№1(111)
січень - лютий
2011 року

ЛІТОПИС ЄВРОПЕЙСЬКОГО УКРАЇНСТВА
РЕЦЕПТИ УКРАЇНСЬКОЇ КУХНІ
ДИТЯЧИЙ КУТОЧОК

Надія Музичук

Золота пектораль Бориса Мозолевського

«Я іще пробюсь таранно
В світ, задивлений в красу!
Золотою пектораллю
Його небо потрясу!..»
Б. Мозолевський

  • Ст. 1
  • Ст. 2
  • Ст. 3
  • Ст. 4
  • Ст. 5
  • Ст. 6
Борис Мозолевський

Борис Мозолевський (1936-1993) – видатний український історик, археолог, поет – вписав надзвичайно багату сторінку у дослідженні й вивченні скіфської культури на території нашої Вітчизни. Доля щедро обдарувала цю неповторну людину талантами, а сама земля зростила його вільним і мужнім серед безмежних українських степів з незчисленними загадковими курганами. Скіфський дух і тонкі почуття поета-романтика послужили розкриттю незвіданих скарбниць нашої історії. З ім’ям Бориса Мозолевського пов’язані археологічні дослідження Чортомлика, Хоминої, Денисової, Завадських, Реп’яхуватої, Товстої, Жовтокам’янської Товстої, Бабиної, Водяної, Соболевої могил та інших курганів. Це була «епоха Мозолевського» у вітчизняному скіфознавстві. Важливо відзначити, що дві третини скіфського золота, яке зберігається зараз у Музеї історичних коштовностей України, – це його знахідки! А одне з найбільших відкриттів Бориса Мозолевського, яким по праву може пишатися українська археологічна наука, – Золота скіфська пектораль середини ІV ст. до н.е., знайдена 21 червня 1971 року в кургані Товста Могила на Дніпропетровщині. Вона стала однією з візитних карток України і навіки ввійшла в історію світової культури. За оцінкою експертів, вартість Золотої пекторалі становить близько 200 млн. доларів.

Борис Мозолевський народився 4 лютого 1936 року в селі Миколаївці Веселинівського району Миколаївської області в селянській родині. Батько загинув на війні, ростила Бориса матір. Закінчив семилітку, де вже з третього класу виявилися його поетичні здібності. У 1951 році п’ятнадцятирічний юнак вступив до Одеської спецшколи Військово-Повітряних Сил СРСР. Потім навчався в Єйському училищі Військово-морської авіації. У 1956 Борис потрапив під першу хвилю скорочення армії, був демобілізований і майже 10 років пропрацював кочегаром у Києві, нотував поетичні рядки. Водночас, з 1958 року, заочно навчався на історико-філософському факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка, брав активну участь в літературних вечорах разом із І.Світличним, І.Дзюбою, В.Стусом, В.Чорноволом, Г.Тимченком, М.Вінграновським.

У 1964 році Борис Мозолевський одержав диплом історика і археолога. Працював у експедиціях Інституту археології, був редактором історичної та археологічної літератури у видавництві «Наукова думка». Поїздки в експедиції, спілкування з провідними археологами України, зокрема з основоположником українського скіфознавства Олексієм Тереножкіним, пробудили в ньому інтерес до далекого минулого. З 1969 року головною темою наукових досліджень Мозолевського стала етнічна географія Скіфії. За рекомендацією Тереножкіна, котрий очолив новостворену Північно-Рогачикську експедицію, Мозолевського оформили на посаду заступника начальника експедиції. Але тут Мозолевського «підвів» його поетичний талант: віддруковані в інституті папірці з відвертими антирадянськими віршами поета потрапили на очі “пильним товаришам”. Тоді ж, за участь у редагуванні історичного дослідження О. М. Апанович «Збройні сили України у першій половині ХVIIІ ст.», яка була визнана ідеологічними органами Компартії як буржуазно-націоналістична, він був звільнений з роботи у видавництві. Двері Інституту археології зачинилися перед ним на довгі три роки. Знову довелося повертатися в київську кочегарку.

