ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

26 травня відвідувачі Центру української культури в Будапешті мали змогу зустрітися зі старійшиною поетичного цеху України Іваном Драчем. У його творчому арсеналі 12 томів поезій, кіносценаріїв, есе, спогадів, публіцистики, літературознавчих творів і перекладів. Іван Драч удостоєний кількох престижних літературних премій, найпрестижнішею з яких є Шевченківська (1976 рік), звання Героя України. Іван Федорович був депутатом ВР України кількох скликань, засновував та очолював Народний рух України., а недавно знову переобраний на посаду Голови Товариства «Україна-світ».

Представляючи гостя, Голова ДОСУУ Юрко Кравченко висловив думку, що зустріч перетвориться на живе спілкування щодо подій і справ літературного і громадського порядку, про які не дуже прочитаєш у ЗМІ і не побачиш на телебеченні. Пан Юрко, серед іншого, висловив подяку голові секретаріату Товариства «Україна-світ» Аллі Кендзері за організацію постійних мистецьких заходів до Угорщини, у тому числі і поїздки Івана Драча у Будапешт.

Поет нагадав, що з його творчістю в Угорщині читачі мали нагоду дізнатися у свій час із перекладеної на угорську збірки поезій «Балада про кібернетичний собор». Але, побачивши у першому ряду глядачів дітей, гість облишив поважність і спонтанно перейшов на декламування жартівливої балади-пісні «Ой летіла гуска додому...», написаної поетом ще 1965 року. Публіці гумор сподобався, відтак гості почули інший жартівливий твір Івана Драча «Крила»; на цей раз він прозвучав і угорською мовою.

Багато чого ще наслухались глядачі від Івана Федоровича – і веселого, і поважного, і сердитого, і пізнавального про його творчість, про болі і тривоги, слова жалю та особистої вини як народного обранця у парламент за ситуацію в Україні.

В унісон темі прочитав Іван Драч трагічного вірша «Нова пісня жнив» угорського поета Ендре Аді у власному перекладі на українську мову.

Хрести стоять на стерні,
На кладовищах хрести жахні,
Хрести на полях, на серцях,
Бовваніють на манівцях,
Розіп’ята тиша і далеч німа.
І тільки хазяїна хреста нема.

Хрести, хрести по усій землі,
Хрестаті вежі і кораблі.
Хрести на майні, хрести на мені.
На розпачі – хрест, хрест – на самотині.
І звертання з небес, як молитва проста:
Я брався за це – я заслужив хреста.

Іван Драч розповів про свою життєву дорогу і шлях у велику літературу, про покоління українських «шестидесятників» - про поетів, філософів, художників, лікарів, кіномитців, композиторів, із багатьма був особисто знайомий чи дружив (поет Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Віталій Коротич, прозаїки Євген Гуцало, Володимир Дрозд, філософи Мирослав Попович, Сергій Кримський, кінорежисер Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Артур Войтецький, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Григорій Гавриленко, Юрій Якутович, Сергій Данченко, композитори Леонід Грабовський, Володимир Губа), і про прихильність до нової плеяди митців із боку старих письменників Олеся Гончара, Миколи Бажана і Павла Загребельного.

«А коли стався Чорнобиль, він нас збудив усіх. Чорнобиль дав нам зрозуміти, що коли ми не поміняємо радянську систему, толку не буде. І ми кинулися і почали створювати різноманітні громадські організації, зокрема «Товариство української мови», «Меморіал», Народний рух України. Все це було спрямовано на те, щоб розбити головну твердиню, якою був Радянський союз...» - пригадував поет, закликаючи також відверто говорити про те, якими шляхами пішла у своєму розвитку незалежна Україна, про те добро і лихо, які принесли розбрат і роз’єднання національно-патріотичних сил.

Після закінчення творчого вечора «Громада» поцікавилася в Івана Драча: що або хто спонукав його взятися за перо, що віршами поета ще й досі зачитуються дома і закордоном?

