ГОЛОСИ ЛЕВА

Квартет LeonVoci вже не раз приїжджав до Будапешта з концертами. Останній виступ молодих співаків зі Львова у базилиці Святого Іштвана вразив не лише україномовну публіку, але й високих гостей зарубіжних представництв та пересічних туристів, що навідались до столиці у передріздвяний час. «Громада» пропонує ближче познайомитись із цими простими й щирими українцями зі Львова.

- Розкажіть історію заснування вашого квартету?
- Назар Тацишин, тенор: Свого часу я виступав із багатьма колективами, але як ідейник-організатор ніколи себе не проявляв. Та бажання мати щось своє визрівало вже досить тривалий час.
Цікаво, що зорганізувались ми віртуально. Я працював на лайнері в Норвежському морі, коли по скайпу видзвонив Андрія і запропонував йому долучитись до мого проекту. Тепер сам не розумію, чому вибір впав на нього, адже ідея полягала у створенні квартету тенорів, а Андрій у нас баритон.
- Андрій Стецький, баритон: Ми з Назаром давно знайомі, напевно, саме давня дружба й зіграла на користь такого рішення. Я відразу погодився на його пропозицію, і ми почали заочно – на відстані – вигадувати, кого можна долучити ще? Моя дружина запропонувала одного молодого тенора, з яким вона була знайома по консерваторії.
- Ігор Радванський, тенор: Я нічого такого не знаю. Мені хтось вручив якийсь шматок паперу, на якому був записаний номер телефону зі словами: «Зателефонуй, підеш – заспіваєш пару пісень, хай тебе послухають». Я пару разів набирав номер, але слухавку ніхто не брав. Тож якось і забулось. Одного вечора сидів, дивився телевізор, аж раптом на скайп дзвонить якесь знайоме обличчя. Почав пригадувати, хто це може бути – і згадав. Біля академії в нас було кафе, у якому висіла афіша із зображенням цієї «зірки»…. але в шубі і кілограм на 30 важчий. Вмикаю скайп, а зв’язок якийсь поганенький, і все, що я тоді від Назара почув, було: «Скоро… вчи… пісня… я тобі скину…»
- Роман Чава, тенор: Дзвінок Назара мене застав на заробітках у Польщі. Його ідея полягала у створенні квартету для виконання пісень у такому популярному жанрі, як класичний кроссовер, мене відразу зацікавила. Я не задумуючись погодився і, покинувши роботу в Польші, поїхав додому.
- Назар: Всі разом ми вперше зібрались у Львові десь за 3 тижні й почали з репетиції пісні «Un amore cosi grande». Графік відразу був досить щільний, оскільки ми мали пропозицію для концерту, а показати ще нічого не могли. Тож, потрібно було записати в студії хоча б одну пісню й зняти відеокліп. Велике спасибі за відео львівському талановитому хлопцеві Саші Кулику, який зараз дуже стрімко розвивається у фото- та відео творчості.
- Пройшов рік від часу заснування гурту LeonVoci. Якими враженнями ви сповнені та яких результатів досягли?
- Андрій: Передусім, рік запам’ятався великою кількістю концертів за кордоном. Сподіваюсь, що незабаром зможемо й по Україні стільки ж провести.
Дуже потужний досвід дала нам участь у польському проекті «Маю талант». Було важко, адже це був режим наживо на телебаченні. Але ми відчували підтримку одне одного, намагались триматись вкупі й разом долати страх. Врешті, ми дійшли до півфіналу і запам’ятались польській публіці та членам журі. А підсумком нашого творчого року став різдвяний концерт у католицькій базилиці Святого Іштвана в Будапешті, який, я впевнений, запам’ятається нам і слухачам на все життя. Адже не всім виконавцям так щастить – виступити в одному з головних кафедральних соборів Угорщини в передріздвяний час. Ми довго готувались до цієї події, проводили репетиції з оркестром, корегували звучання пісень саме для церковного виступу. Сподіваюсь, що наші українські колядки, які прозвучали разом із всесвітньо-відомими різдвяними піснями, запали в душу багатьом відвідувачам концерту.
