму урочисто було перенесено обидві чудотворні ікони.
Великої шкоди релігійному розвою Зарваниці заподіяла Перша світова війна. У 1916 році було спалено частину села і монастирські будівлі, зруйновано парафіяльну церкву. Чудотворну ікону Матері Божої у той час переховував отець Онуфрій Гайовський у церкві в Підгайцях. У перші повоєнні роки при сприянні митрополита Андрея Шептицького відновлено обитель ченців Студитів. На околиці села збудували монастирський будинок та церкву Різдва Івана Хрестителя. Для сільських дітей було відкрито недільну школу, курси садівництва, городництва і народних промислів. Ченці також організували хор та розширили власну бібліотеку.
За єпископства Кир Никити Будки у 1931-1939 роках, через велику кількість прочан які не поміщались у церкві Святої Трійці, було збудовано каплицю як головний відпустів престол. На фронті приміщення храму живописець Володимир Іванюх у 1936 році в мініатюрі зобразив святі культи і духовні будівлі Зарваниці, мирян, що йдуть до них, ангелів і сцену Вознесіння Ісуса Христа. У цій композиції відтворено вічність нашої віри, нашого життя.
З вересня 1939 року більшовицька влада заборонила відправи на церковному майдані та хресні ходи до цілющого джерела, а після Другої світової війни розпочала репресії проти Української греко-католицької церкви. Весь єпископат було заарештовано. Після сфабрикованого у 1946 році Львівського собору багато священиків було знищено, а ті, які не прийняли московського православ’я, пішли у підпілля. Було пограбовано студитський монастир, храм Пресвятої Трійці використовували для зберігання колгоспного зерна, а 1960 року безбожна влада підірвала каплицю біля джерела.
Духовне життя у Зарваниці значно активізувалося після того, як 1975року засідателем парафіяльної церкви було призначено отця мітрата Василя Семенка. У 1988 році на честь 1000-ліття Хрещення Русі-України відкрили місцевий храм, а навесні наступного року в ньому було розміщено чудотворну ікону Матері Божої.
У 1991 році біля храму Пресвятої Трійці вимурували дві каплички на честь Богородиці та Ісуса Христа. У північній частині церковного подвір’я, де раніше стояла відпустові каплиця, споруджена восьмигранна простора будівля, яку завершують одна велика і дві малі бані. У мальовничій місцевості, яку омиває Стрип, на місці зруйнованої більшовиками надкриничної каплиці, побудували двоярусна восьмигранну споруду. Від неї лісовими схилами йде Хресна дорога з її чотирнадцяти станціями – каплички з зображенням Страстей Христових. Вони ведуть до гроту, який символізує Гріб Господній, та каплиці Воскресіння Господнього.
Трохи вище від Хресної дороги виділяється новозбудований Святотроїцький монастир Студитського Уставу. Неподалік від келій постала дерев’яна хрещата у плані церква Різдва Пресвятої Богородиці.
На західній околиці Зарваниці у 2000 році Любомир кардинал Гузар освятив собор Зарваницької Матері Божої в архітектурі якого поєднана сучасна символіка із традиціями давньоукраїнського будівництва. У плані це хрестокупольна, п’ятибанна, однонавна будівля без стовпів. У центральній частині собору консолі тримають із допомогою підпружних арок систему склепінь і купол на восьмигранному барабані, який завершується банею. В інтер’єрі висота до центра купола має 28 метрів. На цоколі собору розміщено нижню церкву з двома каплицями. Інтер’єр собору Зарваницької Матері Божої вражає досконалою викінченістю деталей і співзвучною гаммою кольорів. Золоті оранжеві кольори й відтінки, контури святих постатей на іконостасі, виготовленому в сучасному стилі, природно поєднуються з архітектурним вирішенням забудови. На темно-синьому тлі зображені митрополит Андрей Шептицький та патріарх Йосиф Сліпий.
Навпроти собору в центрі майдану споруджено скульптурну композицію Зарваницької Матері Божої. На рукотворному пагорбку встановлено гранітний постамент в центрі якого променить стела із зображенням чудотворної ікони Матері Божої. Композицію увінчує корона з хрестом.
Вертикальним акцентом комплексу Матері Божої Зарваницької стала чотириярусна дзвіниця, висота якої з хрестом сягає 75 метрів. Перший ярус будівлі прямокутний, інші – восьмигранні. Дзвіниця завершується куполом. Між собором і дзвіницею вимурувано бювети, де прочани можуть брати воду, що тече з цілющого джерела.
Багато століть тому Пречиста Діва Марія вибрала собі Зарваницю високопоставленим престолом, щоби приймати на ньому всенародний поклін від грядущих поколінь. Із кожним роком подільська святиня утверджує наймогутнішу місію – єднати людей із Богом в ім’я розбудови соборної Української держави.