- Я вірші писав уже з сьомого класу. Вперше мене надрукували у районній газеті. З тих пір я, як кожний графоман, що бачить своє прізвище під власним твором і вже не може зупинитися, так і я до цих пір пишу. З дитинства мене переслідували всіляки образи і словесні конструкції, я багато чого римував. Вчителі казали мені: «Іване, ти гарно пишеш твори шкільні, ото, давай, пиши і в газету». Я послухався поради старших. Переломний момент для мене наступив у пізнанні процесів життя, коли я мав отримати золоту медаль, але вона чомусь потрапила до рук доньки першого секретаря місцевого райкому партії, а я відмовився на знак протесту навіть від атестату зрілості. Потім мені його все-таки передали, і я, таким чином, зрозумів, що не так все просто, виявляється, на білому світі... Після армії я почав учитися в університеті, але звідти мене вигнали за політику – я читав політінформацію і розказав про повстання шахтарів проти сталіністів. Мене стали тягати до КДБ і спрямовути на «правильну дорогу». Отакі справи...

 Як зблизились з іншими «шестидесятниками?

- Ми познайомися з Миколою Вінграновським за рекомендацією його знайомих. Він мені читав свої вірші, я – йому свої. Його вірші заімпонували мені, а мої – йому. Отак ми і дружили з Миколою до кінця днів його життя. Великою мірою я вчився у Дмитра Павличка на його збірці «Правда кличе» (Побачила світ у 1958, однак незабаром 18-тисячний тираж книжки було знищено за вказівкою партійних цензорів – Ред.). Я познайомився з Ліною Костенко, а пізніше заприятелював із Павличко, Віталієм Коротичем, Юрієм Щербаком. У кінематограф я потрапив на зйомках фільму «Тіні забутих предків».. А вже політикою почав активно займатися після чорнобильської катастрофи, особливо коли втратив сина-студента...

 Ви зазнавали переслідувань від радянської влади?

- Навпаки, мене підтримували, бо у моїх збірках були партійні і ленінські вірші. Але в часи створення Товариства української мови, «Меморіалу» і Народного руху України наверху вже знали, що я критично налаштований до радянської влади. Володимир Щербицький, тодішній перший секретар ЦК КПУ, навіть запитував: «Що ж із тим Драчем робити, коли він дістає ці премії, має машину, дачу? Чого він ще хоче?» А чого я хотів? Звісно, незалежної України. Мені і пригрозили: будеш ти мати незалежну Україну! Отоді вже і почалися наїзди. Мене рятували на той час від влади і Микола Бажан, і Олесь Гончар, і Юрій Смолич. І Євген Євтушенко з Москви писав статті у мій захист, коли не знали, саджати мене за ґрати чи ні.

 Траплялось, щоб поезія була для Вас одним світом, а громадська діяльність – іншим?

- І поезія, і політика, і кінематограф - усе це в мені нероздільно сплелося. Зараз я ніяк не здам в архів матеріали, адже намагаюся розібратись окремо з кіно, політикою і поезією. Але нічого з цього всього не виходить.

А як в Україні Ви дивитеся на війну і літературу? Це існує само по собі чи всетаки між ними є певний взаємозв’язок?

- Я дивлюся з болем і стражданням на вірші, які йдуть від хлопців, що воюють на Донбасі. Часом уже перестаю звертати увагу на те, на якому рівні естетичному, але розумію, що це таким болем і стражданням виписано, що не маю права їх не оцінити, власне, за справжнім змістом. Адже я там не воюю і не знаю реалій їхнього життя. Я шаную і люблю таку щиру і мужню поезію, бо ж такі щирі і мужні люди її створюють. Також я поважаю і нинішнє покоління 30-60-літніх українських літераторів С.Жадана, Оксану Забужко, Любомира Дереша, Юрія Андруховича та деяких інших. Це моя література, яку я люблю, шаную і читаю.

Як Ви вважаєте, до яких духовномистецьких тенденцій тяжіє нині сучасна українська література? Іншими словами, що ближче сприймають в Україні – Схід чи Захід?

- Вона має сприймати весь білий світ! Мені дуже імпонує з цього приводу творчість поета і перекладача Василя Мисика, я багато про нього писав. Він чудово поєднує Схід і Захід – Омара Хайяма і Роберта Бернса. Або згадаймо Миколу Бажана, який прекрасно перекладав визначних грузинських поетів і, наприклад, австрійця Райнера Рільке. А ще ж ми знаємо про геніального мовознавця і перекладача Миколу Лукаша, який сприймав повнометражно цей світ. Це мої вчителі. Я намагаюся дивитися, як вони все це робили і страшенно шаную їхній труд.

Василь Плоскіна.