АРХІВ
ГРОМАДИ

№1(129)
січень - березень
2015 року

Український правознавець-міжнародник, заслужений юрист України, Надзвичайний і Повноважний Посол України, доктор юридичних наук, професор Володимир Василенко.
З 2006 по 2010 — представник України в Раді ООН із прав людини.

Російсько-українська війна 2014 року:
причини, перебіг та політико-правові оцінки

1. Причина, характер і мета агресивної війни Росії проти України

1.1. Генеза і природа війни Росії проти України

Збройний напад РФ на Україну став несподіваним як для українського політикуму і громадськості, так і для міжнародної спільноти. Однак об’єктивно війна була зумовлена імперативами української політики Росії.

Видатний воєнний теоретик Карл фон Клаузевіц у своїй класичній праці «Про війну» (1832–1834 роки), фундаментальні постулати якої актуальні й нині, писав: «Війна є продовженням політики іншими засобами». Так, свого часу, в грудні 1917-го, українська політика керованого Лєніним уряду радянської Росії призвела до оголошення війни Українській Народній Республіці. Наслідком тієї війни, яка завершилася восени 1920 року, стало силове запровадження в Україні комуністичного режиму та включення її до складу СРСР. Відтоді будь-які форми українського національно-визвольного руху – чи то вимоги культурної автономії, чи то збройна боротьба УПА – радянська Росія рішуче придушувала, а його учасників жорстоко карала.

У минулому Україна стала рушієм трансформації Московського царства в імперію та була його потужним духовним, культурним і ресурсним донором. Приєднавши територію України, Московське царство розширило свої межі до кордонів Східної Європи, а згодом проголосило себе імперією, привласнило стародавнє найменування України – Русь – та всю історію України-Русі, зокрема й давньоруську державність. Внаслідок такої особливої ролі нашої країни в історії Росії відновлення незалежної державності України у серпні 1991 року стало викликом російській імперській свідомості і психологічно травмує сучасних російських імпершовіністів.

Відродження незалежності України неминуче пов’язане з відновленням її національної пам’яті та окремішньої національної історії і відповідно робить історію Росії урізаною, руйнуєміф про тисячолітню державність, європейську
ідентичність та нібито споконвічну і природну належність останньої до європейського цивілізаційного простору. Тому російські імпершовіністи розуміють, що без повернення України (з її територіями, ресурсами та людським потенціалом) у лоно Росії будь-які спроби відновити її імперський статус є безперспективними.

З огляду на це російська політична еліта і пересічні громадяни здебільшого переконані, що:
– росіяни й українці є одним народом, возз’єднання їх в одній державі має завершитися формуванням потужного надетносу та утворенням «Русского міра» з однією церквою, однією мовою та однією культурою;
– Україна є частиною Росії і не повинна існувати окремо від неї;
– Україна винна в дезінтеграції радянської імперії і викликаних цим негараздах Росії;
– незалежна державність України є геополітичною аномалією і становить стратегічну загрозу для Росії;
– Росія без України є геополітично незавершеною і не може відродитись як світова наддержава.

Укорінені в російській ментальності антиукраїнські ідеологеми та реваншистські прагнення визначають зміст зовнішньої політики Росії щодо України та її кінцеву стратегічну мету, яка передбачає тотальне знищення останньої як національної одиниці, суб’єкта міжнародного права та геополітичної реальності. У сформульованій ще в середині 90-х років минулого століття Алєксандром Дуґіним геополітичній доктрині Росії було, зокрема, відверто заявлено: «Суверенитет Украины представляет собой настолько негативное для русской геополитики явление, что, в принципе, легко может спровоцировать вооруженный конфликт... Существование Украины в нынешних границах и с нынешним статусом «суверенного государства» тождествененно нанесению чудовищного удара по геополитической безопасности России, равнозначного вторжению на ее территорию. Дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо». Цей висновок Дуґіна супроводжується описом сценарію розчленування України.

