Вона живе і творить на межі двох світів, намагаючись
визначити й оцінити подвоєність горизонту. (Єва Грігаші)

...Прилітає щоліта як лелека з вирію: до матері, до калини,
до стежок дитинства. (Т. Чумак)

Лірична героїня її творчості – жінка: на рубежі літ, на зломі
віку, на шляху до себе. (Л. Ластомері)

...З цією зрілою жінкою, в якій до сьогоднішнього дня живе нерозквітле тендітне
дівча, я знайома все своє свідоме життя... Та, як виявилося по часі, – зовсім її не знаю. Скоріше всього, знаю тільки ту дівчинку, яка крізь згорнене полотно життєвих доріг і змотані в сувої літа випромінює світло й тепло. Мені безмірно дороге те маленьке біляве дівча, що й досі блукає в дитинстві ...В її незайманому світі, забарвленому первозданними кольорами, відведене затишне місце для мене – зневіреної, втомленої, подаленілої... Вона тримає у замкненій скриньці мої найпотаємніші мрії, причісує розпатлані враження, заплітаючи в коси, розплутує збите клубками прядиво думок і зав'язує в пам'яті вузлики – для мене. Вона не відпускає мене, міцно тримаючись за складку зібганої в часі душі. А я, в свою чергу, невимовно боюсь її втратити... свідомо гальмуючи неминуче перевтілення в нерозгадану мною жінку: саме ту – в яку не вдається проникнути, якої не пізнати, не зрозуміти... Яка надзвичайно близька мені й разом з тим – недосяжно далека... до найтоншої рисочки рідна й водночас – невпізнанно чужа. Я знаю про неї все і не знаю нічого. Відомо, що народилася в буйному літі, а переступивши поріг ранньої осені, так і залишилася в ній. Звична лінія її життєвої дороги несподівано зігнулася, круто повернувши вбік... Опинившись на зламі, вона зіткнулася з уже згасаючою тінню блукаючої по світу долі й безмовно розчинилася в ній, прийнявши за свою. Відтоді
живе чужим життям (хоч так і не буває),
не за серцебиттям, за сонцем час звіряє
і відчуває: вечір вже наляга на плечі...
Роздвоєна тінь її долі з роками помітно коротшає, зачепившись за середину літа...Моя душа ледь не зітліла в одному з липневих днів, що розімліло ніжився в пообідній купелі. Вона стала свідком того, як її доля в нетривкій короткій  хвилі різко загальмувала, зупиняючи час у собі... Невловима коротка мить судорожно застряла в об'єктиві полуденного сонця, провокуючи спалах. Яскравий сніп світла засліпив очі... Мерехтіння метеликів імітувало фотознімку... Обпалене сонце заніміло в зеніті, а його зриме відображення невпинно котилося в бік лінії горизонту, плутаючись під ногами непроявленою плівкою... На п'яти даленіючої жінки наступав літній полудень її віку... Незвідані досі хвилювання засвідчили мою присутність у тій миті – «на рубежі літ, на зломі віку, на шляху до себе»...
В пошуках власної стежки вона періодично провалюється в безодню пам'яті. А наштовхуючись на зав'язані в дитинстві вузлики, розплутує й випускає на волю чергову думку, яка по часі переростає в поезію... А ще не втрачає надії розмотати веретено рим і виткати нетлінне мереживо, яке б довго служило людям. З цією метою вивчає й освоює бабусину прядку, бо впевнена: в ній криється висока мистецька культура й глибоке національне коріння древнього українського роду, джерело майстерності й натхнення. На її думку, закладене далекими предками зерно, проростаючи з льону  полотно, несе в собі багатовікову інформацію, в якій – і невтішний плач Ярославни, і сила духу Роксолани, і душевна роздвоєність Марусі Богуславки, і... незатухаюча ватра жіночого начала, що зароджується в маленькій дівчинці... Я зрозуміла єдине: щастя зрілої жінки, з якою в мене одна життєва дорога й одна неприручена доля – на двох, живе саме в ній...
Звільняючи чергову нитку недавно витканого сюжету, пропоную її шановному читачу.
Це перша частина поеми під назвою «Роксолани», закладеної в пам'яті відносно давно, а відродженої в слові – нещодавно.

