Кожного року, тільки-но завесніє, я починаю збиратися в дорогу: купляю подарунки рідним і близьким, перекладаю речі з валізи у валізу, телефоную... Живу передчуттям зустрічі з Україною, з родиною, з батьками і сестрами. І так – з року в рік: від літа до літа...
Отак завжди: із дому і –додому,
    туди – назад... І так – із року в рік...
Затерпне біль, час проковтне оскому,
    відплаче осінь... Мить – і вже торік...

Моя душа наскрізь пронизана солодко-щемним почуттям. Адже чекання – це ще не досліджена психоаналітиками суміш радості, тривоги і терпкого болю – яка на протязі всього часу міняє пропорції і вміст.. Роздуми порушує телефонний дзвінок, якого я підсвідомо чекала. Мої передчуття виправдались: звичайно, це ТУКУ – щодо статті в наступному номері «Громади». Адже я обіцяла (в тому числі, й собі) відправити матеріал до від’їзду. Хотіла написати про Олеся Гончара, про Бориса Олійника, Дмитра Білоуса, Петра Скунця, Івана Драча, Василя Стуса... Ці гучні імена талановитих українських майстрів слова неодноразово крутилися в моїх думках. Не вистачало стартового поштовху, що зазвичай об’єднує їх, направляючи у потрібне русло. Ні, думалося пізніше, краще напишу про молодих авторів поетичного слова, відкрию собі й читачеві нові імена. А, може...
   Мої думки розбігаються і... відлітають у вирій – бо час. А я, як завжди, поспішаю за ними – поїздом, автобусом, автівкою... Дорога додому – одна з найважливіших артерій мого життя, що знаходиться поза межами часу і звичного буття. Вона – в мені.
   Мою увагу привертають дорожні знаки, розмітки, назви населених пунктів. Я повертаюся в реальність, усвідомлюючи, що Угорщина вже залишилась позаду. Так, переді мною – вся Україна: з осокорами край дороги, зі ставками й озерами, з безмежними рівнинами, що замикаються лінією горизонту. Попереду – гори... Зелений масив Карпат тягнеться вподовж дороги, відкриваючи зору незрівнянну велич і красу. Попереду знайомі назви сіл і міста-орієттири: Львів, Рівне, Житомир, Київ... А вже потім – довгоочікувана Чернігівщина. На думку спадає один із віршів Ліни Костенко, до поезії якої припадаю, як до молитви:

Люблю чернігівську дорогу –
    весною, влітку, восени.
Там досі моляться Стрибогу
    високі в сонці ясени.
Дівчата ходять, мов княгині.
Цвітуть смарагдові луги.
    Русявокосі Берегині
    позолотили береги.
Там переходять шлях уповні.
Під осінь в кожному селі
    немов димки димлять жертовні –
    копають люди картоплі.
Бори стоять – такі соснові!
Ведмедів бачать уві снах.
Вінки цибулі бурштинові
висять там просто на тинах.
... Від магістралі за два метри,
    уся закутана в що є,
сидить бабуся, як Деметра,
    у відрах моркву продає.
Шофер гальмує мимоволі,
    стоять колеса в шелюзі, –
   несе хтось яблука в приполі,
   несе хтось груші в картузі...

