Купіль із горіхового листя...
«Я прийшла, щоб з’єднати століття...»
Ольга Городецька
- Ст. 1
- Ст. 2
- Ст. 3
- Ст. 4
- Ст. 5
- Ст. 6
- Ст. 7
- Ст. 8
- Ст. 9
- Ст. 10
Від небесного тепла, що в моїй руці,
розтопилась і текла пам’ять по щоці...
Я підсвідомо провалююся в час і, захлинаючись дощем, поволі тону в обважнілих споминах. Лиха година 1932-33-го проступає з прочитаних книг, із оприлюднених архівів і зрушує з місця чорно-білу плівку, що застряла в пам’яті. Переглядаю трагічні сюжети історії мого народу, гортаю пожовклі від часу спомини односельчан, ковтаю сіль оголених і промерзлих думок... і вперто продовжую згрібати докупи горіхове листя. Почорніле і сплющене, воно не подає жодних ознак життя: не розлітається, не шелестить і не проявляє ні найменшого опору. Навпаки, спрагло горнеться до розмоклої землі і покірно влягається, вростаючи в неї. Ніби у змові з холодними дощами, які не вщухають протягом останніх днів. Моя душа, вгрузаючи в холодну мряку, переселяється в пізню осінь, обважніло провалюючись у минуле століття: «Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочать угорі і спускають на землю мокрі коси... Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли усміхнеться... Міріади дрібних крапель, мов вмерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть змішані з землею , брудними потоками...». Повісті М. Коцюбинського «Fata morgana» восени наступного року виповниться сто років, а вона ще все час від часу стукає в шибку пам’яті, пробиваючись крізь час не тільки в літературу, а й у життєві будні – в унісон настрою і стану душі. Як він писав! Поезія – у прозі: невмируща, вічна, здатна бути актуальною в усі часи, не виключаючи й нинішніх. В асоціації художнього простору, що вміщається в рамки пейзажу, – глибоке суспільне почуття, співзвучне атмосфері часу. Та навіщо про інше, якщо мова зайшла про поезію. Вже й на душі трохи потепліло – чи то від злежаного листя, що вдихнуло запах землі, чи від дотику до Слова, яке зігріває, живить і додає сил.
Я повертаюся в оселю і шукаю твори Коцюбинського. Живу передчуттям зустрічі з давно прочитаним. Це щось на зразок пошуків листів з минулого: приємне і тривожне, знайоме й непередбачене. Таке, що ніколи не забувається. Перебираю книги, мимоволі фіксуючи поглядом назви творів, заголовки, прізвища, дати...
На одній із полиць – книги, привезені восени з літературно-художнього фестивалю, серед яких і малознайома мені молода поезія, надзвичайно багата новими іменами. «Джинсове покоління» – антологія закарпатської поезії, автором і упорядником якої є відомий письменник, доцент Уж НУ, кандидат філологічних наук Михайло Рошко. Це унікальне за своїм задумом видання вміщає поезію кількох поколінь. У молодих літераторів краю з’явилась чудова можливість заявити про себе, продовживши ряд уже визнаних авторів і творів новими іменами. Серед них одна з найперспективніших – Оксана Луцишина, неординарний і досить успішний Андрій Любка, лауреати премії року «Дебют-2008» Ірина Надворна, Ольга Федорович, Лесь Белей... В імені майнуло щось знайоме... Увагу привернула його збірка під назвою «Листи без відповіді» (SON ET LUMIERE). В обкладинці невеличкої книжки, «загорнутої» в репродукцію картини Ван Гога «Бульвар Де Кліше», було щось обіцяюче й інтригуюче. І я затрималася в поезії Л. Белея.... Пройнялася цікавістю – розгрібаючи, ніби листя, виважені в слові пласти думок. Чулося щось нове, місцями нерозгадане й загадкове і водночас – надзвичайно потужне. Читала чужі листи – змістовні, глибокі, незвичні... Листи «Бітті до Су», «Су до Бітті», листи «Ек’ю до Ерла» й «Ерла до Ек’ю», які уособлювали собою відповідні назви розділів поетичної збірки.
