На землі править (як і годиться за законами природи) чергова весна... Прокидається природа, на повні груди дихає земля, буйно квітнуть сади... Хочеться жити, любити, радіти і вірити в мирне майбутнє: без насилля і воєн, без сліз і лихоліть...
Дев'ятого травня 2010 року Україна в числі інших держав світу відзначила 65-у річницю Перемоги над фашизмом, віддаючи шану ветеранам Другої світової війни. Вшанування подвигу воїнів, які захищали свою землю, відстоюючи свободу й незалежність, – данина пам'яті й поваги до людей, які ціною свого життя вибороли перемогу. Про героїчне минуле і тернистий шлях слави і подвигу ми дізнаємося сьогодні з історичних джерел, поетичних і прозових творів: «Шлях цей окроплений кров'ю і потом наших дідів, рясно всіяний безіменними могилами й хрестами, политий материнськими слізьми, освячений великою мужністю і стійкістю нашого народу, а головне – непереборною вірою в мир». 1225 днів і ночей Україна була ареною жорстоких боїв, нищівна хвиля яких знищувала на своєму шляху всі життєво необхідні об'єкти, залишаючи за собою безлюдні міста, спалені села і понівечені долі десятків мільйонів людей. За масштабами подій і величчю героїчних звершень – це визначна й переможна епоха в історії українського народу, а за глибиною втрат – одна з його найтрагічніших сторінок. Війна не оминула жодної з українських осель...
– Коли батько пішов на війну, – згадувала мама, – нас було п'ятеро: найстаршій, Марії, не було ще дванадцяти... Кожного вечора ми ставали на коліна перед образами й молилися, слізно просячи Бога повернути нам батька – нехай і пораненого, тільки б живого... Він повернувся наприкінці 43-го – з незарубцьованими ранами (що на протязі всього життя потребували лікування й догляду) і двома милицями, без яких уже не міг існувати... Але ми були безмірно щасливі і вдячні долі... за повернення і вцілілі руки... Адже батько був одним із кращих теслярів на кілька довколишніх сіл. А хромові чоботи, які він шив на замовлення, славилися на весь район...
Діда по батьковій лінії спіткала доля з точністю «до навпаки»... Він повернувся наприкінці війни практично без рук: однієї не було по лікоть, а на другій збереглися кілька пальців-обрубків, за які він був безмірно вдячний польовому лікарю-хірургу. Адже дід міг більш-менш самостійно обслуговувати себе, навчився  поратися по господарству і навіть наловчився косити траву для годувальниці-корови, завдяки якій багатодітна сім'я пережила війну. Мій батько згадував про її появу неохоче: адже той факт із родинного архіву зовсім не вписувався в рамки загальної картини життя на тимчасово окупованій німецькими військами території:
– Нас було шестеро, - слухала я його недавню сповідь. – Одного холодного ранку в хату зайшов сільський староста з кількома німцями, які голосно перемовлялися між собою. Старший із них, офіцер, про щось говорив перекладачу, а той, у свою чергу, звернувся до мами, киваючи в бік молодших (з-за печі виглядали чотири біляві голівки з наляканими до смерті очима). До мене долітали уривки розмови, що збереглися в пам'яті до сьогоднішнього дня:
– Всі твої?
Мати мовчки киває головою...
– А чоловік де?
Її довге мовчання... згодом – здавлене й безнадійне: – На фронті... – і сльози, які вона намагалася непомітно витерти кінчиком хустки.
– Чим годуєте дітей?
Мама несміливо показує на розтоплену піч, у череві якої щось сичало і булькало...
На те німець просить маму витягти з печі глиняний горщик, пробує пісну ріденьку юшку, щось говорить старості, киває головою в наш бік і так само зненацька, як і прийшов, зникає за дверима... На другий день чергова несподіванка підняла на ноги всю сім'ю, навіть малечу: до двору за розпорядженням сільської влади привели відібрану на початку війни корову... Радості не було меж! Адже корова на той час була для багатодітних сімей рятівницею й годувальницею.
Батькова розповідь розпатлала гладко причесані часом думки, які вже було вляглися, – хоча мова йшла про звичайні почуття, які живуть в людині незалежно від її національності чи історичної епохи... Будь-яка війна – це, передусім, безмір страждань, лихоліть і тяжких випробувань – як для окремо взятої людини, так і для всієї нації чи людства загалом. Вона – або загартовує, або спопеляє і знищує...
Ці думки крутилися в моїй голові, розбавляючи враження від прочитаної поеми Василя Симоненка «Червоні конвалії» – до болю зворушливої, щирої, правдивої... В її основі – життєва достовірність, мудрість і «глибока філософська заглибленість в суть людей і явищ».