1. Кара деніс – Чорне море
...Назвали його Чорним,
бо чорна доля, і чорні душі
на ньому, і діла теж чорні...
П. Загребельний, «Роксолана»

Переповнене ріками море.
В нім і врода слов'янська, і горе...
І палаюче сонце, і крига...
І, мов пекло, турецька кадрига –
уздовж берега: ніби темниця...
В ній – жіночих очей таємниця,
також чорних – від смутку і горя...
І просили притулку у моря,
припадаючи тілом до тіла,
полонянки...
Кадрига тремтіла...
Не від страху – від сорому й болю:
за свій вік надивилася вволю,
натерпілася, гнана вітрами...
Незагоєні рани і шрами –
німі докази п'яної сварки
і розваг, що від чарки до чарки, –
тих, які в ній по морю снували,
купували, везли, продавали...
І міняли – то душі, то речі –
і по той, і по сей бік...
До речі,

в основі сюжету – історичні події майже п'ятсотлітньої давнини.
XVI століття... Могутня Османська імперія.
Правління турецького султана Сулеймана Пишного.
Боротьба за владу і престол.
Безперервні війни з сусідніми державами.
Поневолення мирного населення.
І запродані в рабство
чи віддані в турецькі гареми
слов'янські жінки та дівчата...

Чорне море – це доль перехрестя...
В нім заховані честь і безчестя,
сльози, врода, зґвалтовані душі
і тіла, немов клаптики суші,
що згубились у вод круговерті:
заполонені, надто відверті,
гнучкі, білі, надміру вродливі...
Ще незаймані, ще полохливі –
та вже бранки в чужому полоні,
вже рабині...
Сидить на ослоні
старий турок, красу споглядає,
задоволено крекче, гадає:
скільки ж варті ці новоприбулі?
Де дорожче продати в Стамбулі:
на Аврамі чи на Бедестані?
Ці славетні торги не останні:
є, звичайно, в окрузі ще й інші –
де раби і не кращі й не гірші,
та – дешевші... Такі ж білолиці,
як оці – звісно, варті столиці!
Безсоромно втішаються очі,
зачепившись за перса дівочі...
Йому, звісно, до них не звикати.
Ласо мружиться...
Лічить дукати...

не замінить їй клаптика сині,
що в далекім її Рогатині –
де Настася із пісні та волі
проросла на княждвірському полі...

Мова йде про майбутню дружину турецького султана Сулеймана І – полонянку Настю Лісовську (Роксолану), яка відіграла значну роль у політичному житті Туреччини середини ХV1сторіччя.

Там, у батьковій церкві – віконце,
крізь яке і молитва і сонце
пробивались – прямісінько в душі...
А за храмом – ожина та груші,
рів, місток... Далі – Львівська дорога.
І святого отця засторога...
Віщував він тяжку преісподню,
предрікаючи кару Господню...

...Так і сталося: наче отари,
налетіли ордою татари:
грабували, палили, вбивали...
Полонили, везли... Торгували.

...Дзвони в церквах Богородиці й Святого Духа вдарили
й захлинулися, Рогатин запалав червоно й безнадійно...

...І Настасю – у Кафі на ринку
продали, ніби хліба скоринку.

А вона, притулившись до світу,
сповідалась: дитинству і літу,
Богородиці і Рогатину,
сонцю, що підкотилось до тину,
небу – клаптику синього льону,
лопухам, ковилі і пасльону...
А згадавши пожежу, гонитву
і погроми – забула молитву...
Відреклася – ще росяна, чиста...
Ти прости її, Діво Пречиста...
Чорне море... Хребти Анатолії...
Полонянки, придавлені долею...
Чужоземний причал.
Сум околиць і душ порожнеча...
Тінь – сльозою: неначе предтеча
невідомих начал...

Древні вулички – здавлені людом,
димом, зброєю, золотом, брудом... –
як артерії зла...
Крики, вигуки, дике свавілля...
Безлад, відчай, глухе божевілля...
Перегіркла зола

тіл і душ – на задвірках ісламу...
І мечеть – за подобою Храму...
Та, переч-не-переч, лживе все:
від чужинського ока –
до цинічної волі пророка
про караючий меч...

Чужа віра в обценьках Корану
доньку диких степів – роксолану,
від гріха не спасе...

На торги – непристойно-розкішні,
вседозвольні, принизливо-грішні
течією несе

біль коштовний з далеких походів,
правосуддя сусідніх народів,
людські долі, життя...–
задля слави, багатства чи втіхи...
Це печать історичної віхи:
віри без каяття.