На території Києво-Печерського заповідника знаходиться унікальна пам’ятка вітчизняного зодчества початку ХІІ ст. – Троїцька надбрамна церква, який виповнилося 900 років. Вона ровесниця Михайлівського Золотоверхого монастиря і чи не єдиний в Україні храм, який повністю зберігся з часів Київської Русі.
З студентських років Троїцька надбрамна церква запам’яталася мені своїм поважним і, водночас, таємничим виглядом. Входиш у Святі ворота і відразу відчуваєш подих минулих віків. Далі повільно крокуєш темним переходом. Під ногами, відлунюючи, гудуть старі чавунні плити. А попереду – світло й блаженна тиша з періодичним церковним передзвоном. За рогом ліворуч – читальний зал історичної бібліотеки.
Троїцька надбрамна церква була побудована в 1106-1108 рр. над парадною брамою Верхньої лаври на кошти князя-ченця Миколи Святоші (в миру – Святослав Давидович, у хрещенні – Панкратій, а Святошею його називали близькі та рідні) – сина чернігівського князя Давида Святославина і правнука Ярослава Мудрого. До прийняття постригу він був луцьким удільним князем, тому неодноразово згадується у літописах. Під 1106 р. у Руському (Іпатському ) літописі є згадка: “Тоді (ж) постригся князь Святоша, син Давидів, онук Святославів, (під ім’ям) Миколай, місяця лютого в сімнадцятий (день)” (1). Він став першим серед князів Київської Русі, який прийняв чернецтво, змінивши князівську порфіру на чернечу мантію. Прийшовши до Печерського монастиря, Микола Святоша прослужив у Лаврі 36 років. З північного боку від Троїцької церкви він збудував за свої кошти й невеликий Лікарняний монастир (богодільню) для хворих і літніх ченців із окремим ігуменом та Микільську церкву. У “Києво-Печерському патерику” йому присвячено розділ “Житіє Миколи Святоші”. Довгий час преподобний був воротарем при монастирській брамі, всім прозорливо заглядав у вічі, оцінюючи кожного з прочан. Блаженний зцілював хворих молитвами та словом Божим, був добрим порадником для князів під час їхніх сварок, працював на поварні, рубав дрова для кухні, садив город, біля своєї келії розвів чудовий сад. “Оповідають же про нього і таке: за всі літа чернецтва його ніколи ніхто не бачив без роботи, але завжди мав [святий] рукоділля в руках своїх, і одягом, заробленим цим рукоділлям, вдовольнявся. В устах же постійно мав молитву Ісусову непрестанну: "Господи Ісусе Христе, сину Божий, помилуй мене!". Не брав у рот нічого стороннього, але лише монастирською їжею харчувався. Хоча й багато мав, але те все на потребу подорожнім та жебракам подавав, і на влаштування церкви. Є [в монастирі] книги його численні й до сьогодні” (2).

Після смерті Миколу Святошу канонізували, зарахувавши до Лику Святих. Історик Михайло Грушевський наводить відомості, що Святоша “прославився як святий (мощі його й досі лежать в київських печерах), а заразом звісний як любитель книг, подібно як його дід Святослав свого часу; для нього переклав Феодосій Грек послання папи Льва В., і в Печерськім монастирі лишилася по нім його бібліотека” (3). 
Цікавим є й те, що народна пам’ять та наукові дослідження пов’язують ім’я Миколи Святоші з історичною назвою місцевості Києва – Святошин, котрий , згідно з літописом, володів землями Борщагівки, що межувала зі Святошином. Тепер на проспекті Вернадського напроти райдержадміністрації встановлено пам’ятник преподобному Миколі Святоші, де його постать увіковічена на фоні Святих воріт.
Цегляна двоярусна будівля Троїцької надбрамної церкви увійшла в систему фортечних мурів навколо Києво-Печерського монастиря і повторює тип більш ранньої пам’ятки у Києві – Благовіщенської церкви Золотих Воріт (ХІ ст.). В нижньому ярусі розміщувалась арка Святих воріт, келія воротаря та кілька приміщень, у яких могла розміщуватись озброєна варта. А всього входів було три. В минулі часи через Святі ворота дозволялося проходити лише князям, найвищому духовенству, гетьманам, царям, поважним людям. Для інших, зокрема прочан, з обох боків воріт були влаштовані хвіртки. У XVIII ст. ці бокові входи були замуровані (4). З давніх часів залишилась лише традиція – проходячи через Святі ворота знімати головні убори. Існує й давнє повір’я: хто в якості паломника увійде до Лаври під олтарем Троїцької надбрамної церкви – тому буде пробачено половину гріхів, які він прийшов спокутувати до монастиря. Сама церква, що займає другий ярус, являє собою невеликий (10х9м) одноглавий чотиристовпний храм з трьома апсидами, влаштованими у товщі східної стіни. На стіни й стовпи спирається склепіння й сферичний барабан куполу. Зовнішні стіни церкви вертикально розділені пілястрами, по горизонталі стіни церкви мають три ряди вузьких віконних ніш, які створюють відчуття піднесеної легкості. Конструкція Троїцької надбрамної церкви несе відбиток типового будівництва церков ХІ-ХІІ ст., яке було поширене за часів Київської Русі. Проте існує і відмінність – в приміщенні будівлі немає хорів, а в давнину не було і притвору. В давньоруські часи вона була дуже скромно прикрашена. А основним будівельним матеріалом церкви служила тонка прямокутна цегла-плінфа та каміння. Фрагменти фресок, знайдених під час реставраційних робіт, свідчать про те, що в давній період її було розписано живописом. Троїцька церква не була зруйнована ні під час землетрусу 1230 р., ні під час татаро-монгольського погрому 1240 р., коли інші храми перетворилися на руїни.

