АРХІВ
ГРОМАДИ

№1(137)
січень = березень
2017 року

СОЦІОЛОГ ВІКТОРІЯ СЕРЕДА:

«ПІСЛЯ ЄВРОМАЙДАНУ В УКРАЇНІ ПОЧАЛА ФОРМУВАТИСЬ ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ»

Довідка:
Навчалась у Львівському національному університеті імені Івана Франка (історія);
Будапештському університеті імені Етвеша Лоранда (спеціальність соціологія, магістерська програма ЮНЕСКО «Національні меншини»);
Единбурзькому університеті (спеціальність соціологія, програма MSc by Research).
2002-2015 – Викладала соціологію у Львівському національному університеті імені Івана Франка.
Впродовж 2006 -2008 – науковий співробітник Інституту соціології
НАН України.
З 2011 по 2015 рр. в Центрі міської історії ЦСЄ керувала проектом «Регіон, нація та інше: iнтердисциплінарне та міжкультурне переосмислення України». Організатор та учасник понад 30 соціологічних досліджень, зокрема і міжнародних.

Вікторія Середа – кандидат соціологічних наук; член і засновник науково-дослідного центру «Жінка і суспільство», науково-дослідного центру «Суспільство прикордоння: Історія і сучасність», член Соціологічної асоціації України.
Часопис «Громада» пропонує Вашій увазі інтерв’ю з надзвичайно цікавим українським науковцем, яка нещодавно повернулась із стажування в Гарварді.
- Угорці стверджують, що у сфері соціології серед країн Центральної та Східної Європи вони мають висококваліфікованих працівників. Як Ви можете оцінити стан справ Угорщини в даній галузі науки? Чим вона відрізняється від української?
- Я підтверджую даний факт. Особливо на ділянці етнічних та національних досліджень інститут соціології, який був при Будапештсь­кому університеті – є одним з ключових. В Ук­раї­ні, на жаль, соціологія тільки з проголошенням незалежності почала відроджуватись, оскільки за радянських часів вона була заборонена як буржуазна наука. Але навіть та соціологія, яка відроджувалась в Україні, брала свої коріння з Росії, від московських соціологів. Натомість, я отримувала соціологічні знання в центрально-східній Європі. Але навіть після того, як закінчила навчання в Будапешті, я відчувала, що мені все ще бракує методологічного знання і вирушила на навчання до Единбургу. Після закінчення річних курсів я повернулась в Україну, де стала співзасновником кафедри соціології у Львівському національному університеті. Вибудовуючи програму навчання кафедри я базувалась на тих знаннях, які отримала спочатку в Угорщині, а згодом і у Шотландії.