За фасадом відносин, притаманним цивілізованим зв’язкам між суверенними державами, Росія давно здійснює щодо України спецоперацію, домінуючими в якій є три ключових імперативи:
1) протидія інтеграційній політиці України в західному напрямку, оскільки її членство в НАТО та ЄС роблять саму ідею відродження російської (під машкарою євразійської) неоімперії нездійсненною;
2) викорінення всього українського в межах і поза межами Росії, оскільки лише нищення української ідентичності може стати передумовою створення та запорукою існування такої імперії;
3) постійне підтримання в Україні стану керованого хаосу та провокування сепаратистських рухів, спрямованих на послаблення державних інституцій, розчленування країни та руйнацію її державності.

Реалізацію цих імперативів покладено на спецслужби, дипломатію, а віднедавна й на Збройні сили Росії. Головними методами в їх арсеналі є підривна діяльність агентури та агентів впливу, дезінформація і шантаж, погрози й тиск, підкуп і задіяння у спецопераціях кримінальних елементів, залучення найманців, підрозділів ре гулярної армії без розпізнавальних знаків тощо.

Важливим фактором, що впливає на зміст, методи і способи здійснення української політики Росії, є особистість президента РФ Владіміра Путіна. Маючи чекістське минуле, він є нерозбірливим у виборі засобів досягнення мети, діє підступно й цинічно, претендує на роль пожиттєвого національного лідера, покликаного історією виконати високу місію відродження Російської імперії, з ледь прихованою зверхністю ставиться до лідерів західних демократій та демонструє параноїдальну ненависть і зневагу до українців та України.

Не випадково з його обранням у 2000 році на посаду президента українська політика Кремля стала жорсткішою, масштабнішою і системнішою. Поряд із протидією курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію РФ стала на шлях розширення гуманітарної агресії проти нашої країни, здійснюваної за допомогою своєї агентури та п’ятої колони в інформаційній, мовній, культурній, історичній та конфесійній царинах. У такий спосіб північний сусід прагнув і прагне зруйнувати українську ідентичність, яка є системоутворюючим складником Української національної держави, та забезпечити «остаточне вирішення українського питання» в контексті традиційних російських імперських прагнень.

Кремлівське керівництво примусило Віктора Януковича, який після обрання президентом України у лютому 2010-го сконцентрував у своїх руках величезні владні повноваження, відмовитися від курсу на європейську і євроатлантичну інтеграцію та здійснювати антиукраїнську гуманітарну політику. Головним на порядку денному воно вважало вже не тимчасове повернення України в лоно Росії, а її повернення назавжди. Досягнення цієї мети мало гарантувати перебування нашої країни у сфері впливу РФ та безперешкодне і системне нищення української ідентичності як на рівні окремої особистості, так і на рівні нації. На практиці це означало перетворення «української України» на «Україну без українців» – зросійщена Україна за визначенням ставала складовою частиною «Русского міра» без жодних шансів зберегти незалежну державність.

Проте крах режиму Януковича та усунення його від влади в лютому 2014 року відкрили перспективу припинення руйнівного для державності України знищення її національної ідентичності та відновлення курсу на європейську і євроатлантичну інтеграцію. Відчуваючи втрату контролю над Україною, Путін удався до збройної агресії, яка не лише стала помстою українцям за Майдан, а й планувалась як засіб швидкого силового упокорення нашої країни раз і назавжди.

У політичній та інформаційній сферах збройний напад Російської Федерації на Україну називають різними термінами. З одного боку, це такі визначення, як «гібридна війна», «неоголошена війна», «дивна війна», «прихована війна», «та-
ємна війна», «спливаюча війна», «нестандартна війна», «нелінійна війна», «напіввійна», «війна керованого хаосу» тощо. Можливо, зазначений підхід є спробою словесно відобразити специфіку розв’язаної Росією війни, яка за методами свого ведення відрізняється від традиційних класичних війн. А можливо, то лише спосіб уникнути використання точного і юридично вивіреного терміна «агресивна війна». Застосування евфемізмів цілком відповідає сумнозвісній don’t irritate Russia policy, тобто політиці «не дратувати Росію», на
якій схибнулися багато як західних, так і українських політиків та інтелектуалів.

