ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Їдучи в Берлін на запрошення німецького художника Хайнца Каспера зіграти концерт в столиці Німеччини, я знав, що на мене чекає інтернаціольне середовище в «німецьких традиціях». І не помилився! Вже сідаючи в літак я нарахував мінімум з десяток людей різних національностей, що для мене як для митця було досить цікаво, адже в голові я складав програму для мого виступу, в яку завчасно запланував твори українських, німецьких, іспанських та латино-американських композиторів.
І от Берлін! Цікаво, що при невеликій, або відносно невеликій кількості історичних пам’яток, дорогих автомобілей, екстравагантних персон (зокрема молоді) та модних бутіків, у мене все ж таки залишилось відчуття «вау»! Сама атмосфера міста, впорядкованості і чистота мене як людину надихає, а врівноваженість та різнобарвність дає поштовх до музичної інспірації. Трохи забігаючи наперед хочу відмітити, що приблизно половина з повного публікою залу галереї на моєму концерті були не німці. По аплодисментах та реакції на ту чи іншу композицію я відчував, якої національності люди є в залі, адже, наприклад, жодний угорець не може стримати себе, коли чує «Kis kece lányom», або будь який українець буде підспівувати «По садочку ходжу» (мова йде про гітарні аранжування на дані теми, зроблені мною), або вкінці концерту були люди, які повністю піддалися танцю, коли я почав грати свій блок з танцювальних мелодій. Так як я є активним учасником Товариства української культури в Угорщині, і в рамкам програм товариства відіграв безліч концертів, то на тих виступах я заклав собі ніби свою невеличку традицію закінчувати концерт творами мого батька. І цього разу у Берліні я притримався своєї традиції і на завершення концерту зіграв «Вальс» свого батька. Реакція людей була неймовірна... «Вальс» є зразком слов’янської «душевної» лірики, переплетення гармоній не примушує слухача довго задумуватись, якого походження цей твір, мелодії в басу в середній частині твору відверто вказує на українську автентичність вальсу. Так от, німці, угорці, аргентинці, голандці, датчани стоячи аплодували вальсу, українству, українцю, Україні! Це повний тріумф і радість, радість того, що Україна вже давненько є повноцінним членом європейської сім’ї.

На наступний день після концерту я як справжній турист вирішив пройтись по вулицях міста. Окрім декількох барокових храмів, які вціліли після бомбардуванч під час війни, я відмітив для себе велику кількість політичних пам’яток: музей мера Берліна, пам’ятки соціалістичної епохи, барельєфні дошки прем’єр-міністрам різних часів, а також пам’ятники єврейським вождям, радянським діячам, азійські фігури...знову цей космополітизм. В Берліні я зустрівся зі своїм товаришем, гітаристом-композтором з Японії, який наразі навчається в берлінському музичному інституті, так от, він розповів мені, що орієнтовно 80% викладачів інституту не є німці! Отакої!!! Іспанці, корейці, слов’яни і т.д в столиці Німечинни. Це спонукало мене до такої думки: а може космополітизм це не так вже й погано?? Як і Т.Шевченко колись казав: «І чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь»...мудра була людина (Тарас Григорович Шевченко), він вже наперед бачив яким буде новий світ, нова сім’я.
Від’їжджаючи додому мене не оминала думка, а чи можливо, що така читота і така впорядкованість в житті, на вулицях, в автобусах, перед магазинами, барами, арабськими кафе, як у Берліні були в усьому світі? .... напевно я забагато хочу.