Наприкінці 60-х велике будівництво нових кар’єрів і підприємств розгорнулося у м.Орджонікідзе Дніпропетровської області. Древні кургани опинилися під загрозою знищення. Археологи квапилися їх розкопувати. Фахівців катастрофічно бракувало. Тоді згадали про опального Бориса Мозолевського. Так, у 1969-1970 роках за договором, сезонно, він працював на посаді заступника начальника експедиції, якою керував В.Бідзіля. Зимувати ж повертався в кочегарку.

Робота в Орджонікідзе звела Мозолевського з неординарною людиною – директором гірничо-збагачувального комбінату, кандидатом технічних наук Григорієм Середою. Він цікавився давньою історією, археологічними розкопками і всебічно сприяв дослідженням.

У 1970 році Мозолевського знову оформили за договором як заступника начальника експедиції і начальником загону. Тоді ж Григорій Середа уклав договір з Інститутом археології про проведення археологічних досліджень на кар’єрах на десять років. Так була створена постійно діюча експедиція Інституту археології на чолі з Борисом Мозолевським, який, таким чином, дістав постійну улюблену роботу на десять років уперед. Це було спасінням для безкомпромісної, енергійної й свободолюбної людини. Серед курганів Мозолевський був як у себе вдома. Далекий скіфський світ полонив його своїми таємницями і надихав на все нові       й нові відкриття.

«Мій рідний степе в злоті яворів!
Де і вночі пізнаю камінь кожний.
І запах трав, і пил твоїх доріг
Вдихаю в себе глибоко й тривожно»

Дослідник цікавився не тільки тим, що було в похованнях, а й тим, як створювався курган, першим ствердився у думці, що це була складна в архітектурному плані споруда, першим помітив різницю між скіфськими та половецькими курганами. Дійшов висновку, що навіть височезний курган скіфи могли насипати усього за кілька днів. Поступово в Мозолевського почала складатися своя етнічна мапа Скіфії, вимальовувалося своє уявлення про те, де і які мешкали племена, описані Геродотом, як це розселення виглядало на сучасній мапі. За своє життя Борис Мозолевський обстежив близько 150 курганів різних епох, у тому числі 100 скіфських. За матеріалами досліджень скіфських курганів було відтворено багато аспектів побуту, соціально-економічні відносини, ідеологічні уявлення, політичну історію Скіфії. Відомо, що дев’ять з десяти досліджених ним курганів були розграбовані ще в давнину. Та в кожному з них він знаходив щось цікаве і унікальне. А разом мережив свою поетичну скіфіану, органічно переплітаючи сиву давнину із сучасністю.

«Пройшли шляхами ураганними,
Звели із попелу життя.
А степ все світиться курганами
Й не дозволяє забуття.
І в незатишному сім світі
Тим на землі щасливий я,
Що в золотому верховітті
Зоря лишилася й моя»

Восени 1970 почалася підготовка розкопок Товстої Могили – одного з найвеличніших скіфських курганів Дніпропетровщини. В давнину він був пограбований, досліджений археологами, і, на їх думку, досить добре вивчений. Та Мозолевський всім своїм єством відчував, що курган приховує щось надзвичайне і наполягав на подальших розкопках. Дві свердловини ручного буріння нічого не показали. «Проте, незважаючи на холод і втому, – згадуватиме Мозолевський у своїй книзі «Скіфський степ», – я ублагав бурильників закласти ще одну свердловину. І раптом на глибині 7 метрів у ній пішов глиняний викид!.. Варто мені було завагатися того дня хоч на мить, і Товста Могила досі б ховала свої скарби».