Червоні конвалії

Ми ішли через поле.
Двоє.
Говорили чи ні –
Хтозна.
Хмари плинули
Над Сулою,
І на них відлітала весна.
І уже задихалося літо,
І зітхали вітри у траві,
І колосся, промінням политі,
Ворушилися, мов живі.
Тільки обрій моргав суворо,
Де тополі, немов списи,
Підняли свої вістря вгору
На сторожі цієї краси.
Вуси-вусики у пшениці,
Стежка-стежечка, мов стріла,
До домівки мене і Фріца
Через лан голосний вела.
Ми зустрілися з ним у вузі,
І не відаю сам, чому
Раптом стали ми вірні друзі,
Полюбились один одному.
Ми не слухали, ми не чули
Чорний шепіт сліпих віків.
Ми навпіл розірвали минуле,
Що ковтнуло наших батьків.
Поклади мені руку в руку,
В очі глянувши, не моргай!
Виніс край мій жорстоку муку,
Щоб сьогодні ожив твій край.

Бенкет

Після першої дядько Оверко
Говорив ще про се, про те:
Як знімали хрести із церкви,
Як палили Письмо Святе.
Після другої – він історик –
Про Хмельницького річ веде.
Як залізе в столітній морок,
То немов із могили гуде.
А як висушив третю чарку
(«Я за ваше здоров'я п'ю!»),
Пригадав дядько тітку Варку,
Ненаглядну кралю свою. І почав:
«На моєму тілі
Дев'ятнадцять слідів од куль.
Ти мені не мішай, Василю,
І морганням очей не муль.
Я веду все оце до чого?
Жінка в мене, як грім, була.
Може, з виду і надто строга,
А в душі – джерело тепла.
З неї прямо хлюпала сила,
Ніби сік з виноградних грон...
Це вона Курта Шнайдера вбила,
Горлоріза на весь район».
...Чому Фріцові стало жарко?
Чому виступив в нього піт?
«Отому, що убила Варка,
Скільки малось од роду літ?» –
«Скільки років? Хай лічить дідько! –
Дядько входив уже в екстаз. –
А мені про це знати звідки?
Я не бачив його ні раз.
Я тоді, брат, служив у піхоті.
Я тоді, хлопче, був солдат.
І не хвастаю – в нашій роті
Поважали мій автомат...»
Я даремно міняв розмову,
Заганяв її в інше русло.
Фріца ранило кожне слово,
Кожне слово душу пекло.
Тиша раптом вповзла у хату,
Кинув бомбу із рота Фріц:
«Перестаньте!...
Це був мій тато...
Не кажіть
Про його убивць...»
Стало й дядькові раптом жарко,
Ледь промовив: «Оце тобі на!
Та налийте мені ще чарку!
Та горілки давай, не вина!
Ти вже, хлопче, не злись на мене,
Я кажу тобі, як солдат:
То не батько твій, а скажений
Був убивця, падло і кат!»
Як побитий, Фріц вибіг з хати
І допізна блукав один...
Хилиталася темінь патлата,
Вечір важко ліз через тин...

Конвалії

Ранком двоє ми йшли по лузі,
Де хлюпоче Сула в береги.
Ми були з ним уже не друзі,
Але ще й не були вороги.
Холод з нами ходив у лісі,
Дибки стали уперті чуби.
І мовчали в блакитній висі
Величезні столітні дуби.
А на тулубах їх шершавих
Кров сочилася з-під кори...
Доцвітали конвалії в травах,
Голубої весни прапори.
Білі-білі конвалії милі,
Вас насіяла тут весна.
Їй змагатися з літом не в силі –
Утікає на північ вона.
Утікає ярами, ярками
За далекі ліси й горби.
Їй махають прощально гілками
Мовчазні і суворі дуби.
Їй дорогу обмиють росою
Теплі трави і світлі гаї.
За її неземною красою
Одридають в кущах солов'ї.
Білі-білі конвалії милі,
Перли радості у траві.
Вас обпалять вітри загорілі,
Галасливі вітри степові.
І самі зазітхають у листі,
Пил скорботи їм шлях замете.
Ви вмрете недоторкано чисті,
Недоторкано білі вмрете.
Як ви руки йому не спалили,
Коли він осквернив красу:
«Покажи,
Де його могила...
Я...
Букетик йому однесу...»
І зірвав несподівано пломбу
Із душі зубів перехруст.
Я жбурляв не слова, а бомби
Із обпечених гнівом уст.
«Ти прийшов до моєї хати,
Як приходить любов навесні.
То ж не смій мені в серце плювати,
Не пробуджуй злоби в мені!
Не розхлюпуй моєї печалі,
Душу зрадою не бентеж,
Я тебе прокляну без жалю,
Коли квіти йому понесеш.
І не тому, що помста груди
На шматки мені зараз рве, –
Правди там не було й не буде,
Де ще пам'ять його живе.
Я лякати тебе не смію –
Над тобою не владен страх.
Хочеш ти, щоб минуле зміїв
Пробудило в наших серцях?
Може, хочеш, щоб знову пальці
Затискалися в кулаки,
Щоб зустрілися ми в атаці,
Як в минулому наші батьки?
Тільки розумом подивися,
Правду щиру побач в диму:
Жде ще дехто, щоб ми вп'ялися
У горлянку один одному.
Губи їхні від люті сині,
Злоба щелепи їм звела.
Хай минуле спить в домовині,
Не викопуй з могили зла.
І не гребуй моєю любов'ю.
Ми обидва сильні й живі.
Я не хочу, щоб плакали кров'ю
Ці конвалії в чистій траві.
Роздивися тверезо по світу –
Нас нова обнімає доба...
Не неси на могилу квіти,
Де заснула твоя ганьба!»
Він мовчав.
Але хмари з неба
Опустились йому на чоло.
«Це я знаю...
Про це не треба...
Розкажи, як усе було...»