Я пропоную читачу насамперед познайомитися з ними:
Протагоністи:
Ек’ю (її хода під дощем була загадковим
осіннім танцем з водою
правила якого знають ті хто ніколи
не мав парасоль
великі краплини
тверді як осінні каштани
падали на її волосся
сліди розмірених па були листям
що згодом пожовкло під сонцем
вона стала маріонеткою дощу
підвішеною за водяні нитки прямо до хмар)
Ерл (Ерл мав сотні книжок в яких закладками
слугували невикористані квитки
Ерл любив їсти все своєю двозубою виделкою
пити все з горла
як правило Ерл пив сам а порожні пляшки
підвішував до стелі на рівні голови
Ерл жив у кожному з нас потрохи )
Бітті (трималася обіруч за ключ
яким замкнула власні довготи
вбирала тепло як чорний метал
червневого півдня
без зайвих слів підбирала сірі камінці
та опалу шовковицю
усі лінії її долонь уникали перетинів
вони нагадували павутиння
з формою сірої сухої веселки
для якої не треба ні сонця ні дощу)
Су (тієї миті коли кулі долали шлях між дулом
та його грудьми
він побачив птаху що летіла одним тільки крилом
почув плач дитини яку ніхто не хотів знайти
під час хованок
відчув сухе дерево поросле зеленими
кулями омели
зрозумів насінину крокусу яку засипало каміння
пригадав довгу-довгу сіру тканину що плила
за течією гірської річки
розгадав сірий туман який надихав за життя
полюбив політ одноденного метелика
з трави на дерево...
не побачивши як один солдат забрав
свою кулю перед пострілом
не відчувши диму завчасно спаленого повітря
не почувши як відлущується
кора винограду навесні
не відгадавши глибини степової криниці
не пригадавши як смакує грудневий терен
не полічивши голок на п’яти ялинкових гілках
не полюбивши життя яке минуло як один день)
Треба віддати належне літературному Львову. Адже саме це місто є історично-культурним центром Західної України. Тому, як кажуть, сам Бог велів пройтися (хоча б у думках) середньовічними вузенькими вуличками з безліччю кав’ярень, антикварних крамничок, діючих церков... Творча палітра міста – це проспект Свободи, Оперний театр; пам’ятники Шевченку, Міцкевичу, Данилу Галицькому, Грушевському... А ще – вулиця, названа іменем Богдана-Ігоря Антонича. Сучасники радять неодмінно звернути на неї, щоб оцінити створене студентами й випускниками Львівської академії мистецтв графіті, присвячене 100-й річниці з дня народження Б-І. Антонича – відомого поета, прозаїка, перекладача, літературознавця. Мольбертом для ілюстрацій творів автора стала стіна навпроти будинку, в якому жив іменитий українець. «На сірому паркані в художній композиції ожив Антонич та символізм його поезії», – читаю в одній із газет. Авторка статті «...Хроніки міфу» Н. Зубрицька підтверджує вагомість особистості митця у творчому зростанні міста: «Антонич і Львів. Львів і Антонич. Можна сміливо стверджувати, що одне без одного вони б не існували. Йдеться, звичайно, про Львів поетичний і Антонича-поета. Невіднайдений Антонич, певне, обернувся б нез’явою Калинця. А ще Чубая та Андруховича...» А ще Ніни Галан, Остапа Сливинського, Гриця Ерде – яких літературний світ вважає авангардом молодої львівської поезії. Перед нами – ціле покоління: творче, обдароване, з притаманною сучасній молоді сміливістю думки і власною позицією. І, можливо, читач не зіткнувся б з Рутою Вітер, яка шаленим гарячим вихором пронеслась околицями Львова, обпікаючи небайдужі серця. На жаль, магічно-містичний псевдонім не вберіг її від трагічної неминучості. Вона відлетіла раптово, наче неопірена птаха у ранній вирій, приголомшивши сумною звісткою Львів. І назавжди залишилась у пам’яті близьких по духу людей «Птахою Жінкою Ангелом Жінкою». Під такою назвою пройшла художня виставка фототіней, яка, на жаль, виявилась останньою. Діапазон творчості талановитої авторки надзвичайно широкий: поезія, живопис, моделювання одягу, фотографія, наукова діяльність. По закінченні Львівської академїї мистецтв та аспірантури при кафедрі Рута Вітер не припиняла творчих пошуків. Вона – автор чисельних колекцій одягу, художніх фотографій, виставки малярства («Це тільки мить цвітіння», Польща) і трьох збірок поезій «Кожен колір – кохання» (2000), «Повернутися іншою» (2005) та «Туга за степами» (2009). Стан її душі – в кольорах і тінях, у безперервному русі, у прагненні до самовираження, в шаленій любові до життя, у слові.