Розкопки виявили зовсім незачеплене поховання молодої скіфської цариці, все поховальне убранство якої було оздоблене великими й малими золотими бляшками. Золотими були: високий головний убір, масивні сережки із зображенням богині, що сидить на троні простягнувши догори руки, важка золота гривна з 7-ма фігурками левів, що переслідують коня, 3 браслети і 11 перстенів. Навіть взуття було вишите золотом. Царицю оточували предмети туалету – бронзове дзеркало і три дорогих ємності. В маленькому саркофагу  біля цариці була покладена її дитина, яка померла пізніше.Саркофаг містив золотий браслет і золотий перстень, масивну золоту гривну, золоті сережки. Одяг був повністю обшитий золотими бляшками. В головах дитини знаходилися святі для скіфів посудини зі срібла.

Це відкриття було одним з перших наукових тріумфів Мозолевського. Далі розкопки пішли по «грабіжницькому» ходу, який тягнувся до поховальної камери самого царя. У його склепі скрізь було видно сліди грабіжників – купа керамічних уламків, розкиданих кісток вождя, рештки поховальних предметів. Але і тут було знайдено багато цінних речей із золота, бронзи, металу. Поховання супроводжувалося жертвами 6-ти коней у багато оздобленій золотом та сріблом збруї, та конюхами, старший з яких мав на шиї золоту гривну. У короткому коридорі, що з'єднував поховальну яму із вхідною, було виявлено незайману нішу, в якій знаходився залізний меч у золотих піхвах. Так, в результаті розкопок у Товстій Могилі IV ст. до н. е. висотою 8,6 м, діаметром 70 м було виявлено два поховання скіфських вельмож з слугами, кіньми і  зброєю, возами, металевий та глиняний посуд і понад 600 золотих прикрас.

І ось наступив зоряний час в житті археолога. Борис Мозолевський особисто, розчищаючи ґрунт склепу, знайшов унікальний шедевр скіфсько-античного ювелірного мистецтва – Золоту пектораль. Цю незабутню мить він зафіксував так: «Я побачив, як зблиснуло золото, і якимсь невідомим відчуттям збагнув, що це саме те: річ була велика і явно лежала на своєму первісному місці, не зрушена грабіжниками. На хвилю я заціпенів…». Стрілки показували 14 годину 30 хвилин. Над Товстою Могилою яріло велике сонце. Було 21 червня 1971 року. Вага пекторалі – 1150 г, діаметр – 30,6 см. Ось детальний опис знахідки, яка здивувала науковий світ, самим Мозолевським: «Усе поле пекторалі поділене на три місяцеподібні яруси за допомогою витончених порожнистих трубок, що становили каркас виробу. Нижній і верхній яруси заповнювали скульптурні композиції, середній оздоблювався насиченим рослинним орнаментом, закріпленим на плоскій платівці. Увесь витвір до найменшої деталі виготовлено із золота 958-ї проби, що має чистий сонячний колір. У центрі нижнього ярусу – три сцени боротьби коня з двома грифонами, що напали на нього. Далі за ними – поєдинок дикого кабана (праворуч) та оленя (ліворуч) із леопардом і левом, а також зображення гонитви собаки за зайцем… Перед зайцями, мов одвічні символи музикальної тиші степу, сидять уже звернені один до одного коники-стрибунці, самець і самиця. Завершуючи композицію ідейно й стилістично, вони водночас становлять природний перехід до середнього поясу зображень, який відбиває святкове буяння природи… Воно посилюється великими квітками, інкрустованими блакитною емаллю, та п’ятьма скульптурками птахів… Фокус усього твору – середня сцена верхнього ярусу, де двоє роздягнених до пояса чоловіків шиють хутряне вбрання, розтягнувши його за рукави… Ліворуч і праворуч від центральної сцени стоять кобили й корови з малятами, за ними вміщено фігури двох юних скіфів, зайнятих доїнням овець. За вівцями – кози з козенятами… Завершується композиція зображенням птахів, що летять врізнобіч, створюючи враження викінченості задуму й водночас безмежності простору... Тепер, після тривалого вивчення, можна вже з цілковитою певністю твердити, що пектораль – не довільно орнаментована прикраса, а культова річ певного призначення. Композиція її відбиває космогонічні уявлення скіфів, пов’язані з концепцією трьох сфер світобудови, втілених у трьох поясах витвору (сфера надр землі, астрально-космічна сфера та атмосфера, населена тваринами й людьми)».

