Час зустрічей

Минуло літо.
Для мене воно завжди було улюбленою порою. Бо літо – це час поїздок на море, в Карпати, до родичів. Літо – це час зустрічей. І хоча зараз у світі багато що змінилося, але  відпочинковий «статус» літа поки що залишився.
Щоліта я відвідую своїх родичів в Україні, їду здебільшого з дочками, часом сама.
Зупиняємося у Львові, де  живе моя мама, в тому самому помешканні, в якому пройшли мої шкільні і студентські роки.
 Зараз, озираючись назад в той давно минулий час, згадуються певні моменти, які тоді видавалися зовсім незначними, а тепер набули для мене якогось особливого, майже містичного значення. Пам’ятаю себе, ученицю молодших класів, як стою в почесній варті біля труни львівської художниці Олени Кульчицької...
Пам’ятаю уроки української літератури, позакласні заняття «для вибраних» з читанням віршів Василя Симоненка, під керівництвом нашого вчителя Василя Олексійовича Хомика.
Як виявилося пізніше – про це мені сказав мій приятель Ігор Трач – Василь Олексійович був одним із тих вчителів, які вперто й невпинно прищеплювали учням любов до рідної мови, не тільки в школі, а і за її межами, що в той час було не зовсім безпечно...
Уроки музики в музичній школі, моя улюблена вчителька фортепіано Адріана Володимирівна Коваль і викладач сольфеджіо і музичної літератури п. Дзиндра – дочка відомого львівського скульптора, яка часто запрошувала нас у гості  в будинок свого батька...
Так непомітно цілком «випадково» в моє нічим не примітне дитяче життя потрапляли «крихти зі столу» великих людей того часу. Всі ці фантастичні сплетіння людських доль і життів тоді не були для мене чимось особливим, і навіть тепер мені здається, що ніхто з нас і не здогадувався, що всі ми є частиною якоїсь містерії, яка вже починалася там, за кулісами соціалізму, в радянському Львові 70-их років ХХ-ого століття.
Так само нічого містичного я не відчувала і в своїй родині. В той час широке коло моїх родичів – Менцінських «Україну на полях святого письма» мешкало у Львові, і у всіх були діти – мої однолітки. Так що ми з сестрою не мали браку компанії до забави на частих родинних прийняттях. Мої родичі дотепер залишилися моїми найкращими друзями, хоча зараз нас вже розділяють тисячі і тисячі кілометрів.
Але є людина, яка і зараз завжди чекає на мене в моєму рідному Львові і з якою я завжди мушу зустрітися – це мій брат Мирослав Маринович.
Зараз це ім’я відоме багатьом людям не тільки в Україні, але і в світі.
Мирослав зараз – особа міжнародного значення, учасник різноманітних сесій і міждержавних переговорів. Його біографію зараз можуть прочитати всі, зробивши запит в Інтернеті. Але незважаючи на це, для мене він завжди залишиться тим моїм найближчим і найріднішим другом дитинства. І саме тому – однією з визначальних постатей мого життя.
Мирослава пам’ятаю, відколи тямлю себе. Він мій брат, але, звичайно, не рідний – родич по лінії моєї бабці, Софії Менцінської. Мирослав і його сестра Надія, а також їх мама, тета Люба – це ті люди, які значили для мене «світ». Наше спільне дитинство в Дрогобичі продовжувалося у Львові, де Мирослав вчився в Політехнічному інституті, а я – в середній школі. Це були золоті часи нашої молодості, і ми тішилися нею, хоча життя вже де-не-де посилало тривожні сигнали: Мирослава не допустили до «воєнки», після інституту – служба в армії, рядовим, у Вологді (перед тим я  про таку назву міста і не чула). Пізніше – Київ, Мирослав «безробітний» – мабуть, перший в історіі «СиРиСиРи». І в 1976-ому – Українська Хельсінська група й арешт навесні 1977-ого...
Пам’ятаю той холодний вечір, коли ми сиділи дома коло телефону. Чекали вісток, бо вже знали. що з Мирославом сталося. Телефон подзвонив. Тато підняв трубку. Я не чула, хто говорив і що говорив, тільки слова тата: «Звичайно, приїжджайте!»
Дзвонили тета Люба і Надя, щоб запитати, чи можна до нас прийти – було не виключено, що за ними стежать...
Ми знову зустрілися через 12 років. Мені було 34, Мирославові 40. Після 12 років каторги він абсолютно не змінився. Сибір ніби «законсервував» його таким, як я бачила його востаннє, на святкуванні 50-ти річчя т. Люби , яке було за кілька місяців перед арештом.
12  років, тим більше таких 12 років, – тривалий час. І в мене теж багато що змінилося (я вже тоді жила в Угорщині), але ми знову зустрілися, як найрідніші родичі і найкращі друзі.    
Звичайно, наші відносини продовжилися тепер вже на зовсім іншому рівні.
Те, що пережив Мирослав, я могла собі хіба якось тьмяно уявити. Дотепер пам’ятаю, як приходили до нас тета Люба з Надею, приносили черговий лист, і ми всі слухали, як Надя читає того листа вголос... Пізніше були розповіді про поїздки в Кучино (там Мирослав відбував свій строк), ще пізніше – в Казахстан. Але тепер нарешті тут, поруч зі мною був сам Мирослав, і те, що він розповів мені, було настільки вражаюче і фантастичне, що я вирішила саме цю його розповідь подати як перший твір нашої рубрики.
Цей твір називається «Друге народження» і за жанром я би зарахувала його до документальної новели. А важливий він тому, бо зараз, перебуваючи в Україні і спостерігаючи, як Москва поволі, але методично і впевнено перетворює в життя свій план «другого поневолення України-Русі», я думаю, що нас від рабства може врятувати лише отаке загальнонародне «друге народження».
Мирослав у своєму творі, як і я в попередньому реченні, має на увазі друге народження у Христі. Як сам Господь каже, що для того, аби жити, треба народитися вдруге – духовно. Саме про це духовне народження і йдеться в цьому документальному оповіданні.
Актуальне воно і в сенсі мовному – хоча про мову в ньому не йдеться... Але наша доля чомусь як ніколи зараз пов’язана з мовою. У Львові на вулиці якийсь молодий хлопчина роздавав перехожим картки з написом: «Нас єднає мова!» Як шкода, що ці слова викарбувані лише на папері, а не в наших серцях – практика показує. що без «другого народження» нам і тут не обійтися...
І ще не обійтися без Любові – отої всепрощаючої і всепоглинаючої, вічної і незрозумілої Божої любові, яку ми чомусь завжди відкидаємо, як отой «наріжний камінь», без якого валиться вся наша людська суєта. Про це, а ще вірніше, про Ісусову заповідь «любіть ворогів своїх», – йдеться в другому творі Мирослава Мариновича, якого я хочу запропонувати читачам: «Євангеліє від Юродивого». Це, можливо, єдиний художній твір автора (принаймні я не знаю про існування інших творів такого плану), який я би зарахувала до жанру філософської прози. Актуальність твору в наш час очевидна.
І третій твір, яким я хочу закінчити нашу теперішню рубрику – це «Україна на полях Святого Письма». Свого часу цей твір був літературним дебютом Мирослава в українській пресі, і дебют цей сколихнув найзастійніші шари нашого тодішнього суспільства...
Думаю, ця праця (за жанром я би віднесла її до документальної філософії) і зараз примусить читачів задуматися над основоположними питаннями нашого буття у Вічності, зокрема – у Всесвіті, Світі, на планеті Земля, в Україні (чи в Угорщині), у Львові, в Будапешті, зокрема в Сольноку, зокрема -...