- Роман: Я б хотів ще додати, що за рік ми змогли сформувати повноцінну 2-годинну концертну програму. Щоправда, поки вона складається із переспівів. Тож, ми маємо велике бажання й наснагу трохи змінити цю тенденцію й почати співати авторські пісні. Це буде нашим завданням на майбутній рік.
- Назар: У Романа є дуже хороший хист і талант до написання пісень. Ми з хлопцями відзначили гарну ліричну пісню, яку він свого часу написав для своєї майбутньої нареченої. Навіть запропонували, щоб Роман виконував цю композицію в наших концертах. Тож, додамо трохи авторської лірики, а незабаром Романа наздожене ще й Ігор – він теж пробує себе в авторському жанрі.
- Ігор: У мене навряд чи вийде інтимна лірика, скоріш, це буде щось кулінарне. Пісня про борщ, наприклад (жартує).
Насправді, кожен концерт, який ми відспівали, приніс щось несподіване, відкрив у кожному з нас щось цікаве. І це дуже класно. Адже такі відчуття надихають на нові досягнення, нові вершини у творчості.
- Назар: Насправді, це моя мрія, щоб наші пісні слухали й співали разом з нами. Ми прагнемо залишити свій слід в українській пісні.
- Дам кожному з вас можливість покритикувати чи відзначити заслуги одне одного.
- Назар: Власне, Ігор для мене був такою «темною конячкою», особливо, коли Андрій мені повідомив, що йому всього 20 років. Особисто я його не знав, хоча з усіх сторін чув лише схвальні відгуки. Коли прослухав декілька виступів – мені він теж сподобався. І за цей рік Ігор виріс ще більше. Щоразу бере для виконання важчі партії й, що ще більш вражає, він став більш розкутий, додав у артистизмі.
Ромчик у нас – це зразок жіночої любові й уваги. Так склалось життя, що він не отримав професійну музичну освіту, займався музикою приватно. Тож, певно, йому було найважче в нашому колективі. Але потрібно віддати належне, Рома йде з нами пліч-о-пліч і навіть допомагає нам з аранжуванням деяких пісень.
Андрій – «битий» хлопець, виважений, серйозний, фундамент всіх акордів. У нього досить висока планка була й до створення нашого колективу. Хоча його голос має оксамитове баритональне забарвлення, він все частіше намагається разом з нами брати високі тенорні партії й щоразу це в нього виходить краще і краще. Пам’ятаю наш виступ у Мішкольці, коли співали «O sole Mio». В кінці пісня побудована таким чином, що кожен з нас мав узяти високу ноту по черзі – я, потім Ігор, Роман… остання нота за Андрієм.. і тут я чую. що «Остапа понесло» – так гарно підхопив… Після того моменту я зрозумів, що для Андрія складних високих нот вже нема – все співає!
- Андрій: Перш за все, я вважаю, що у всіх нас з’явилось більше впевненості у тому, що ми робимо. Якщо на початку спільних виступів були якісь сумніви – чи воно піде, як нас приймуть, чи знайдемо слухача? – то зараз ми чітко знаємо, що свою справу не покинемо. І ця впевненість виражається у співі теж, во­на додає нам більш справжньої поведінки на сце­ні, допомагає розуміти й відчувати одне одного.
Також хочу відзначити професійний ріст Романа – він не стоїть на місці, постійно черпає щось нове для себе, прислухається до порад.
Ігор серед нас наймолодший, але професійний досвід має чималий. В нашому колективі він змужнів і чудово розкрився.
Назар – стабільно на висоті, він завжди працює з віддачою 150-200 відсотків.
- Роман: Хочу доповнити слова Андрія про Ігоря. Мені теж здавалось, що він ще занадто молоденький, сором’язливий. Але коли ми почали разом виступати – я зрозумів, що вокал у нього шикарний, а з часом Ігор більше розкрився ще й в акторській майстерності. Публіка його обожнює. Загалом – все у нас добре, всі ростуть, гарно співпрацюємо.
- Ігор: Я не буду про кожного щось окремо го­ворити. Скажу від себе: я дійсно наймолодший у квартеті та ще й не дуже компанійський. Я собі так думав: «Боже, то ж мені прийдеться з ними кудись їздити, в одній кімнаті спати, як то буде?» А зараз ловлю себе на думці: «Коли ж той наступний концерт? Хочеться всіх побачити, зустрітись, поговорити, прорепетирувати».