Дивовижну й унікальну знахідку ХХ століття Борис Мозолевський явив сучасникам, коли йому виповнилось всього 35 літ. Переповнений яскравими почуттями і вдячністю долі за цей подарунок, він присвятив їй зворушливу філософську поезію «Симфонія золотої пекторалі».

«Світе мій щирий, який ти чистий!
Світе прозорий, який ти гожий!
Хочеться ноги в росу вмочити
І цілувати ув очі рожі.

Світе мій дивний, світе казковий! –
Від повноти аж вгинається обрій.
Чи, може, кінь загубив підкову,
Чи світить місяць к годині добрій.

Буйно огудина переплелася.
Квіти медами течуть із огудини.
Світе, оспіваний перепелами,
Жайвором, горлицями, сорокопудами,–

Сяй і слався, наш добрий світе,
Небо своє прихили над нами!
Ми твої паростки, ми твої діти,–
Будьмо ж не пасинками, а синами!..»

Після знахідки царської пекторалі у центральній гробниці для з’ясування результатів досліджень прибула урядова комісія, яку очолював заступник голови РМ УРСР Петро Тронько. Тоді ж закінчилася й опала Мозолевського. Вже відомого своїми відкриттями археолога оформляють на постійну роботу в Інститут археології молодшим науковим співробітником, встановлюють персональну ставку в розмірі 200 карбованців і надають трикімнатну квартиру (хрущовку). У 1981 році Борис Мозолевський здобув ступінь кандидата історичних наук. Його ім’я стало відомим у світовій археології. Золоті скарби Товстої Могили подорожували по багатьох країнах Європи й Америки. Але першовідкривач унікальних знахідок за наказом «компетентних органів» був «невиїзним». З 1986 і до останніх днів він – завідуючий відділом, потім – сектором скіфської археології інституту.

Відбулися зміни і на поетичній ниві: Мозолевський здобув офіційне визнання, в 1971 році його прийняли до Спілки письменників України. Він написав 55 наукових та популярних досліджень, найвідоміші з них монографії «Товста Могила» (1979), «Скіфський степ» (1983), «Исследование Чертомлыка» (1983), «Мелітопольський курган» (1988), видав вісім збірок поезій, серед яких «Веретено» (1980), «Кохання на початку осені» (1985), «І мить, як вік» (1986), «Дорогою стріли» (1991) та інші. Останні два роки життя вчений працював над докторською дисертацією, яку так і не встиг завершити. Він дуже любив життя, своїх скіфів, друзів, дружину Віру.

«Коли і я за караваном
Піду, згорнувши днів сувій,
Я скіфським золотом курганним
Залишусь в пам’яті твоїй…»

У 1993 році, незадовго перед його смертю, спільним рішенням Інституту археології АН України та Київської академії євробізнесу Борису Мозолевському було присуджено Міжнародний диплом «Золотий скіф», якого так і не встиг отримати. Він пішов iз життя 12 вересня 1993 року, полишивши по собі незабутній слід. Похований на Байковому цвинтарі у Києві. У 1998 році на могилі Великого Скіфа було встановлено бронзовий пам’ятник.

«За добро, що робив я на світі,
За усі мої муки й жалі
Я воскресну в тридцятім столітті
І пройдусь по коханій землі.

По степах золотих і безкраїх,
Де страждаю, люблю і живу,
Де душа, наче птах, завмирає,
Коли падає тінь на траву.

Не реліктом, не родичем бідним,
Що з далеких доріг заблукав, –
Я прийду до вас гордо і гідно,
Бо для вас я цю землю плекав...»