У той час, коли я навчалась у Великобританії науковець у мені завжди намагався поєднувати історичні знання й досвід історика із новим соціологічним знанням. Мене почало цікавити питання: як функціонує історична пам’ять чи спогади про історичне минуле в сучасній Україні? І наступних 15 років це залишається основною сферою мого зацікавлення.
- Як саме історична освіта допомагає Вам у соціологічних дослідженнях?
- Дуже важливо для соціолога зрозуміти, що певні соціологічні явища інколи тривають дов­ше, ніж кілька десятків років. Коли ми отримуємо певні результати соціологічного дослідження, мені як людині з історичною освітою інколи видно, що ми маємо справу з довготривалими явищами, які беруть свій початок з 19 чи початку 20 століття. Наприклад, це можуть бути питання національної ідентичності чи культурних преференцій. В таких випадках історична освіта допомагає мені побачити корені явищ, їхній розвиток та трансформацію, ба, навіть, як вони впливають на сучасність, будучи зародженими 100 чи 200 років тому.
- У яких напрямках зараз працюють україн­ські соціологи?
- Ми покриваємо практично всі сфери соціології, з якими працюють науковці в інших країнах. Оскільки дуже багато соціологів повернулись із навчання з-за кордону, ми маємо тепер досить потужні центри в Києві – у Києво-Могилянській Академії та в Університеті Шевченка, окремо виділю Інститут соціології (академічну установу); досить сильний центр в Харкові, в Одесі та у Львові. Повинна сказати, що дуже інтенсивно центр розвивався і в Донецьку, але у зв’язку з останніми подіями більшість дослідників виїхало з регіону.
- Як би Ви охарактеризували зміну нашого українського суспільства у плані самоідентичності яке було до Майдану з тим, яким воно є зараз?
- Я була учасником одного цікавого міжнародного проекту, який почав проводити такі дослідження ще до початку ЄвроМайдану. Ми провели дуже велике опитування в березні 2013 року і таке ж само опитування провели в березні 2015-го. З одного боку, в мас-медіа багато дискують з приводу того, що українці стали більш європейські, більш «українські» – в широкому сенсі цього слова. З іншого боку, наші дослідження, на жаль, показують, що ці зміни – мінімальні.
Натомість ми маємо іншу досить цікаву й дуже позитивну тенденцію. Значно інтенсивніше почала формуватися в Україні саме політична нація, яка є інклюзивна до різних груп населення.
- Чому ж тоді ми спостерігаємо стагнацію формування політичних партій саме на основі політичних поглядів, а не навколо-олігархічних груп?
- Якщо поглянути на ситуацію в Європі та в Північній Америці, ми побачимо, що оці тради­ційні партії поступово там відмирають. Їхні позиції зближуються, основою політичного життя і передвиборчої риторики стають скоріше популістські гасла, ніж чітко окреслені політичні програми. З одного боку, ми є частиною цього загальносвітового процесу, з іншого боку – великою проблемою, яку все ще не подолало українське суспільство, але є на шляху до цього, – це є проблема довіри. Після Майдану окрім традиційних груп, яким довіряє населення – сім’ї та священиків – з’явились нові групи: волонтери та військові. А весь традиційний політичний спектр є поза зоною довіри. Очевидно, що через деякий час досвід волонтерської взаємодії та волонтерського руху може закласти основу зовсім нового типу громадянського суспільства.
Про це потрібно говорити. Адже згідно з нашими опитуваннями в період після закінчення ЄвроМайдану і протягом наступного року 54% населення були залучені до якогось виду громадської активності – донація грошей на підтримку переселенців чи на підтримку солдатів у зоні АТО чи бойкотування певних видів товарів. Нам також відомо з інших соціологічних досліджень, що якщо люди хоч раз долучались до такого активізму, то такий досвід потім може використовуватись у різних інших сферах громадської активності. Ця тенденція зберігається й дотепер – люди проявляють себе в облаштуванні міста, в підтримці переселенців.

