Ніна Прихніч

Молодість, обпалена війною

Моїм дітям і внукам,
дай Бог не знати!

Відтепер ми працювали втрьох. Настала весна, літо. Ранком я доїла корів, Маруся вичищала гній, хазяїн порав пару коней. Поки ми пораємся і снідаєм (кава з сахарином), пузатий уже накосить трави свіжої коровам. Розкаже мені, де косив, сам сідає на трактор і їде косить, потім перевертати і згрібати сіно. Я, поснідавши, запрягаю коней і їдем з Маруською по траву. Коні високі, особливо чорний кінь запрягатись не хотів, а все ловив мене за руки, щоб укусить. Але я справлялася з ним, і він мене слухався. Одного разу, забираючи траву, я круто повернула воза, і переломилось дишло. Круто повернула тому, що боялась, щоб кінь не ступив у некошену траву. Це в них не допускалось, але поламаний віз теж не віщував нічого доброго.
Стояла суха сонячна погода, треба було їхати возити сіно, і пузатий уже давно чекав на нас. А ми з завмираючим серцем ішли з Марусею за возом, на який поверх трави поклали дишло. Вуличка була вузенька, коні йшли повільно, а віз, стукнувшись в один бік забору, котився до протилежного і знову... Хазяїн, побачивши таку картину, спочатку засопів, потім розмахався руками, показуючи пальцем до виска, потім кричав, що я це спеціально зробила і т.д. Я плакала, він лагодив воза, і все обійшлось.
Для сіна хазяїн косив траву трактором, але були місця, де можна було косити тільки косою. Це робив він сам, але одного разу взяв собі косу, а другу дав мені. „Я не вмію!”, – здвигнула я плечима. – „Вмієш”, – привів на луг, показав, як це робиться, і дав завдання подокошувати, де не зайняла косарка. Мучилась, потіла, плакала, особливо не виходило точити косу. Але, мабуть, людина все може, якщо нема іншого виходу. Не вміла я і на велосипеді їздити. Але одного разу він прив’язав до велосипеда косу, вили і граблі, і сказав, що поїдемо косити на саму віддалену ділянку. Те, що я не вмію їхати, до уваги не бралося. Я сіла на велосипед, він пробіг трохи слідом, потім пхнув велосипед, який легко котився по асфальту, і я поїхала. За руль трималася так міцно, що  боліли руки, кожна зустрічна машина здавалась мені смертю. А ще підігрівала думка, що коса і вила , які знаходилися в мене за спиною, якщо упаду,  поріжуть моє тіло.
І я їхала. Місцевість була гориста, дорога піднімалася то вверх, то спускалася вниз. Десь на півдорозі, піднімаючись вгору, я полетіла і залишилася живою-здоровою, сісти знову я не могла, і заспокоївшись, я пішки дійшла до місця, де хазяїн уже почав косити. По закінченню роботи він не зміг заставити мене сісти на велосипед, я сказала, що йтиму, навіть бігтиму, але не сяду. Однак після цього  випадку я вже вміла їздити на велосипеді. Забігаючи наперед, скажу що під кінець війни, коли німці відступали, а американці ще не прийшли, я знайшла одного разу в нашому селі тридцять велосипедів. Привела одного додому, хазяїн побоявся їх брати, а я привела ще чотири, всім по одному, тоді вже навчилася добре їздити, але з собою додому не могла ж узяти. Це було пізніше, а зараз робота і робота, без відпочинку, а ще коли трохи замешкаєшся, пузатий починав сопіти і бурчав: „Lanksama Teifel, lanksama” (повільний чорт).