- Що тримає вас разом?
- Андрій і Назар (разом): Нас єднає те, що ми всі дуже різні.
- Назар: Ми справді дуже різні – як за характером, так і за зовнішнім виглядом, світосприйняттям, внутрішніми поглядами. Але ми вміємо згуртуватись разом і працювати як колектив. Часто перед концертами ми переймаємось думками, як він пройде, адже те чи інше не встигли прорепетирувати, чи не знали, як подати. І в процесі виступу ми якось можемо так доповнити одне одного, підтримати чи десь підказати, що публіка аплодує стоячи.
Насправді нас разом так згуртувала любов до музики, і ця хвиля несе нас вперед.
- Хто є для вас прикладом до наслідування, можливо, ідеалом?
- Роман: Я з дитинства обожнював Андреа Бочеллі. Також дуже подобається гурт Canadian Tenors. Але ми хочемо робити щось, що не буде схоже ні на кого, шукати своє, експериментувати.
- Назар: Я не хочу бути схожим ні на кого. Це тепер ми знаходимось під враженнями опери кроссовер, яка виконується переважно італійською мовою, переспівуємо когось, комбінує­мо. Але хочеться знайти в тому італійському стилі щось своє, рідне. Найперше хотілося б зробити гарну українську програму, з якою ми могли б виступити як український гурт.
Дуже люблю Паваротті, слухаю його пос­тійно, але крім голосу й таланту, який народжується раз на 100 років, я фанатію від йо­го енергетики і подачі того, що він робив. Так само я б хотів, щоб ми виконували українські пісні – з шаленою енергетикою, з кайфом.
- Ігор: Я підтримую Назара щодо української музики. Адже на сьогодні в цьому жанрі Украї­на практично не має нічого. Потрібно використати теперішній час, коли українська культура відчуває підйом, коли Україна «в тренді».
- Традиційне запитання: які маєте плани на майбутнє?
- Назар: Ми готуємо до запису диск, в який, крім українських народних пісень, повинні ввійти й авторські роботи.
- Коли можна чекати його вихід?
- Назар: Одна дуже мудра людина каже: «Головний режисер – на Небесах. Як би ми не планували – Він точно знає, що і коли буде на часі».
- Роман: Думаю, що нам не варто кудись квапитись, краще це зробити якісно, неповторно!
- Як сприймає вас місцева публіка?
- Ігор: Це завжди дуже тепло! Згадую наш виступ у Мішкольці й до сих пір дивуюсь. Нав­проти нашої сцени йшов футбол. Хто з футбольних вболівальників буде дивитись чи слухати чотирьох хлопців у однакових костюмах, які, до всього, ще й співають незрозумілою мовою? Але після репетиції й десь до середини концерту та вся публіка перебралась до нашої сцени і не залишила жодного вільного місця на всій площі. Усі кричать, махають руками, підтанцьовують – це було дуже-дуже круто!
­ Андрій: Коли люди живуть за межами своєї Батьківщини, їм завжди хочеться спілкуватись із тими людьми, які приїжджають з рідних країв. Вони черпають ту енергетику, яку ми привозимо з рідних земель й передаємо через спів. В Угорщині ми відчуваємо рідні настрої не лише на сцені, але й у повсякденному спілкуванні.
­ Назар: На концерті в Мішкольці публіка на 99% була угорська. І саме угорці сприймали нас дуже тепло. Але більш важливо для нас співати для українців. І я хочу подякувати тій людині, яка повірила в нас, яка зробила все для того, аби ми змогли приїхати сюди й донес­ти нашу пісню до українців Угорщини.
З Ярославою Хортяні я познайомився у церк­ві у Будапешті. Вона запросила мене на за­ходи, що тоді відбувались в українському товаристві, й попросила заспівати. З тих пір допомагає нам, вірить в нас, робить все можливе, аби наша творчість розкрилась і ми мог­ли нести нашу українську пісню у європейський світ. Нас об’єднує з пані Ярославою любов до України, до української пісні. Я щиро вірю – все, що вона робить, йде на благо України, на популяризацію України в європейському товаристві.

АЛЕКС ВАШ