До речі, неймовірний феномен, про який дуже мало говорять – Україна прийняла близько 2 млн. переселенців. І що надзвичайно важливо, що більша частина цього процесу – переселення, облаштування, «включення» цих людей – проводилася не за рахунок держави, а за рахунок місцевого населення. Якщо пригадаємо ситуацію у Нагорному Карабаху, коли приблизно така сама кількість біженців в результаті збройного конфлікту була сформована у величезній табір, то мова на світовому рівні йшла про глобальну гуманітарну катастрофу. Сьогодні ж в Україні така сама кількість переселенців, але обговорення проблеми гуманітарної катастрофи ми не спостерігаємо. Адже є громадська взаємодопомога, вона унікальна!
- Яку кількість людей ви залучаєте у ваші дослідження і як вони розбиті територіально?
- Опитування, які проводились у березні 2013 та 2015 років і керувались швейцарсь­ким Університетом Сент Гален (University of St. Gallen), були унікальними, адже опитано було 6 000 респондентів. Якщо порівняти із звичайними опитуваннями, то до них залучають 1800-2000 осіб. І, на жаль, стандартні опитування не дають змоги говорити про глибші й цікавіші дослідження регіоналізму. Оскільки соціологи змушені методологічно групувати респондентів у макрорегіони – Схід, Північ, Південь, Центр, Захід, а тепер ще й окремо досліджують Донбас, то такі дослідження дуже мало нам пояснюють регіоналізм, але, з іншого боку, формують основу для політичного поділу. Ми дуже хотіли відійти від звичного поділу, й саме тому наша вибірка була рівно втричі більша, ніж зазвичай. І саме це нам допомогло зробити більш глибші дослідження на рівні областей, які показали, що насправді макрорегіону нема. Єдиний макрорегіон, який часто відособлено стоїть від усіх інших – це Галичина. Ці три області зазвичай відповідають на питання однаково між собою, і разом з тим – інакше від всіх інших областей.
Тобто, таких великих регіонів, які нам постійно малюють – нема, і в цьому є наша перевага. Гадаю, що плани Новоросії чи «російської весни» не спрацювали саме тому, що російські політтехнологи опирались на дані макрорегіонів. Вони вважали, що якщо «дати поштовх», то ось саме по тих лініях Україна й має розколотись... А ліній нема.
- А чи існують такі «лінії» між великими промисловими містами Східної та Центральної України та районним сільським населенням?
- Звичайно. Навіть якщо розглянути статистичну розбивку тієї ж Донецької області з питання «яку мову вважаєте рідною», то середнє статистичне значення буде близько 50%. Однак, якщо розбирати окремо міста й районні центри, то ви раптом побачите, що 90% респондентів у районних центрах чи селах вважають своєю рідною мовою українську. Але оскільки 2-3 великі міста мають інший характер національної ідентичності, то узагальнена картина на макрорегіон і дасть нам саме 50%.
- Чи є мова тим чинником у регіонах, яка впливає на свідомість і формує світогляд й ставлення до наших прагнень жити в Європі у післямайданний період?
- У деяких питаннях, на зразок підтримки окремих історичних осіб мова може бути тим чинником. Але в інших моментах, які пов’язані з ЄвроМайданом і особливо з АТО, мова не є чинником. Адже люди йдуть воювати за Украї­ну незалежно від того, якою мовою вони розмовляють. І не мова їх об’єднує.

Останнім часом я багато працювала із переселенцями. Я запитувала, як людина пояснює свій вибір? Адже, коли до тебе приходить вій­на – ти можеш їхати в будь-якому напрямку, рятуючись від обстрілів: у Росію, Туреччину, Білорусь чи в Україну… Цікаво, що дуже багато людей пояснюють свій вибір своєю ідентичністю. Вони кажуть: «Я – українець. А бути ук­раїнцем для мене означає – свободу». Часто траплялось, коли респонденти відповідали: «Взагалі, я народжений в Росії, переїхали в Ук­раїну (можливо, батьки переїхали працювати), але я роблю свій вибір на користь України, бо Україна для мене – це свобода. Я тут відчуваю, що мене поважають як громадянина». Це, знов таки, підтверджує мій висновок, що формується нова політична нація, якій не важливо, якою мовою ти говориш, але важливо, що ти почуваєшся відповідальним громадянином і ти розумієш, що держава тобі дає зовсім інший рівень свободи і прав, ніж Росія.
- Чи є відмінність сприйняття історичних постатей відносно окремих областей чи макрорегіонів?
- По-перше, чітких окремих територій не існує. По-друге, залежить від того, про яке історичне минуле йдеться. Якщо говорити про Грушевського, Шевченка чи Хмельницького – то ми не будемо мати регіональних відмінностей, адже для всіх ці постаті несуть історичну ідентичність. Але буде різниця у відповідях на питання «Чому ця постать важлива?» А, наприклад, новим об’єднуючим героєм поступово стає Михайло Грушевський. Для багатьох він є тією особистістю, яка вказує, що Україна має давню історію інституту Президенства.
- У Вашій доповіді є цікавий факт різного трактування таких двох історичних подій як Друга світова війна і Український Національний визвольний рух. Розкажіть про це більш детально.
- Якщо розглядати офіційну риторику щодо питання про Другу світову війну, то від початку незалежності України радянський наратив про перемогу над фашистами залишається – ми святкуємо день Перемоги до сьогоднішнього дня 9 травня. Як представляють цю подію наші перші Президенти – чи Кравчук, чи Кучма – вони й далі використовують те саме забарвлення, тільки перекладають все на українське суспільство: кажуть не про радянський народ, а про український народ чи українські жертви цієї війни. І будь-яка інша форма боротьби (наприклад, боротьба УПА), крім радянської, замовчується. Натомість, коли прийшов Ющенко – він намагався включити всі ці теми, не тільки пов’язані з Другою світовою війною, але й інші факти. Він говорить, що ми нація, яка пережила голод, Голокост, депортації, репресії, тим само абсолютно змінює ракурс бачення цього періоду Другої світової. Тобто, вказуються на факти не лише перемоги над фашизмом, але відкрито говориться й про жертви українців та тих націй, які жили на території нашої держави – євреїв, кримських татар. І також вносить цей новий героїчний наратив про боротьбу УПА/ОУН, яке викликає досить сильне протистояння з боку різних мешканців України, які підтримують радянський наратив.
Якщо згадуємо період Януковича, то він жодного разу не згадує ані про підпільну боротьбу, ані про жертв Голокосту (за винятком одного дня в році). Тобто знов викидається весь інший фактаж і залишається той само радянський переможний наратив – ми перемогли фашистів.
З приходом Порошенка знов повертається пам’ять про жертви Голокосту і починають про це говорити навіть у школі. Але про це потрібно говорити саме в навчальних закладах, оскільки після того, як ми виходим зі школи, на жаль, ми можемо більше в житті не прочитати жодної історичної книжки.
- До речі, цікаво було б дізнатись, чи сьогоднішня українська влада користується вашими дослідженнями?
- Так, але не можу сказати, що дуже щільно. Зок­рема, наші дослідження я презентувала Інституту Національної пам’яті. Водночас, зас­тупник міністра освіти з питань середньої освіти – колишній проректор Католи­ць­кого уні­вер­ситету, якому ми передали дослідження, що націлені на переосмислення шкільної програми.