Надія на повернення

У Хайльбрунні нас було тридцять дві дівчини з України, а ще були росіяни, поляки, французи. Французи (чоловіки) жили в бараку, там вони ночували, за ними наглядали поліцаї; а вдень вони розходилися по хазяїнах на роботу. Ми були більш вільні, у вихідний день сходимося всі разом, наговоримося про своїх рідних, свої звичаї. Але розмови, в основному, точилися  навколо того, що, мабуть, нам не випаде повернутися додому, не побачимо вже рідних і землі своєї. Звезуть нас до купи і знищать.
Перший рік ми мали право писати додому лист (один на місяць), а потім якось мій лист повернувся назад, і я нічого не знала про долю своїх рідних. Не знала, як спалили наше село, як вони сиділи в лісі голодні і голі, ночували теж в лісі, а вдень лізли в болото, ховаючись від німців. Нічого я не знала, зв’язок з Батьківщиною зовсім припинився.
Десь через рік після нас привезли в село ще наших дівчат. Наш сусід для роботи в парниках взяв собі теж одну. Кімнату відвів для неї на другому поверсі. Але до роботи вона не приступала. Відкриє вікно, сяде на підвіконні і сидить цілий день. Пройшов тиждень. Той хазяїн прийшов
до мене і попросив, щоб я поговорила з нею, бо він відвезе її назад і їй загрожує смерть. Я почала Катю умовляти, як колись умовляла мене Настя. Вона спочатку плакала і кричала, що ми вже продалися німцям, працюємо на них, а вона не буде. Я розповіла їй про себе, що я теж боролася, в думках будувала плани, але все те – нереальне. Тепер одна надія: чекати, чекати. Он, наші уже подали вісточку і нам. Десь недалеко знайшли дівчата листівку із зверненням до нас, полонених дівчат. Листівка була на російській мові, запам’яталися найбільше віршовані рядки:

„Так будьте ж русскими, девчонки,
Гордитесь этим высоко,
„Ost” (схід) носите так, как надо,
Чтоб было видно далеко”.

Ост – це був синій клаптик тканини, на якому білими буквами написано „Ost”.
Ми повинні були пришити його на одяг на груди, як клеймо, що ти – представник нижчої раси. Нам було принизливо і соромно ходити з тим клеймом. Поліцай, який був один на все село, спершу при зустрічі робив зауваження, чому без „Оста”, але не дуже наполегливо, а потім і зовсім не помічав. Тому ніхто з нас і не носив його.
Дівчина, яку я умовляла, не послухала мене, і хазяїн відвіз її назад на біржу, більше ми про неї  не чули.
Жителі села не ставилися до нас вороже. Це були дуже працьовиті, акуратні, чемні люди. Зустрічаючи нас на вулиці, всі знайомі здоровалися, розпитували, що там дома, чи є які вісті. Коли ми говорили, що ваші солдати вбивають і палять мирні села, вони не вірили, говорили, що це неправда. Іноді сусіди приносили подарунки: старенький, але чистий, випрасуваний одяг, ласощі. А своя хазяйка приносила в кімнату дарунки два рази на рік: на Різдво та Паску. Ми з Марусею навіть не знали, коли та Паска, попоравшись ранком, зайшли в кімнату, а на столі повно дарунків, на дві частини. Наприклад, мені – складений одяг, туфлі, миска крашених яєць, миска ласощів. Те ж і Марусі. Коли я вже вміла добре розмовляти німецькою, хазяїн часто посилав мене на станцію по вугілля для когось із селян. Найчастіше я їздила по вугілля для священика. Цю роботу я виконувала охоче. Запрягаю коней, а дорога до станції кілометрів два, вся обсаджена яблунями. Назбираю на віз яблук, їду і співаю, чи плачу, ніхто не бачить. Загружу повний віз вугілля, з’їжджаю кіньми на ваги, а важив Галчин хазяїн, що перший вибирав із нас наймичку. От тепер він кожного разу підхвалював мене: „Бач, як точно поставила воза, а моя Галя нічого не здібна”. Привозила я священику вугілля, а він завжди виносив мені ласощі і запрошував, щоб ходила до церкви.
Проходив рік, другий, плакали ми вже рідше, змирилися зі своєю долею, що будемо тут вічними рабами, а якщо німці і програють війну, то перш ніж загинути самим, знищать і нас. У цьому ми були твердо переконані.
Одного разу я йшла на роботу і зустріла француза, що працював у сусіднього хазяїна. Французи працювали по хазяїнах, а ночували всі в бараку, куди сходились на ніч під наглядом поліцая. Там вони і мали якийсь радіоприймач. Француз зупинив мене і шепнув, що ваші вчора взяли Київ. Господи, це була така радість, що я заплакала, у мене ніби крила виросли, я хотіла кричать і летіть кудись у височінь. Після того випадку ми завжди були у курсі, як просуваються наші на захід. Коли стало відомо, що вся Україна вже звільнена від фашистів, ми, українці, збираючись у вихідні дні за селом у лісочку, часто співали. Співали голосно, по-своєму, далеко було чути наші протяжні пісні, і німці чомусь не дивувалися, не розганяв нас і поліцай. А дочка мого хазяїна Катя одного разу навіть сказала, що ми гарно співаємо.
Що говорило їх радіо, нам не було часу слухати, а хазяйка часто, надавлюючи на кнопку, примовляла: „Halt dein Maul” (закрий свою пащу). Потім стало відомо, що американці і англійці теж включились у війну, і йдуть до нас із заходу. Хто нас звільнятиме, наші чи американці, ми ще не знали. Незабаром у селі з’явилося багато біженців, дітей, це були Hitlerjugend (молодь Гітлера). Їх присилали до нас на заготівлю сіна, але ж вони нічого не вміли робити, і, мабуть, не хотіли, хазяїн тільки сердився, кричав і потім відмовився від їх допомоги.
Іноді під час обіду коли мова заходила про те, що скоро до нас прийдуть росіяни (так вони звали наших), то Катя говорила, що вони з мамою приймуть отруту, вони вже приготували. Я шуткуючи і ніби впевнено відповідала: „Не отравишся, я працювала у вас, а ти поїдеш на Сибір (слово Сибір визивало в неї смертельний страх)”. Але з часом вони заспокоїлись, тому що стало ясно, що тут будуть американці, а наші направили всі свої сили на штурм Берліна.