  Я опускаю віконне скло, вдихаючи на повні груди густе й вологе повітря – спрагло, жадібно. Воно живитиме мене на протязі всього наступного року. Прошу зупинити авто, звільняюся з його вуз і довго стою попри шляху, вбираючи поглядом акварелі дитинства. Живописні пейзажі, загорнуті в бузкове полотно вранішнього туману, простяглися до самого обрію. А небо... Високе, синє, бездонне – обрамлене безмежною кількістю білосніжних. хмарин, які сплелись у надзвичайно багатий на фантазію й уяву візерунок
Ніде немає такого неба, як над Україною. Пригадався діалог із легендарного фільму Леоніда Бикова «В бой идут одни старики», який я спробую передати по пам’яті:
– ... Як же ви не помітили? Ми ж сьогодні над моєю Україною бились!
– А як тут помітиш: ті ж самі поля, дороги, села...
– Е-е-е..., ні! А повітря – інше, а небо – синіше, і земля зеленіша...
  І дійсно, все точнісінько так, як сказав відомий актор Л. Биков (у фільмі капітан Титаренко, або ж просто « Маестро»). Безсумнівно, що все найкраще й найчистіше – на рідній землі. Я довго стою під куполом неба, що розіпнувся над землею мого дитинства. Як у небесному храмі.
  ... Колеса рахують кілометри доріг, таблиці нагадують про напрям маршруту, правила дорожнього руху, назви населених пунктів. Київ, Бровари, Ніжин, Ічня... І, нарешті, Мартинівка – моє рідне далеке село – загублене в часі, залишене молоддю, забуте державою й урядом. Але – живе! Сьогодні багато говорять про невеселі будні українського села, про необроблені землі, про нестачу робочих рук... Але ж саме село було й залишається колискою духовності й культури, скарбницею національної спадщини, джерелом збереження вікових традицій та історичної пам’яті. Село – це коріння предків, зв’язок поколінь, душа української нації. В ньому все дихає любов’ю. Черговий дарунок з батькових рук пройнятий турботою про мою духовність. Тематично розділені й акуратно складені газети «Сільські вісті», які містять сторінку для жінок «Вербиченька» (це одна з необхідних умов відбору) та «Літературна Україна» виручають мене довгими зимовими вечорами. Як правило, це мій «НЗ». Я поповнюю зубожілу душу привезеною з дому інформацією, в якій – і невигадані історії з життя, і корисні поради, і пісні на замовлення. А ще – поезія, проза, гумор, історія, пам’ять...Я знову складаю валізи, ковтаючи сльози і до болю стискуючи вуста. Адже час підганяє, невблаганно нагадуючи, що пора повертатися..
  ... Кілометри доріг вплітаються в мої спомини, випереджаючи події. Думки міняють свої граматичні форми, щомиті переміщаючись із теперішнього часу – в минулий. На зворотному шляху я згадую (вже згадую!) і вчорашній вечір у рідній оселі, і сьогоднішній ранок у передмісті Львова, і залишений на Верецькому перевалі дощ... І знову, як у дитинстві – плачу, щосили намагаючись проковтнути клубок болю, що застряв у горлі. Крізь пам’ять пробиваються нещодавно написані рядки:

І... я відлітаю. Ви, мамо, не плачте за мною.
Я ж тільки до цвіту... Цей рік пролетить, як і всі...
   Услід мені літо – біжить по стерні борозною,
   Заплакане, босе, в суцвітті плодів, у росі..
Мене пригощає: – Візьми трохи меду в дорогу,
Ще груш повногрудих, грибів і хоч з пригорщу слив...

   Не без нотки задоволення зізнаюся собі, що всі ці дари літа везу з собою. А ще торбину картоплі, зібраної власноруч, кошик яблук із маминого саду, банку меду, варення.... І цілу папку газет, які переглядаю вже в дорозі, гортаючи сторінку за сторінкою. Ловлю себе на думці, що тільки поетичне слово здатне передати всю гаму почуттів і вражень, які пульсують у душі. І вже наступної миті переконуюсь у цьому, прочитавши вірш юної Наталі Онищенко. Її поезія сама говорить за себе, за мене... За всіх, хто наділений чутливою душею:

Копають картоплю, збирають меди,
Думки синюваті снуються в повітрі.
У сонячних променях мліють сади,
Легеньким пахучим туманом повиті.
Синіють пелюстки рясних капустин.
Над стежкою вітер вже струни торкає,
І хміль посивілий плететься на тин,
Зажурений тим, що вже літо минає.

 Я читаю, а по тілу розливається приємна тепла хвиля ... Виявляється, сучасна молодь не гірше за нас відчуває коливання часу, в якому живе. Завдяки цьому вмінню відкривається доступ до глибинних джерел історичного минулого, до скарбниць надбань українського народу. У віршах лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка Леоніда Вишеславського – його рідна Павлівка. А, може, твоя, читачу – Кирилівка, Петрівка, Яблунівка... Чи, моя Мартинівка. Кожна з цих назв достойна високої й чистої поезії. Адже саме з сільських глибин проростає в майбутнє генетичне дерево древнього українського роду. Відомий автор чисельних поезій повертається до витоків у пошуках істини. І, віднайшовши коріння свого роду, черпає натхнення вже з переданого у спадок джерела. Зокрема, в одній із республіканських газет він зізнається читачеві:
 « В українському місті Миколаєві, де я колись народився, мені рідко доводилось чути українську мову. Окрім російської, була ще й французька, бо французи збудували там корабельний завод. По-справжньому відкрилася для мене Україна значно пізніше, На Слобожанщині, у селі Павлівка біля Богодухова. Там батько моєї матері правив Божу службу в церкві, від якої зараз не залишилося ні цеглини. Там, перед переїздом до Харкова, я вчився в сільській школі. Павлівка стала вирішальним етапом мого життя. Це село справило на мене таке незабутнє враження, що я й досі живу спогадами про нього. Там я відчув материнську душу України, її доброту, її природу.
Про це я писав у своїх книгах, таких як «Сковородинівське коло» і «Очі не мерзнуть». І ось тепер, уже на схилі віку, відчув необхідність знову написати про рідну Павлівку, до того ж, написати тією мовою, якої вона мене навчала і яка назавжди стала мені другою рідною мовою».