Я прийшла із далеких прадавніх забутих степів,
Як Мамай – безіменна і вільна душею, як вітер...
***
На всі сторони вітру – душа,
На всі сторони степу – спориш...
Літературознавець Ігор Павлюк у статті про «дивовижно крилату творчу особистість» писав, що в ліриці Рути Вітер палає «вогонь древнього як світ і вічно молодого як Всесвіт, вогнища». Вона – дитя степів, що торує земний шлях у пошуках свого коріння. «Пам’ятаю генами свободу неба і свободу степу, повертаюся з лелеками в первоначала далекі...» – пише вона в одному із своїх віршів незадовго до вернісажу останньої виставки. Образ Рути Вітер, який існує в мистецькому світі вже понад десять років, символізує красу, стихію та силу, адже «рута – це магічна квітка кохання, а вітер як стихія – символізує степ, свободу та волю». «Рута Вітер, – підсумовував спогади І. Павлюк, – жінка хайямівсько-східного філософського світовідчуття, слов’янсько-циганської тілобудови і космічно-калинової душеконструкції». Вона – художниця, поетеса, філософ... Крім того, член НСПУ, автор наукової монографії та чотирнадцяти наукових статей. Енергія сьогоднішнього покоління вирує й відтворюється саме в таких, як вона, – крутячи прогрес і колесо історії. Можливо, її політ у вирій – не що інше, як повертання до древніх витоків свого роду?.. А рядки з останньої збірки – кілька цілющих крапель на зболені втратою душі: «Прапам’яттю доріг вертаємось до себе... на поклик предків».
І коли я дивлюсь на вечірню заграву, мене наскрізь пропікає гаряче полум’я степу, карпатська ватра, циганське вогнище, танець нестинарки... і – відповідно настрою – черговий пейзаж М. Коцюбинського: «Сонце палало червоно. Вікна горіли як печі,.. по білих сорочках розлилося червоне світло... Вечірнє повітря... тремтить живим акордом завмираючих звуків». Я розгортаю прим’яте горіхове листя, шукаючи зігріті ним паростки, що вперто прагнуть прорости крізь осінь. І намагаюся знову прикрити, щоб захистити від холоду й морозу. А може, це зайве? Краще дати можливість загартуватися – щоб бути впевненим у силі кореня й міцності духу. Тільки ж у кожному з неокріплих пагінців пульсує земне життя... І я дбайливо прикриваю кожен з них осінньою ковдрою, залишаючи до весни у цілющій купелі з горіхового листя.
Філософія згасаючої осені штовхає мої думки в чергові пошуки. «Осінній Навігатор» представляє молодих літераторів Рівненщини, творчість яких не поступається попередникам. Це Вікторія Каневська, Олександра Куліш, Ірина Кравченко, Вікторія Самчук, Юлія Бондюшна (1984) – випускниця Рівненського гуманітарного державного університету, учасниця чисельних літературно-мистецьких форумів, член НСПУ.
Як не торги – то півнячі бої
І не одна вже сива волосина
В ім’я Отця... В ім’я Отця і Сина
Й Святого Духа... Діти, ви чиї?
Ой не сміються, плачуть солов’ї
І нині сущих б’ють плачами в груди.
Поки чуття не вичахли, як руди,
Люби її, люби її, люби її...