Проте, з другого боку, є також намагання охарактеризувати ситуацію, викликану збройним нападом РФ на Україну, як «внутрішньополітичну кризу», «громадянську війну», «українсько-українську війну». Фактично такі спроби означають заперечення силового загарбання Росією Криму і погляд на воєнні дії на Сході України не як на міжнародний, а як на внутрішній конфлікт, відповідальність за який лягає на український уряд. Яскравим прикладом такого під ходу є позиційний документ від 30 червня 2014-го та звіт від 24 липня 2014-го базованої у Нью-Йорку Human Rights Watch. Запропонований цією правозахисною організацією правовий аналіз ситуації, спричиненої збройним нападом РФ на Україну, ґрунтується на вибірковому використанні фактів, має маніпуляційний характер, є упередженим і, по суті, калькує офіційну лінію російського владного істеблішменту, який намагається дезінформувати світове співтовариство для виправдання своєї протиправної поведінки і взагалі заперечити участь Росії в агресії.

1.2. Мета агресора: проголошена і прихована

Збройна агресія Росії має більш далекоглядну мету, ніж просто позбавлення України частини її території. Підтвердженням цього є, зокрема, спроба Кремля нав’язати свій руйнівний для української незалежної державності план «мирного» врегулювання та залучити до його реалізації західні держави. Ще 5 березня 2014 року міністр закордонних справ РФ Сєрґєй Лавров під час переговорів із державним секретарем США Джоном Керрі виклав основні елементи цього плану, а саме:
– непідписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС;
– відмова від вступу до НАТО;
– перенесення дати президентських виборів з 25 травня 2014-го на пізніший термін;
– розробка нової української Конституції;
– федералізація України;
– надання російській мові статусу другої державної.

План Лаврова – це програма міжнародної ізоляції України, її фрагментації та розколу, русифікації та знищення ідентичності української нації, а отже, і ліквідація її державності.

Невдовзі у більш розгорнутому і дещо модифікованому вигляді план Лаврова було викладено в заяві МЗС РФ про групу підтримки для України, опублікованій 17 березня 2013-го. За своїм змістом і спрямованістю він покликаний позбавити нашу країну права на участь у євроатлантичній системі безпеки, залишити її сам на сам із Росією та створити підстави для втручання Кремля у внутрішні українські справи.

Оскільки план Лаврова відкинули і нова українська влада, і західні демократії, російська сторона з тактичних міркувань перестала наполягати на його негайній і повномасштабній імплементації. Однак вона не відмовилася від нього, натомість прагне втілити в життя поетапно, зосередившись насамперед на створенні в Донецькій та Луганській областях зони замороженого, а радше жевріючого конфлікту на кшталт Придністров’я з метою дестабілізації ситуації в Україні та блокування її євроінтеграційного та євроатлантичного курсу.

Проте російська агресія має ще одну – менш помітну – мету, яка полягає в перевірці готовності й спроможності західних демократій протистояти силовим методам реалізації реваншистських та експансіоністських планів РФ, спрямованих на повернення територій, якими імперія володіла в минулому.

У промовах Владіміра Путіна, публічно виго лошених 18 березня та 1 серпня 2014 року1, виступах і висловлюваннях російських політиків та депутатів, публікаціях контрольованих путінським режимом ЗМІ та інтернет-ресурсів мусується теза про зрадницьку політику більшовиків у 1917-му, наслідком чого, незважаючи на успіхи російського війська на теренах Пруссії, Прибалтики, Галичини та Румунії, стали вкрадена в Росії перемога в Першій світовій війні та значні територіальні втрати. Водночас у тамтешній інформаційний простір вкидаються повідомлення, покликані поставити під сумнів легітимність правового титулу США на такі частини їхньої території, як Аляска та ділянки узбережжя Каліфорнії.

Реваншистський підтекст розгорнутої в Росії пропагандистської кампанії підсилюється активним обговоренням питань, які стосуються модернізації Збройних сил РФ, їх оснащення новітніми системами наступальних озброєнь та перспектив початку третьої світової війни.

 

2. Агресія Росії проти України: її воєнний та дипломатичний виміри

2.1. Первинна ознака збройної агресії Росії проти України

Війна Російської Федерації проти України справді має свої особливості, але з погляду міжнародного права її слід однозначно кваліфікувати як збройну агресію, оскільки наша країна зазнала нападу підрозділів ЗС РФ та (або) контрольованих нею найманців, які діяли як приховано, так і відкрито.