Тітка Варка

Навесні мені вперше мати
Із спідниці пошила штани
І сказала: «Годі гуляти,
Пасти свині, хлопче, жени».
То високе було довір'я,
В мене аж забивало дух,
Коли вперше вийшов з подвір'я
Не хлопчисько вже, а пастух.
Ми на вигоні в цурки грали,
Заганяли в ямки ошля,
Партизанили й воювали,
Вкравши пруття стальні в коваля.
Раз я біг завертати свині,
Що взяли маршрут на буряк...
І тоді із прозорої сині
Скинув бомбу на вигін літак.
Я кричав, надриваючись:  «Ма-мо!»,
На зелений упавши єдваб...
І зіяла холодна яма,
Де сидів «партизанський штаб».
Потім танки були й машини,
Наполоханий плач і гам.
І криваве намисто шипшини
Замінило цукерки нам.
Тато мій пішов до загону
У Козацький сосновий ліс.
Мама харч їм носила й патрони...
І про це хтось гестапо доніс.
Шнайдер маму одвів на страту,
Їй на шию петлю затіг...
А мене заховала від ката
Тітка Варка в свинячий барліг.
Лиш весною у темні ночі
Виповзав я з свого лігва.
Тітка Варка мене ув очі
Цілувала й шептала слова:
«Виростай для страшної кари,
Виростай на ворожу біду...»
І зірок незлічимі отари
Миготіли мені в саду.
Раз вночі розбудив нас грюкіт,
Хрипла лайка й глуха возня:
«Одчиняй, партизанська суко!
Не сховаєш тепер щеня!..»
Тітка – в сіни мене за двері,
«Тільки крикну «тікай» – біжи!
Як повернеться мій Оверко,
Ти про мене йому скажи...»
А сама ухопила сокиру,
Притулилася до стіни
І спитала привітно й щиро:
– Хто там грюкає?
– Одчини!
Двоє кинулись люто в хату.
Я тоді – з-за дверей на поріг,
Прямо в руки попався кату.
«Я тебе тут, щеня, стеріг!»
Глухо впала важка сокира,
Я ще й жаху свого не зборов,
Як на чуба мого з-під мундира
Полилася чужинська кров.
Доки тітці крутили руки,
Я, мов миша, пірнув в гарбузи,
Ніби заєць, помчав через луки,
Через воду брів до лози.
До світання тремтів між латаття,
Доки люди мене не знайшли...
Тітку Варку в розтерзанім шматті
Того ранку на страту вели.
І вона величаво мовчала,
Дивний спокій світивсь на чолі –
Тітка Варка отак зустрічала
Двадцять першу весну на землі.
Говорити ще можна багато,
Але ти зрозумів, чому
Замінив мені дядько тата,
Став я сином навік йому.