Юля Бундюшна народилася на Тернопільщині, яка рясніє новими іменами й літературними творами Тетяни Винник, Юрія Заруцького, Олени Кобчінської, Юхима Дишканта (1988), перу якого належать класичні римовані вірші:
Доспівала осінь, доспівала,
А душа – чужий іконостас,
З мого серця витекла Каяла,
Я не каявсь, ніби перший раз.
Жовтоблудно мучилися вени,
І когось ховали дзвонарі,
П’яний дощ, відв’язаний від мене,
По калинній ідольній корі
Долітав до світу і до Бога.
І молились добре, бо ж були.
Шаблею горбатіла дорога,
Вітер з тілом мертвої бджоли –
Що життя впустила чи вмирала?
Чи воскресла, може, як земля...
Все текла розхитана Каяла,
Як в мені поламана стріла.
Про творчість юного автора писала в одній із своїх літературних робіт Анна Багряна (1981) – поет, драматург, прозаїк, перекладач, секретар Ради НСПУ, голова Всеукраїнської ліги українських жінок, шеф-редактор часопису «Гронослов». Народилася відома поетеса в місті Фастів Київської області. Після закінчення Київського національного університету ім. Шевченка працювала журналістом на телебаченні, на радіо та в пресі. Перекладала поезію з болгарської, польської, македонської. Автор поетичних збірок «Суцвіття слів» (2000), «Поміж бузкових снів» (2005), «Між богами і нами» (2005), «Інші лінії» (2008), низки новел, оповідань та драматичних творів. Неодноразовий лауреат літературних конкурсів «Рукомесло», «Поетичні майстерні», «Коронація слова». Твори Анни Багряної перекладалися на польську, російську, французьку, англійську, македонську та азербайджанську мови. Нагороджена Міжнародною премією ім. Олеся Гончара. Поетеса з іменем, одна з найпомітніших і найперспективніших серед молодого покоління сучасних літераторів. Щодо самої поезії, то вона – гучна, резонансна, талановита, справжня. І, на мою думку, не потребує зайвих коментарів. Я пропоную шановному читачу, з яким уже не вперше поділяю свої смаки, кілька віршів А. Багряної. Переконана, що його не залишать байдужим відібрані мною поезії.
прощання
схоже на знищення
ще нам залишаються постріли
і постіль –
зі снами віщими
і погляд
у вічі апостола
так дивно – такі розчулені
і так легковажно зречені
востаннє переночуємо
перед своїми втечами
а далі – віки і віддалі
і точки відліку зміщені
це біль
це печаль невидима
прощання
схоже на знищення
З історії
На одному рахунку –
всі рани і всі ланці,
і мільйони людей,
розіп’ятих
ні за що
на древі...
ходять
сходами
тіні –
віртуальні фігури мерців,
мерзнуть струни старі
кобзареві...
А ще буде війна,
а ще – вистріл за хліб.
і любов – за обсмоктану кістку,
і зневіра,
і звір,
і Сибір,
і тюрма,
і брехня – в палітурках істин...
На одному рахунку...
***
Перехреститься тричі минулість,
Стануть в місті дощі жагучі...
Перехрестя – злягання вулиць,
Безсоромні й неминучі.
Не посвячення, не погрішення
В спазматично-вологих подихах –
Просто трохи стають ріднішими
З ритуальним зриванням одягу...
Попід часом ячать безсилі,
Поза простором – розпростерті,
Що, їй-богу, незрозуміло,
Чи живі ще, чи вже безсмертні.
***
Я писала тобі на затертому вічністю камені,
Я виймала перо із чорнильних і димних небес,
Я молилася снам
і гукала словами сакральними
Проклинаючи ніч,
проклинаючи всесвіт увесь.
Я блукальник, закинутий часом і долею,
Я безсмертник зі скринею мертвих імен.
Я стояла з граніту,
я стояла із льоду і холоду
В білій магії рун,
в таїні пірамід і дольмен.
Я була скрізь і всюди,
я бачила рай і могилу,
Я висіла, прибита цвяхами до духів дерев.
І згоряли в мені моя Віра, Надія і... Сила,
А Любов залишалась,
як німб у старих королев...
....................................................................