На Інтернет-сайті Бібліотечно-Інформаційного центру «Слово»:
http://www.bizslovo.org/content/index.php/ru/4lyutogo-den-nar-bm.html
можна прочитати глави з книги Бориса Мозолевського «Скіфський степ» (Київ, «Наукова думка», 1983), ілюстровані численними фото археологічних знахідок, познайомитися зі збірками його вибраних поезій та переглянути документальні фільми, присвячені пам’яті знаменитого українського вченого, археолога, історика, поета.
Далі пропонуємо вашій увазі вибрану патріотичну лірику Бориса Мозолевського, в якій виразно проступає його громадянська позиція, його чутливе серце, пройняте нестерпним болем за минуле і прийдешнє рідної землі.

ВИБРАНІ ПОЕЗІЇ БОРИСА МОЗОЛЕВСЬКОГО

Розляглися степи

Розляглися степи
                        на всі сторони,
Відкричали в степу
                        чорні ворони.
Подніпровські сади
                        стали білими.
І летять журавлі
                        над могилами.
Де шукати мені
                       долі кращої,
Крім землі, де лежать
                       мої пращури?
Земле рідна моя,
                       краю зоряний!
Твої щедрі поля
                       серцем зорані.

Простіть мене

Простіть мене, я скоро буду з вами —
Маленька жменька сірої золи.
Простіть за все, що ви не доспівали,
Та що там блазнювать — не дожили.
Прости мене, Василику, мій брате,
За всі твої печалі і жалі,
Що ти один ламав холодні грати,
Коли я їв свій кусень у теплі.
Блазнюйте й далі, «пишущі» братове!
Народ вас зневажа не без підстав...
Прости мене, убита горем вдово,
Що — як тобі — ніколи не спитав...

Ваш страх у наші в'ївся хромосоми.
Як врятувати душу з ним живу?
Простіть мене усі, хто в тридцять сьомім
Не вийшов із катівень ГПУ.
Простіть мене, хто не навчивсь мовчати,
реклись ми навіть імені кого!
І ви простіть, розтерзані в тридцятім,
Ще навіть до народження мого.
І ви, і ви, поламані кимсь квіти,
І ти, моє зачумлене село!
У веремії літ несамовитих
Не зміг від вас я відвернути зло.
Це зовсім не биття себе у груди,
Це підсумок життю і боротьбі.
Простіть мене, мої прийдешні люди,
За все, що не прощаю сам собі.


ОСТАННЯ СІЧ


Шалений лет — і потяг проминув
Кривого Рога димарі червоні.
Вони услід рвонулись, наче коні,
І стали. Й попливли у далину.
І знову лет — крізь відстані, крізь ніч,
Крізь кімерійство, скіфство, половецтво.
І потяг мчить, немов стріла ловецька,
І цілий всесвіт падає навстріч.
Куди цей лет? Мовчить німа пітьма.
Якби ж під неї зазирнуть могли ми!
У вічність обсипаються могили —
Ні відгуку, ні просвітку нема.
Дорогою стріли віки пройшли,—
Всі формули, всі знаки постирали.
Дорогою стріли, де йшли воли,
Загвинчуємось в космос по спіралі...
...Так думав я, так я верстав ту ніч,
Минаючи прадавні кочовиська.
Попереду була остання Січ —
Покровська, може, може -
Чортомлицька,—
Хто зна, хто зна? Тепер про те не вчать.
Вже й ті знання, неначе лід, розтанули.
На них міцну поставлено печать:
Ні першої не знаєм, ні останньої.
Неначе тут козацтво й не гуло,
Боронячи наш край від супостата.
Неначе тої Січі й не було —
Розорана, розтерзана, розп'ята,
Залита водосховищем гнилим,
Дощенту перекопана кар'єрами,
Немов на тому й робимо кар'єру ми,—
Чим більше нашим предкам дозолим.
Як тільки їхню пам'ять не ламали!
Аж поки схаменулись: — О-го-го! —
А звідки ж проститутки й наркомани?
Та звідти ж, із безпам'ятства того.
Якби ж душа високим їм горіла,
Хіба б вони топили в чарці світ?
Самі ж ми підрубали їм коріння,
А нині ще й клянем за сухоцвіт.
А хто ж нам затикав роти раніше,
Коли вони були іще малі?..
Чорнобиль, хлопці,— страшно.
Та страшніше —
Новітнє яничарство на землі.
Не знаючи тепла своєї віті,
Воно ж не може серцем проясніть!
Від нього всі Чорнобилі на світі,—
Збагніть самі це й іншим поясніть...