Дорога додому

Американці наближалися дуже повільно. Але їхні літаки часто пролітали, закриваючи собою все небо. Однієї ночі вони бомбили Пенсберг, місто, яке було розташоване недалеко від нас, внизу. Хазяї і ми з Марусею стояли в саду і дивилися вниз на місто, на яке сипалося стільки бомб, що,  мабуть, там не лишилося нічого цілого і живого. Так уміли бомбити тільки американці. А от на землі вони були не дуже хоробрі. Село, яке було від нас за 5 км, вони зайняли давно, ні бою, ні німецького війська тут не було; ми чекали їх з години на годину, а з’явилися вони в нас на третій день. Здоровенні танки з солдатами, а між танками – солдати з автоматами. Просувалися повільно, ніхто по них не стріляв, ми стояли на вулиці і радісно махали до них руками. Солдати, котрі знаходилися на танках, відповідали нам тим же і кричали „русский”. Все село заполонили танки, машини, солдати. До нас на кухню зайшли чоловік п’ять і попросили в хазяйки кави. Попили, подякували і пішли. Пузатий ходив злий і сопів собі під носа. Робота на робилась, а ще танки порили землю на лузі. „A so a rimfika sawdum, varikt”, – лаявся він про себе, психологія селянина брала верх над усім: над політикою і навіть війною. Ми вже нічого не робили, почали збиратися додому.
Серед американців було багато чорних солдатів, негрів. Саме вони ставилися до нас привітно. Через вулицю напроти нашого будинку виселили хазяйку і там розмістився штаб. Будинок був великий, видно раніше там жила багата сім’я. І от нас, кількох дівчат, запрошують туди американці у гості. Ми, звичайно, боялися і не йшли. Тоді вони запросили ще одну українську сім’ю, старших чоловіка, жінку і дитину, щоб ішли з нами. Вони пригощали чоловіка сигаретами, нам давали шоколад, а потім негр почав відкривати шафи з одягом: „Беріть все, що вам хочеться, ви ж їдете додому”. Всі дівчата знаходили чемодани, сумки і набивали їх чужим добром. Я стояла, не могла себе заставити щось узяти, адже ця жінка часто бувала у нас, говорила зі мною....,а тепер побачить у мене свої речі. Ні, я не взяла нічого, і коли ми виходили, привітний негр здивовано подивився на мене, засміявся і щось гелготів по-своєму. Розумілися ми з ним тільки рухами рук, ми не знали аглійської, вони ж не знали ні нашої, ні німецької мов.
Незабаром ми взнали, що в містечку Tölz (Тельц), недалеко від нас, організували табір для відправки нас додому. Зібрали ми з Марусею нехитрі свої манатки в мішок, вся сім’я хазяїна провела нас за село, попрощалися. Ми плакали, тому що не знали, чи є хто дома живий і чи доберемось ми живими до своєї нещасної домівки. Хазяїн усе повторював нам услід: „Ти ж пиши, Ніна, обов’язково пиши”. І плакала я, мабуть, недаремно; може, серце відчувало, що не так просто повернутися до свого далекого дому, що повернуся я аж через два роки, в голодному 1947 році.
А зараз ми зі своїми мішками пішки пішли в Тельц, знайшли табір, де були вже майже всі наші. Людей зібралося тут дуже багато, всі бараки були заповнені, в основному це були дівчата, хлопців зовсім мало. Годували американці тут нас добре, вся їжа з банок, галети. Пробули ми в таборі, може, з тиждень. Одного дня підійшла колона машин, нас вишикували в чергу, виголосили промову, в якій запрошували бажаючих їхати до Америки, де чекає на нас спокійне життя і достаток. Не знаю, чи були бажаючі, а нас почали садовити на машини, відраховували точно двадцять чоловік, подавали речі, бажали щасливої дороги. Загружаючись, машини виходили за ворота, там вишикувалась вже ціла колона машин, невідомо де взялися майже на кожній машині червоні прапори. Ми були щасливі і збуджені. Їдемо додому, війна закінчилась, ми живі і здорові. Звідки ми могли знати зараз, що до рідного дому нам ще, як до неба.