Навіть зорі, здається,
Лишились придавлено-давніми,
І на небі життя – мов застигло в
чеканні орбіт.
Я писала тобі на затертому вічністю камені.
Я любила тебе –
як повітря,
як сонце,
як світ.
- Що ти відчуваєш?
- Якусь безтурботну дитячу радість. Я насправді зараз почуваюся маленькою дівчинкою, яка радіє...
- ...звичайним волоським горіхам... А це, часом, не та радість, якої ти шукала?
- Не знаю. Я б сказала, що це те відчуття, якого мені не вистачало в житті, щоб бути щасливою. Але смішно думати, що щастя заховане...
- ...в звичайних волоських горіхах?.. Не бійся так думати. Я хочу, щоб ти запам’ятала це відчуття. Це дуже важливо. Коли ти запам’ятаєш це відчуття, ти зможеш повертати його в будь-яку мить і переживати знову.
- Навіть без горіхів?
- Уяви собі – навіть без горіхів. Але не бійся відчувати себе і свої бажання... Ти починаєш відчувати саму себе і стаєш сама собою...
Відчувати себе – це прозріння дається не кожному,
Та можна його віднайти у торішніх снігах,
І в згаслих вогнях по жаринках побачити можна
Іще не перейдений і несподіваний шлях.
По ньому піти крізь болючі рови порожнечі,
Знесилено впасти й радіти від сходжених миль,
І знову іти, і ставати плачем до Предтечі,
І вірити в тих, кого шлях до вершин не стомив.
...Зупиняюсь у черговій паузі перечитаного і згаданого... Я завершила цьогорічний марафон з осіннього листя і полегшено зітхнула. Далася взнаки втома, яка протягом дня ховалась у горіховому листі. Звільнившись від його вуз – насунулась, налягла, придавила собою... Надвечірні думки ворушилися, шелестіли, сходили на шепіт і, тулячись одна до одної, влягалися на нічліг. Я присіла на краєчку дерев’яної лавиці, щоб не сколихнути їх, не розтрусити... Обважніле небо краєчком ока спостерігало за мною, а я, в свою чергу, за ним. Висвітлений на лінії горизонту клаптик сині залишався незаймано-чистим, хоча на ньому вже пробивалися несміливі зорі. Блідий окрайчик місяця пильнував їх дбайливим поглядом. «Блакитна баня спускається все нижче і нижче... налягає на тіло, гнітить повіки. Так солодко, спокійно... А небо все нижче та й нижче... пестить, обіймає... зорі лоскочуть, немов цілують. Душа розпустилась у блакиті, тіло прилипло до призьби і тане, як віск на вогні...» Ти вже, мабуть, здогадався, шановний читачу, що в мої думки забрела цього вечора Маланка, подолавши відстань у цілий вік. Звідси – і втомлене небо, і вечоровий смуток, і неприспані думки... Але досить було всього кількох необережних кроків, як вони занепокоєно розлетілися врізнобіч, розсипались і поховались. І тепер їх уже непросто знайти і знову зібрати докупи... Розгрібаючи кучугуру листя, продовжую блукати в думках... Знаходжу кілька залежаних, мокрих горіхів, поспіхом лущу і починаю їсти – поволі, з насолодою... Здавалося б, нічого екзотичного – звичайні волоські горіхи, що плодоносять з року в рік, знайомий-презнайомий смак... Та несподівано ловлю себе на думці, що відчуваю таке полегшення, ніби відлітаю разом з думками в далеке безтурботне дитинство. Невже мені вдалося повернутися до себе крізь... залежаний у горіховому листі спомин? І яке це, виявляється, неземне блаженство – хоча б на кілька хвилин воскреснути в ньому, згадавши себе! Я спробую запам’ятати це відчуття. Запам’ятай і ти, мій шановний читачу, все те, що найбільше сподобалось із написаного мною. І тоді я повернуся – щоб у черговий раз подарувати тобі це приємне хвилювання. А «коли ти запам’ятаєш це відчуття, ти зможеш повертати його в будь-яку мить і переживати знову і знову...» Навіть без мене.
В. Зінченко-Параска