Те, що в певний період Російська Федерація використовувала свої ЗС приховано, не має юридичного значення, не може і не повинно заважати кваліфікації її неспровокованого збройного нападу на Україну як акту агресії відповідно до загальновизнаних положень сучасного міжнародного права.

Ті підступні методи, до яких вдалося путінське керівництво для маскування початку збройного нападу на Україну (задіяння спецназу та особового складу підрозділів і військової техніки регулярних Збройних сил РФ без розпізнавальних знаків; використання цивільного населення, зокрема жінок і дітей, як живого щита для наступу на військові об’єкти; фінансування та озброєння найманців; підривна діяльність російських спецслужб; використання механізмів пропагандистської війни тощо), свідчать про його моральну ущербність, а не про відсутність факту агресії і є обставиною, яка обтяжує вину Російської Федерації як держави-агресора.

Росія першою застосувала свої ЗС проти України, коли 27 лютого 2014 року підрозділи спецназу Головного розвідувального управління Генштабу та 45-го окремого повітряно-десантного полку Збройних сил РФ захопили приміщення
Верховної Ради та Ради Міністрів АРК, а військові частини кримського угруповання Збройних сил України стали об’єктом провокаційних нападів із дислокованих на півострові російських військових баз. Заднім числом використання ЗС Росії в Україні було санкціоноване Радою Федерації РФ, яка на запит президента Владіміра Путіна 1 березня 2014-го ухвалила відповідну постанову.

Факт першості застосування збройних сил однієї держави проти іншої є найсуттєвішою первинною ознакою агресії. Ст. 2 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» (14 грудня 1974 року) встановлює: «Застосування збройної сили державою першою на порушення Статуту ООН є prima facie свідченням акту агресії...» Згідно зі ст. 3 Резолюції для кваліфікації як акту агресії збройного нападу, який першою вчинила одна держава проти іншої, юридично не має значення, була війна формально оголошена чи ні.

Не має юридичного значення і той факт, що Україна, на жаль, через нерішучу, а радше зрадницьку позицію вищого керівництва негайно не скористалася передбаченим ст. 51 Статуту ООН правом на індивідуальну самооборону від збройного нападу й одразу не вдалася до збройної відсічі агресору.

2.2. Перебіг агресії та її юридичне визначення

У перебігу збройної агресії Російської Федерації від її початку 27 лютого до укладення 5 вересня 2014 року так званого Мінського протоколу «проприпинення застосування зброї» можна виокремити три фази.

У першій фазі відбулося силове захоплення російським спецназом приміщень Верховної Ради та уряду Автономної республіки Крим, яке супроводжувалося:
– введенням на територію півострова російських збройних формувань, особовий склад яких не мав розпізнавальних знаків;
– блокадою Чорноморським флотом Російської Федерації українських портів, де перебували кораблі Військово-Морського флоту України;
– створенням та озброєнням іррегулярних фор мувань найманців із числа місцевих жителів та їх використанням разом із особовим складом підрозділів Збройних сил Російської Федерації, розташованих у Криму відповідно до українсько-російської угоди 1997 року про статус та умови перебування на території України Чорноморського флоту РФ, для блокування українських військових частин;
– встановленням на півострові режиму воєнної окупації.
Нелегітимно сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада кримської автономії поспіхом організувала і 16 березня 2014-го провела псевдореферендум про входження півострова до Російської Федерації. Уже наступного дня, 17 березня, розпущена постановою ВР України Верховна Рада АРК проголосила Крим незалежною державою, а 18 березня самозвані його представ ники підписали з президентом РФ Путіним договір про включення автономії до складу Росії. Інакше кажучи, відбулася незаконна і поспішна оборудка, покликана створити видимість правомірності силового відторгнення Росією та анексії нею частини території України.

Юридичне визначення

Силові дії Російської Федерації, вчинені її ЗС у лютому – березні 2014 року на території Криму, підпадають під ознаки агресії відповідно до Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії». Ст. 3 Резолюції встановлює, що як акт агресії кваліфікуватиметься будь-яка з таких дій:
– будь-яка воєнна окупація, хоч би який тимчасовий характер вона мала, що є результатом вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія території іншої держави чи її частини із застосуванням сили (п. «а»);
– блокада портів або узбережжя держави збройними силами іншої держави (п. «с»);
– застосування збройних сил однієї держави, які перебувають на території іншої держави відповідно до угоди з останньою, на порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на цій території після припинення чинності такої угоди (п. «е»).