А зараз машини мчать на схід, туди, де сходить сонце, туди, де все своє, рідне, знайоме і дороге. Шофери в основному негри, так женуть машини, що навіть хустки зриває на наших головах. Їхали довгенько і ось – кордон. Річка Ельба, міст, з цього боку мосту стоять вартові американці, а на тому боці – наші. І все на тому боці червоніє і майорить прапорами, транспорантами. На мосту нас не зупиняють, нічого не перевіряють, машини тільки уповільнили хід, ми мимоволі схопились на ноги, махали руками і щось кричали до своїх солдатів, але вони нам не відповідали тим же, мовчки дивились або зовсім відвертались. Ми ще не знали, і не розуміли, чому це так, і тільки пізніше, повернувшись додому, відчули це страшне слово, що ми „зрадники” і не маємо права бути рівними з іншими людьми. Отже, німці шили нам одне клеймо, а свої пришили друге, ще більш образливе. Не знаю, кого я „зрадила” в свої чотирнадцять років, хто винен у тому, що в мене не було молодості, найкращих років життя, та й все подальше було не своєчасне, сплюндроване, ніби не моє.
Все це прийшло пізніше, а сидячи на американських машинах, ми ще не відчували нічого, крім радості повернення додому.
Переїхавши міст, машини ще довго їхали по території, звільненій нашими військами. Вздовж дороги прапори, дороговкази з стрілами на захід і різними написами: „Вперёд на Запад!”, „Даёшь Берлин!”, „Добьём фашиста в его логове!” і т.д. І ось машини зупиняються, якась розбита залізнична станція, кучі чемоданів, різного шмаття, і багато людей. Такі ж, як і ми, дівчата і старші, вони прибули сюди раніше. Вигружають і нас тут, просто неба, нам уже якось лячно, нічого не розуміємо. Шофери-негри помахали нам руками, швидко розвернулись і помчали назад. Ми розпитуємо в людей, що тут робити, чому нас тут вигрузили, що це за кучі шмаття валяються? Нам пояснили, що залізниці розбиті, везти нас нема чим, звідси підемо додому пішки, покидаємо і ми своє шмаття, як покидали його інші перед нами. Боже, то хіба ж ми дійдемо звідси пішки додому? „Що було, бачили, а що буде – побачимо”, – відповідали більш бойові дівчата. І от, перебрали ми свої манатки в торбах, половину викинули, пристосували, ніби речові мішки. Зібралось уже нас п’ять тисяч, приїхав на коні один військовий, сказав, що він буде попереду вести колону. Всі команди – привал, підйом – передаватимуться по колоні.
 – А їсти що?
– Їсти хто що дістане, йти  ж не степом, от і діставайте, хто що зможе.
Оце і все. Рушили. Одні плачуть, другі сміються, а розмови:
– Ну куди ми дійдемо? Під дурного хату?
– Вперед, девчата, на Родину!
Дехто зразу розувся, а я ще кілька днів йшла взута, один черевик порвався, скинула й закинула другий.
– Топай, дівчата, босими ніжками по всій Європі.
А торбина все важчає. Кожного вечора на привалі викидала потроху одежі, залишаючи найнеобхідніше, а потім знову чекала привалу, щоб викинути ще щось. Проходили німецькі села, але передні в колоні оббирали село ще до того, як підходив хвіст колони. Перші дні здавалось, що ні, не зможу я йти. Голодна, ноги болять, кров виступає на підошвах, адже йти по асфальту і камінцях. Торбу зовсім хочеться викинути. Але в любому випадку страшно відстати від колони, від своїх. Поступово людина втягується, звикає і знаходить вихід з любого положення. Бачимо, появились уже візки, на які складають речі кілька чоловік. Ми теж згуртувалися вщістьох, дістали візок, склали речі, тепер дві можуть тягнути візок, а чотири йдуть наперед колони, щоб дістати щось поїсти. Так стало легше. Я згодна була сама тягнути цілий день той візок, ніж бігати по хатах і віднімати в голодних людей останній кусок. Повільно, але ж весь час ми просувалися на схід. Потім нам назустріч почали траплятися такі ж колони німців, які покинули своє все і тільки з візками пробиралися на Захід. Їх вигнали звідти, бо то ніби польська територія.
