ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Його батько козак Лука Боровик – значковий товариш, що прирівнювалося до чину поручика в російській армії і дозволяло йому вважатися дворянином «із малоросійської шляхти». Лука Боровиковський на імідж не дуже зважав: він однаково писався, як Боровик і Боровиковський, як Лука так і Лук’ян. Головне, гадав Лука і його дружина Явдоха, – це сім Я, тобто батько-мати та п’ятеро синів: Василь, Володимир, Іван, Петро і Дем’ян.

Лука Боровиковський з діда-прадіда жив у Миргороді, мав будинок і дві ділянки землі під Миргородом і Хоролом. Він був добрим іконописцем, писав ікони для церков Миргородщини та Полтавщини, автор 200 портретів сучасників (Данила Туптала), картин («Благовіщення»); грав на гуслях, уклав «Ноти церковних пісень»; свої вміння він передав синам.

Син Луки – Володимир Боровик сімнадцятирічним поступив до Миргородського полку, прослужив дев’ять років, вийшовши у відставку у званні значкового товариша, взяв до рук пензель. Він не тільки розписував церкви, а й пробував свої сили і як портретист. Це стало приводом для знайомства Володимира Боровика з графом Капністом, предводителем дворянства Миргородського повіту, а пізніше — Київської губернії. У 1787 році, коли Катерина II подорожувала півднем Російської імперії, граф Капніст залучив до декораційних робіт Володимира Боровика. Кажуть, Капніст звернув увагу імператриці на алегорії Боровика, й 32-річного художника було запрошено до Петербурга.

Переїхавши до столиці, Боровик поселився у друга графа Капніста. Почав працювати під керівництвом, вже на той час відомого художника, Дмитра Левицького, який згодом став його вчителем, і від якого молодий художник перейняв блискучу техніку, легкість письма, композиційну майстерність і вміння трішки полестити тому, кого зображуєш. Також брав уроки у австрійського живописця Йохана Лампі, який був професором та радником академії мистецтв. Щоб мати замовлення, з Боровика став Боровиковським. Учитися в академії було вже пізно, але талановитий українець все ж таки став академіком за «Портрет Катерини II на прогулянці», згодом – став також і радником академії мистецтв.

Художник пише портрети Державіна, митрополита Михайла, князя Лопухіна-Трощинського і величезний портрет Фет-Алі Мурзи Кулі-Хана, брата перського шаха, писаний на замовлення імператриці, в часи перебування принца посланником в Петербурзі. Два примірники цього портрета знаходяться в картинній галереї Ермітажу та Академії Мистецтв.

Серед 200 відомих портретів роботи Володимира Боровиковського – портрет графа Капніста. Кругла, розміром в долоню, мініатюра написана на слоновій кістці, де Боровиковський зобразив сум батька, який щойно втратив улюбленого сина.

А загалом найбільш яскраво талант художника розкрився саме в серії жіночих портретів. Вони не є такі ефектні, як чоловічі - невеликі за розмірами, інколи подібні за композиційним рішенням, але їх відрізняє виняткова тонкість у передачі характерів і об’єднує ніжне поетичне почуття. Де головною ідеєю є злиття людини з природою.

Лувр придбав картину Володимира Боровиковського «Лізонька та Дашенька».

Боровиковський займався також і релігійним живописом, період з 1804 до 1811 роки, брав участь у розписі Казанського собору в Петербурзі.

Володимир Боровиковський не був одружений і не мав дітей. У старості уникав спілкування, відмовлявся відповідати на листи. Втім, із збереженого листування митця із земляками довідуємося, що до кінця своїх днів залишився типовим «полтавцем», дотримуючись на чужині українських звичаїв і традицій, та все мріяв повернутися на Батьківщину. І тільки батькова бандура, під яку він співав українські пісні, його інколи оживляла.

В останні роки життя Боровиковський влаштував дома приватну школу. Учнем Боровиковського був Олексій Венеціанов (батько-грек, мати – українка; сам родом із України). Незважаючи на переслідування інтриганів, жив по совісті, піклувався про своїх учнів, допомагав землякам і родичам. Та від правди життя фарби блякли, наче щось надломилося в художникові. Ліки від несправедливості, що була навкруги, шукав у мистецтві, релігії, пиятиці та каятті.

У ніч із 17 на 18 квітня 1825 року від розриву серця помер 67-річний Володимир Лукич Боровиковський. За його заповітом поховали «без лишніх церемоній». Усе майно, «состоящее в нескольких картинах, небольшом количестве книг, денег, сколько по смерти останется (всего четыре тысячи рублей) и в прочих домашних вещах раздать в помощь неімущим».

Не стало найтоншого поета сентиментального жіночого образу, але величні зразки його майстерності відкрили дорогу художникам романтизму.

ОЛЕСЯ ГЕМБІК