Табл.1 Участь у видах громадського активізму

Чи доводилося Вам упродовж останніх 18 місяців:	%
звертатися до місцевого політика чи управлінця	7,3
підписувати петицію	2,5
самому збирати підписи	1,3
брати участь в демонстрації чи мітингу	5,3
брати участь у бойкоті певних товарів чи послуг	6,8
надавати допомогу біженцям зі Сходу України та Криму	12,4
надавати допомогу військовим у зоні АТО	31,4
займатися волонтерською діяльністю	5,4
вкладати свої ресурси, матеріальні (жертвувати речі) чи нематеріальні (час, професійні консультації)	18,4
брати участь у силових сутичках	1,2
Жодна з таких дій	46,2
Важко відповісти	3,0

Табл. 2. Готовність до участі у перелічених видах громадського активізму у власному місті (%)

В яких видах громадської діяльності у Вашому місті Ви готові взяти участь?	Львів	Луцьк	Ужгород	Вінниця	Чернігів	Дніпро	Харків	Одеса
Допомога нужденним, сиротам та інвалідам	45,8	22,0	64,3	50,8	30,3	32,3	28,3	26,8
Організація дозвілля та відпочинку	11,0	10,8	35,3	12,3	10,5	13,5	10,0	6,8
Участь у забезпеченні правопорядку	15,0	12,8	23,8	9,0	8,0	14,3	3,5	9,5
Участь в озелененні	28,3	14,5	33,0	25,0	31,0	34,8	29,5	38,0
Участь у прибиранні та впорядкуванні території	38,8	14,3	36,0	30,0	24,8	37,3	46,3	35,0
Участь у діяльності органів самоорганізації	11,0	4,0	8,0	11,0	5,5	6,5	10,3	13,0
Не братиму участь у жодній громадській діяльності	8,0	18,5	9,3	9,5	12,3	10,3	17,3	14,5

Відповіді респондентів стосовно власної національності дозволяють говорити про активізацію конструкту політичної нації, в який гармонійно вбудовуються власна етнічність чи національність:

«Я украинец еврейского происхождения»
(чоловік середнього віку, Донецьк)

«В мене є друг, він вірмен,
але він українець і позиціонує себе як українець»
(молодий чоловік, Донецьк)

ЯРОСЛАВА ХОРТЯНІ