Батько

Фріц мовчав. І мовчало літо.
І отерпли мої вуста.
Закликала нас щиро жити
Солов'їна печаль проста.
Що було – ми того не забули.
Те, що є, – перед нами тут.
Хай звільняється серце чуле
Од туману, брехні і пут.
Поклади мені руку в руку,
В очі глянувши, не моргай!
Виніс край мій жорстоку муку,
Щоб сьогодні ожив твій край.
Сонце впало на сизу хмарку,
Обрій полум'ям запалав...
На могилу селянки Варки
Фріц конвалій букетик поклав.
Ми прийшли опівночі в хату,
І тоді, задавивши плач,
Фріц до дядька промовив:
– Батьку...
Ти, дурному мені, пробач... –
Дядько був до розмови охочий,
Але тут не знав, що сказать.
Тільки витер долонею очі:
«Ну, хлоп'ята,
Пора вже спать...»
Скільки дядьку Оверку весен,
Запитайте в гаю зозуль.
Ніби русла Дніпра і Нейсе,
Обпекли його шрами від куль.
Він строчити умів з автомата,
Чобітьми толочив лани,
Щоб не знали війни й розбрату
Ворогів колишніх сини.
Хто посмів би його осудити,
Хто б його покарати смів,
Коли б серце його розбите
Осліпили помста і гнів?
Міг би він за глибокі рани,
За любов, що сконала в петлі,
Невблаганним кривавим бураном
По ворожій пройтися землі.
Але смерть він дурив без ліку
На суворих дорогах війни,
Щоб жили у братерстві довіку
Ворогів колишніх сини.
Світ зігрів він своєю любов'ю,
Переміряв шляхи вікові,
Щоб ніколи конвалії кров'ю
Не ридали
Ніде
В траві.

На цьому можна було б поставити крапку, передавши читачу хвилюючі враження
від прочитаного. Та, читаючи поезію В. Симоненка, ніяк не вдається розминутися з власними споминами. Вони перегукуються в часі, переплітаються, перешіптуються, ворушаться і боляче шкрябають об стінки душі...
Згадуючи минуле, я віддаю глибоку шану своїм батькам, які є живими свідками Другої світової війни, а отже, й носіями історичної пам'яті нашого народу. Пам'яті, що об'єднує покоління, нації, континенти... Низько вклоняюся своїм дідам – Зінченку Хомі Григоровичу і Васильченку Луці Антоновичу, які з честю і гідністю пройшли тяжкі випробування, що випали на їх долю. Мої діди повернулися з війни ще молодими, але вже інвалідами і, водночас, – героями: в очах своїх односельчан, своєї родини, свого краю. А ще... ветеранами, що назавжди відійшли у сиву вічність. Але вони дотепер живуть у моїй пам'яті, висвітлюючи незабутні спомини дитинства:

Палило сонце... А посеред двору, на двох стільцях, ще сплетених з лози,
діди сиділи... День тягнувся вгору і відбивавсь у дзеркалі сльози,
яка тремтіла злякано-зрадливо...  А дід – немов її не помічав:
боліли спомини і рани... Та, на диво, не гомонів, як завше – а мовчав...
Вуста стуливши міцно, аж до болю, гнав ворога із рідної землі...
А другий – неквапливо так, поволі обмацував руками костилі,
які приніс, замість гостинця, з фронту... Снував думки, губами шарудів...
На лінії вогню чи горизонту палало небо – пам'яттю дідів...
І вишні вигинались у поклоні, і яблуні схилялись у журбі,
і онуча у дідові долоні цукерку клало:
– Діду, це тобі, а це – тобі... – І раптом розгубилось,
рук не знайшовши, видавило: – На...
На діда – ніби небо обвалилось: то гупала за спиною війна...
У серце рвалась чорним болем ночі, окопи свіжі рила на щоках...
Сльозилися вже виплакані очі: потримати б онука на руках...
Та не судилось. Проростали рани, сягаючи корінням у війну –
в літа, у красномовне «ветерани», у зморшки, у рубці, у сивину...
...Я очі видивляю у ту днину, у пам'яті фіксую кожну мить,
щоб фотокартку передати сину... Та тільки як ту плівку проявить,
яка – в мені?.. Спалахує в уяві далека хата, соняшники, двір,
трава і небо, хмари кучеряві... Мої діди... Та притупляє зір
сповита снами лінія розлуки: тут – кольорово, чорно-біло – там...
...Як естафету, прийняли онуки життя, що не судилося дідам...

Я схиляю голову перед пам'яттю своїх дідів. Вони – свідчення героїчного подвигу нашого народу, приклад істинного патріотизму і громадянського обов'язку. А ще – взірець особистої відповідальності перед своєю країною і перед своєю совістю. Користуючись можливістю, передаю синам і майбутнім онукам задокументований пам'яттю спомин... Як заповіт – цінувати минуле свого народу, шанувати пам'ять і свято берегти мир – заради майбутнього на землі...Щоб не було безіменних воїнів, осиротілих дітей, обездолених батьків і обпалених війною доль... Щоб ніхто не втрачав своїх рідних і близьких... Щоб воєнне лихоліття не захмарювало ні безтурботного дитинства, ні квітучої юності, ні материнського щастя...
Щоб жили у братерстві довіку ворогів колишніх сини...
Щоб ніколи конвалії кров'ю
Не ридали
Ніде
В траві...

Валентина Зінченко-Параска