У 1698-1699 рр. коштом гетьмана Івана Мазепи відбудовувалися мури Лаври, а заодно й оновлювалась Троїцька надбрамна церква. Зберігши основні свої об’єми, вона була значно реконструйована у стилі українського бароко. На ній з’явилася висока барокова баня, обабіч неї дві менші, з північного боку побудували притвор. Барабан купола став восьмигранним. В 30-х рр. XVIII ст. після пожежі в 1718 р на древніх стінах надбудували фронтони, західний та східний фасади прикрасили пишним рослинним орнаментом, вирізаним по свіжому вапняному тиньку майстром Василем Стефановичем. Саме тоді баня церкви набуває грушоподібної форми з маківкою і ажурним хрестом, а навколо неї були встановлені декоративні позолочені рапіди.
Розписи на фасадах і внутрішніх стінах храму виконані темперою й олією майстрами київської школи іконописного живопису Іоанном, Федором (Феоктистом) Павловським, Яковом (Алімпієм) Галиком, які працювали в майстерні Києво-Печерської лаври.
У центрі східного фасаду Троїцької надбрамної церкви в ажурному медальйоні зображено Пресвяту Богородицю, а над нею Спасителя. Навколо зображення архангелів Михаїла та Гаврила, старозавітних пророків і численних руських святих, серед яких князь Михаїл Чернігівський і боярин Федір, що прийняли в ханській орді смерть, залишаючись вірними своїй землі. Від Воріт доріжка йде до головного храму Лаври – Успенського собору. Далі можна спуститися до Ближніх (Антонієвих) печер Лаври, де й понині спочивають нетлінні мощі засновника Троїцької надбрамної церкви преподобного Миколи Святоші.
Західний парадний фасад церкви прикрашений пишніше за інші. У центрі його знаходиться зображення “Богородиці Печерської з пристоячими Антонієм та Феодосієм”, обрамлене пишним рослинним орнаментом. На пілястрах розміщені постаті руських князів Володимира, Ольги, Бориса, Гліба. З обох боків від Святих воріт – настінні зображення засновників Святої Лаврської обителі – преподобний Антонія і Феодосія Печерських. У 1901-1902 рр. художник Іван Їжакевич при вході у Святі ворота на уступах фортечних мурів написав композиції “Собор преподобних Ближніх печер” та “Собор преподобних Дальніх печер”.

Живопис Троїцької надбрамної церкви – одна з найцінніших пам’яток українського монументального мистецтва 20-30-х рр. XVIII ст. Він включає в себе більш ніж 100 кольорових композицій наповнених богословським трактуванням, сюжети яких взяті з історії християнської церкви та біблійних переказів. Розписи виконані у стилі українського бароко з притаманними йому поетичними й естетичними прийомами. Серед композицій чотири фрески заслуговують на особливу увагу через високу художню майстерність їх виконання. Так, фреска “Похід праведників до раю”, що знаходиться у притворі (вході) до церкви, символізує дорогу до Бога. Праведників ведуть янголи, яких послав Бог Отець, зображений на стелі. Рай намальовано як уявний ландшафт, на якому вільно бродять павичі, слони, верблюди та інші екзотичні тварини. В центральному апсиді церкви розміщена фреска “Перший Вселенський (Нікейський) собор”. Сучасні дослідники стверджують, що на цій фресці серед персонажів зображено гетьмана Івана Мазепу та українську старшину. Тоді можна припустити, що фреску було виконано не в 1722- 1723 рр., як думали раніше, а 1699 р.
Північну стіну церкви прикрашає фреска ”Хрещення ефіопа апостолом Філіпом”. Над входом у церкву зображена дуже динамічна композиція “Вигнання торговців із храму”, де торговці, яких виганяє Ісус Христос, йдуть до справжніх дверей в стіні. Кожну композицію супроводжують написи, що розкривають зміст зображень. Вони є фактично цитатами з богослужбової та проповідницької літератури ХVІІ- ХVІІІ ст.
Найсильнішим акцентом внутрішнього оздоблення Троїцької надбрамної церкви є щедро золочений дерев’яний триярусний іконостас, виконаний у 1734 р. місцевими лаврськими майстрами в стилі українського бароко. Він виготовлений з липи в техніці “наскрізного різьблення”. Майстри прикрасили його безперервним плетивом мережива, різьбленими наскрізь рамами, витонченими колонками, карнизами і тріумфальною аркою над царськими вратами з написом “Ці врата Господні. Праведні увійдуть до них”. Ікони іконостасу написані в тому ж стилі, що і фрески, і наслідують установки Києво-Печерської лаври: обличчя святих символізують глибоку мудрість, небесне натхнення і неземний спокій. Центральна ікона – Діва Марія з немовлям, сповнена поетичної ніжності і любові матері до дитини. На інших іконах зображені Архангели Михаіл та Гавриіл, Свята Трійця та Спаситель. Зазвичай службу в Троїцькій надбрамній церкві правлять лише на великі релігійні свята.

Надія Музичук

Література:
1. Літопис руський. К.,”Дніпро”, 1990, С.161
2. “Києво-Печерський патерик”, Слово 20.
3. М. С. Грушевський. Історія України-Руси. В 11 т., К., Наук. Думка, 1992, Т. ІІ, С. 333
4. К. В. Щероцький. Киев. Путеводитель. 1917 г. Репринтне видання, С. 281-285
5. М. Ф. Берлінський. Історія міста Києва. К., Наук. думка, 1991
6. Києво-Печерський історико-культурний заповідник. Путівник. К., 1971
7. С. Павленко. Портрет Мазепи у Києво-Печерській лаврі, або як Троїцька церква зберегла зображення свого благодійника. Голос України. № 28, 2008