Чи серцем  Шевченко іще не горів?

Чи серцем  Шевченко іще не горів?
Чи Хмель не водив нас до бою?
Народе мій рабський! Допоки ж царів
Терпітимеш ти над собою?..
І вийшов народ мій, і мовив:
— Ти ба, а що це за піп новоявлений?
Допоки в собі не уб'єш ти раба,
Допоки і я уярмлений...

Не важко упасти від кулі в бою
За наші священні знамена.
А як у собі я те рабство уб'ю,
Коли воно в'їлося в гени?
І мовив народ мій:
— Без хліба й води,
Коли вже, здавалось, не витримати,
Мойсей по пустелі нещасних водив,
Щоб ницість із душ їхніх витравити.

Не ті вже, не ті, що з полону втекли,
А тільки змужнілі їх діти,
На волі народжені, гідні були
Свою Батьківщину узріти.
Велика мета — відповідна й ціна.
А мудрість — а мудрість від бога.
Оце тобі — небо. Це — прірва без дна.
Й над нею, як нитка, дорога.

ЗОЛОТА СИМФОНІЯ ПЕКТОРАЛІ

3

Облишмо чвари: настає наш час.
Закличмо тільки Гестію у свідки.
Сьогодні найсміливіший із нас
Піде шукати папороті квітку.

Хай це вбрання із білого руна
Йому в дорозі буде як молитва.
В грифонах даль, і виє звірина,
А треба йти, бо світу треба світла.

Ревтиме вій, манитиме мана,
Ще й рідний брат гостритиме сокиру.
Постануть стіни і рови без дна,—
Та треба йти, бо людям треба миру.

І раптом він до квітки не дійде,
Знеможе, схибить, звабиться, жахнеться,—
Шекспір своїх сонетів не складе,
Й Гагарін із орбіти не всміхнеться.

Готуйте ж сир, іпаку і кумис!
Готуйте душі про добу новітню!
Нехай легким обранцю буде спис,
Він все пройде і принесе ту квітку.

І зійде сонце! І відступить ніч.
І дощ напоїть землю неполиту.
І птиці розлетяться вусебіч,
Любов і мир повідуючи світу


1

Грім стихав за далиною,
Зашерхав на глині.
Окрай балки Хоминої
Паслись коні гливі.

Де не візьмуться грифони!
Впали, ніби кара!
Та й накинулись на коней —
Що не кінь, то й пара.

Б'ють крильми — жалю немає! —
Ще й ревуть жахливо.
Що один хребет ламає,
Другий б'є в загривок.

Згасло сонце. Морок ночі
Все навкруг поглинув.
Наче сливи, кінські очі
Падали у глину.

А за північ над степами
Зайнялося світло:
У яру між черепами   
Папороть заквітла.

2

Світе мій щирий, який ти чистий!
Світе прозорий, який ти гожий!
Хочеться ноги в росу вмочити
І цілувати ув очі рожі.

Світе мій дивний, світе казковий! -
Від повноти аж вгинається обрій.

Чи, може, кінь загубив підкову,
Чи світить місяць к годині добрій.

Буйно огудина переплелася.
Квіти медами течуть із огудини.
Світе, оспіваний перепелами,
Жайвором, горлицями, сорокопудами,-

Сяй і слався, наш добрий світе,
Небо своє прихили над нами!
Ми твої паростки, ми твої діти,—
Будьмо ж не пасинками, а синами!