Історія.

Тихо про мир наша мріяла хата,
гнулись над Мерлою верби поснулі,
А під тинами павлівські хлоп’ята
на самопали знаходили кулі.
На полину була доля настояна,
і шепотіли зорі над нами:
– Ось подивіться, сама тут історія
в землю вкарбована копитами!
Стукав годинник в повільному русі,
мати моя тяжко хвора лежала.
І про сумну оту долю Катрусі
із « Кобзаря» мені розповідала.

Восени.

Ледь-ледь на сході і на півдні
світлішає... Співають півні.
Вся далина наскрізь відкрита,
іде відспівування літа –
і аж до Кенігських лісів
той півнячий лунає спів...
У церкві – холод, дме з дверей,
на шибках запотіло скло.
І хрестить батюшка дітей
в своєму домі, де тепло.

Сон

З давнини, з давнини – за роками
сон щасливий наснився мені:
зводи й розписи Божого храму
в слобожанській моїй стороні.
Ніби в світлі примарно-імлистім
довго-довго підношу свічу
перед поглядом Євангелістів,
перед Книгу, сповиту в парчу.
А з боків, що до купола – клином,
прозирають під гострим кутом
Марко, вписаний в гриву левину,
Іоан під орлиним крилом.
Я для батюшки виніс кадило,
облачившись, стою в стихарі...
А в садах стільки слив уродило!
І калина в накрапах зорі!
І мені б, перебрівши рікою,
розгорнути густий чагарник,
щоб протерти, неначе ікону,
золотистого соняха лик.

Українська сповідь.

У селі слобожанськім, на волі
де життя мого ранній причал,
в дивно-рубленій пам’ятній школі
я Тарасову мову вивчав.
Пощастило мені, Україно,
у надіями сповнений час
захопити, бодай на хвилину,
твій, двадцятих років, ренесанс.
Тільки все було знищено знову,
все невдовзі зійшло нанівець.
та Йогансена і Хвильового
я для себе обрав за взірець.
Як хотілося справжнього слова!
Як ми після пекельних боїв
ту нев’янучу слухали мову,
що лунала, як ангельський спів!
Україна, де сонце і морок,
де жита від села до села –
кров’ю, працею, голодомором,
і дитинства чаруючим колом,
наче Всесвіт, крізь мене пройшла.
Хуртовим скаженіючи злетом
йшов за роком розбурханий рік...
Називавсь я радянським поетом,
називавсь я російським поетом,
та назвавсь українським навік!

... Виходить, на цей раз я зрадила собі, використавши частину духовних запасів зі свого «НЗ». Можливо, хотіла продовжити перебування вдома, а можливо... Та я не жалкую: адже переді мною лежить написана в дорозі стаття, яку залишилося надрукувати й відправити...Чи зрозуміє мене читач, чи не звинуватить у повторенні й черговому повертанні до наболілої (а, можливо, для когось уже й відболілої) теми? Сподіваюся, що ні. Адже тему для поетичної сторінки підказало мені моє серце. А серце ніколи не помиляється і не зраджує.
  ... Попереду – прикордонна зона, митниця, черга... А душа – ще в бузковому тумані. Цвіте, як льон: синьо-синьо... В уяві – старий в’яз посеред двору, лелече гніздо, розкішна калина під старою хатою... І посивілі батьки, завдяки невтомній праці яких ще тримається сьогодні українське село...

Біжать навздогін розповнілі рум’яну жоржини,
Розпатлані хмари і сиві покоси дощу,
За шибкою пам’яті, в сивих обіймах ожини
Я спогади літа до блиску в літах полощу...

 Чергові рядки з мого вірша наздоганяють мене на півдорозі, стукають у віконне скло, спотикаються і гальмують. Бо зустрічне сяйво поезії Ліни Костенко прогріває і заспокоює душу, наповнюючи її змістом:

І знову мчиш, як метеор ти.
І довго світяться в душі
оті розкішні натюрморти
у здовж доріг на спориші...

Я виходжу з машини, вдихаю на повні груди терпке повітря з ароматом вечірнього присмерку і замикаю свій погляд на лінії горизонту чи розлуки. Ще довго стою під куполом неба кольору фіалок, у світлі рожевих ліхтарів ще не приспаного сонця.  Як у небесному храмі. І щиро молюся Богу, дякуючи за дорогу додому, без якої не уявляю свого життя..

В. Зінченко-Параска