Іштван Равас (Будапешт, Угорщина)
УКРАЇНСЬКО-УГОРСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ВІДНОСИНИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XX ст.
(Продовження. Початок у № 1,2,3 за 2016 р. )
Українські загони партизанів-націоналістів та комуністів одночасно воювали не лише проти німців та румунів, але й із не меншою рішучістю також і поміж собою. Угорців УПА лише спочатку вважала об’єктом нападу. Її керівництво та партизанські загони, які перебували в ізоляції також і щодо один одного, після проведення розвідувальних дій (та наступальних операцій) щодо прибулих до Галичини угорських військових частин переосмислили свою точку зору.
Хоч на початку в особі прибулої навесні 1944 року в Україну угорської королівської І-ї армії вони вбачали лише нового неприятеля, проте поступово визнали, що на відміну від німців та румунів, угорці не мають на меті тривалий час облаштовуватись на окупованих ними територіях. Ніби сама по собі з’явилась слушна нагода для того, щоб угорська армія, яка перебувала в досить непевному положенні, хоча б з одного боку полегшила свій стан, приєднавшись до національно-свідомих українських партизанів, які однаково боролись як проти німецьких, радянських та румунських військ, так і проти партизанів в особі поляків та комуністів. Врешті-решт вони усвідомили, що не мали ворожих намірів один стосовно одного.
Керівники Української Ради та УПА зробили дві суттєві поступки на користь Угорщини. З одного боку, вони відмовились від своїх попередніх територіальних домагань щодо Закарпаття, а з іншого – вже не наполягали на розірванні Угорщиною стосунків із Німеччиною. Однак протягом наступних півроку військова вдача розвернулася в інший бік: радянська Червона Армія вже наблизилась до Північно-Східних Карпат.
Для наступного контакту нагода з’явилась після того, як наприкінці травня 1944 року з боку Північно-Східних Карпат, в долині річки Бистриця, досить численний партизанський загін УПА капітулював перед угорцями. Переговори закінчились результативно. 27 червня 1944 року кішбарнакський генерал-лейтенант Ференц Фаркаш, командувач VI-м корпусом угорської І-ї армії, та генерал-майор УПА Богдан Зубенко, за дорученням військового головнокомандувача УПА, генерал-полковника УПА Дмитра Клячівського, письмово оформили двосторонню домовленість, яка (в загальних рисах) стосувалась наступного:
– УПА та Угорська Армія негайно припиняють протистояння;
– УПА відряджає зв’язкових у загони забезпечення угорських військ із метою гарантування їх безпеки;
– Угорська Армія забезпечить догляд за пораненими та хворими УПА.
Повсякденна практика невдовзі перевершила пункти письмової угоди і чинність домовленості, що в принципі стосувалась оперативного району VI корпусу, перейшла розмежувальну лінію. Траплялось, коли інформацію про рух військ за радянською лінією фронту угорському командуванню надавала УПА. Знаємо й про такий випадок, коли українські партизани-націоналісти звільнили угорських солдатів, які щойно опинились в радянському полоні, але ще не встигли потрапити до концентраційного табору. (Випадок стався на ст. Надвірна, де угорських солдатів у першу ніч їх полону зачинили в одному із спортивних залів).
Бувало, що внаслідок зміни бойових умов одночасно слід було змінювати позицію як угорському, так і на той час у сусідньому лісі непримітно прихованому батальйону УПА. Двоє командирів – через українських посланців, які з’являлись несподівано, – з’ясовували між собою подальші маршрути та похідний стан, що давало змогу обом військовим частинам водночас вирішувати оперативні завдання, не стикаючись та не порушуючи бойовий порядок одне одного. (Про наведений випадок більш докладно можна довідатись із публікації, що з’явилася в Ужгороді, у номері 1993/4 часопису “Kárpátalja”).
У німецькомовних документах, що зберігаються у Військово-історичному архіві, годі шукати слідів того, що висока німецька військова влада де-небудь доповідала б про добрі стосунки, які склались між угорськими солдатами та українськими партизанами-націоналістами. У вже згадуваних споминах наводиться також факт, коли німецький офіцер зв’язку, враховуючи, що йому доведеться перетинати значну лісову територію, попросив, щоб до його автомобіля було прикріплено угорський прапор та номерні знаки.
На початку серпня, як нам стало відомо із тверджень лейтенанта запасу Лайоша Гідвигі, адьютанта командувача 24 піхотної дивізії, підпорядкованої німецькому XI корпусу, у долині р. Бистриця на Галичині, де в пункті Рафаїлово розмістився керівний пункт командувача дивізії, її командувача генерал-майора Яноша Маркоці відвідав сільський староста як вищий цивільний представник УПА. (А це вже заради цікавості варто розповісти: похилого віку українець, ставши перед угорським генералом в позицію “струнко”, бездоганною німецькою мовою відрекомендувався, як колишній “к. und к.” старший сержант.)
Згідно до досягнутої ними двосторонньої домовленості, яка виходила за межі положень угоди Фаркаша-Зубенка від 27 червня, УПА отримала ще й угорську зброю та боєприпаси, в обмін за визволення вищеописаним чином солдатів, які належали до угорської 24 піхотної дивізії. Звичайно, цей факт віднесли до категорії поодиноких. Організації акції сприяло те, що після зустрічі угорського генерала з українським старостою біля угорського командувача дивізії оселився зв’язковий УПА. Лайош Гідвигі має у власному архіві фотокартку, на якій генерал-майор Маркоці вудить рибу на р. Бистриці разом з українським зв’язковим, одягненим у національну уніформу (!).
У липні-серпні, коли угорська І армія відійшла до створеної у Північно-Східних Карпатах системи укріплень, до т.з. “лінії Арпада”, східний (галицький) схил Татарського перевалу угорські солдати утримували разом із партизанами УПА від атакуючих радянських угрупувань до тих самих пір, поки угорським головним силам не вдалося повернутись до безпечної лінії укріплень. Під час відступу з угорцями змішались і німецькі частини, відтак солдати УПА, які пліч-о-пліч воювали зі своїми угорськими товаришами по зброї, – не відаючи того, – прикривали від ударів також і німців.
На угорську суверенну територію потрапила відносно незначна кількість українських партизанів-націоналістів, більшість членів УПА залишилась в межах України, проте нам відомо, що їх невеличка група все ж разом з угорськими солдатами перейшла в Угорщину і, опинившись у кільці, брала участь у захисті м. Будапешта.
Це події далекого минулого. Та згадка про них все ж викликає цікавість, адже нині, коли чимало людей згуртовується і воює один проти одного на чисто етнічній основі, важливо зрозуміти, що два багатостраждальних народи, при бажанні, навіть за умов війни здатні вибудовувати добрі людські взаємини.