Отже, у світлі Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї ООН дії Російської Федерації проти України в лютому – березні 2014 року підпадають під ознаки, визначені пунктами «а», «с» та «е» ст. 3 і мають кваліфікуватись як акти збройної агресії.

Друга фаза збройної агресії РФ проти України розпочалась у квітні 2014-го, коли контрольовані, керовані й фінансовані російськими спецслужбами озброєні групи проголосили створення «Донецької народної республіки» (7 квітня 2014-
го) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014-го).

Протягом травня 2014 року їхні самозвані лідери (серед яких було багато російських громадян) у неконституційний спосіб провели фіктивні референдуми про відокремлення цих нелегітимних утворень від України. Під приводом тих «референдумів» і задля підтримки незаконних територіальних формувань на територію України були заслані розвідувально-диверсійні групи, очолювані кадровими офіцерами Головного розвідувального управління Генштабу Збройних сил РФ, парамілітарні формування російського козацтва, укомплектований чеченцями – громадянами Російської Федерації сумнозвісний батальйон «Восток», а також задіяні такі озброєні групи найманців, як «Русский
сектор» та «Оплот». За їхньою участю розпочалися захоплення адміністративних будівель у багатьох населених пунктах Донецької та Луганської областей, напади на частини українських Сухопутних військ та літаки Повітряних сил України.

Контрольовані, керовані й фінансовані Російською Федерацією збройні формування, задіяні в агресивній війні проти України, регулярно підживлювалися російськими найманцями з числа звільнених у запас військовослужбовців ЗС РФ та постачанням зброї і військової техніки включно з танками, артилерійськими системами, засобами протитанкової боротьби та сучасними зенітно-ракетними комплексами.

З липня 2014 року підрозділи Збройних сил України почали зазнавати систематичних артиле рійських обстрілів, які велися з території Російської Федерації.

Юридичне визначення

Силові дії Російської Федерації, вчинені її ЗС у квітні – липні 2014-го на території Донецької та Луганської областей, підпадають під ознаки агресії відповідно до Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії». Ст. 3 Резолюції встановлює, що як акт агресії кваліфікуватиметься будь-яка з таких дій:
– бомбардування збройними силами держави території іншої держави чи застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави (п. «b»);
– напад збройних сил держави на сухопутні, морські чи повітряні сили або морські та повітряні флоти іншої держави (п. «d»);
– засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних частин або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави… (п. «g»).

Отже, у світлі Резолюції 3314 (ХХІХ) силові дії Російської Федерації проти України на території її Донецької та Луганської областей у квітні – серпні 2014 року підпадають під ознаки, визначені пунктами «а», «b», «d» та «g» її ст. 3 і мають кваліфікуватися як акти збройної агресії.

Третя фаза збройної агресії Російської Федерації розпочалася 27 серпня 2014-го масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил РФ, зокрема тих, що входили до складу 9-ї окремої мотострілецької бригади, 76-ї та 98-ї дивізій повітряно-десантних військ. Задіяння регулярних ЗС Російської Федерації у збройній агресії проти України супроводжувалося поширенням серед населення України агітаційних листівок, у яких, зокрема, містився такий заклик: «За жодних обставин не чиніть
перепон пересуванню російських військ (техніка та особовий склад)».

Юридичне означення

Відповідно до ст. 3 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» вважається агресією вторгнення чи напад збройних сил держави на територію іншої держави… (п. «а»).

На засіданні Ради Безпеки ООН, яке відбулося 29 серпня у зв’язку з агресією Російської Федерації проти України, делегація України заявила: «Росія розпочала безпосереднє воєнне вторгнення на материкову Україну із застосуванням своїх регулярних Збройних сил». Після надзвичайного засідання Комісії Україна – НАТО, скликаного 29 серпня 2014 року на прохання України, генеральний секретар НАТО Андерс фоґ Расмуссен кваліфікував вторгнення Збройних сил Російської Федерації через східний українсько-російський державний кордон як «серйозну ескалацію збройної агресії Росії проти України».

(Продовження - у наступному номері.)