Не розуміли ми тоді тієї політики і ніхто нам нічого не пояснював, але мені жаль було дивитися на тих змучених людей. На візках у них зверху сиділи діти, і коли наші голодні перекидали ті візки, шукаючи їжі, а діти кричали, старі просили, я не могла на те дивитися і кричала: „Не чіпайте!” На мене прикрикували, що я жалію німців, адже ми голодні. Але ж голодні і вони, такі ж нещасні, як і ми. А хто винен у тому???
Не знаю, скільки кілометрів ми проходили за день, а йшли місяць, другий. Було літо, відпочивали і ночували під відкритим небом, проти неба на землі. Напівголодні, бо що там дістанеш у голодних німців; на ногах якісь тряпки, через які виступає кров, але то все нічого – молодість перемагає всі труднощі та ще думка, що все ж йдемо додому.
Ідемо все літо, ось уже проходимо ту територію, звідки вигнали німців, а поляків ще не заселили. Страшно, села пусті, тільки здичавілі коти та іноді старенький дідусь чи бабуся сумно дивиться на нас. Будівлі добрячі, сараї, двори – все ціле, хоч сьогодні живи. У хатах все: і меблі, і шафи з одягом, багато лише пуху скрізь, ніби хто навмисне порозривав подушки. В сервантах красива посуда, а з їжі – нічого. „Ось де, дівчата, беріть наряжайтеся”. Але що з собою візьмеш? На плечах багато  не понесеш, як і ті, хто все це покинув.
І минали ми ці пусті села, наближалися вже до Польші, а погода вже повертала на осінь. Доля мені ніде не всміхалася, попадала я завжди туди, де важче і гірше. Так і зараз. Тільки зайшли вже в Польшу з надією, що звідси вже йдуть поїзди і ми скоро будемо дома, як трапилася непередбачена сумна подія. До нашої колони підійшли наші військові солдати з командиром, почали розпитувати, співчувати тому, як ми потомилися. Потім відрахували двадцять дівчат (куди попала і я), і повели на своє підсобне господарство. Отже, і для своїх ми знову були тільки безплатною робочою силою, яку можна використовувати, не питаючи згоди. В полку було десь біля 100 корів, які ми повинні були доїти, переганяти молоко, постачати його на кухню. Знову перервали ідилію повернення додому, знову плачу, пишу додому. Але не знала ще, що домівки тієї давно нема, ніякої відповіді. Пишу до тітки Дуні в Семиполки. Вона пише, що живе з дітьми Ніною і Вітею в землянці: і вона, і мої лишилися без хати, без одягу. Моя мама влаштувалася на роботу в селі Бондари Остерського району, на уроки ходить боса, живе з Галиною, а батька ще нема з війни.
Ще більше засумувала, що ж далі, звідси знову не так просто вирватися. Війна давно скінчилася, а я все ще блукаю десь по світу. Нарешті мама пише, що повернувся батько на костилях з перебитою ногою. І почав він писати в усі кінці, робити виклик, щоб пустили мене додому.
А час іде, молоді літа проходять по наймах. В 1942 році я з дому, а вже 1947 рік.
Нарешті прийшов виклик мені і ще кільком дівчатам. Збираємось додому, хоч запізніла, але радість. Їдемо поїздом, знову ж таки товарним. Пересікаємо кордон, стоїмо в дверях, не відводячи погляду, ось вона рідна земля, Батьківщина!
– Дивіться, дівчата, хати наші під солому, ура! – раділи ми, ще не знаючи, скільки лиха прийдеться нам пережити дома. Голод, зверхнє ставлення до нас людей і особливо влади. Але ж потрібно жити, мовчати і приховувати свої поневіряння, потрібно було заставити себе сісти в один клас із сестрою, яка на шість років молодша від мене, і закінчити перерване навчання. А потім потрібно ще створити сім’ю, щоб лишити на землі після себе, хоч який слід.
Ой, нелегка випала доля нам, дітям війни. Дай Бог, щоб наші діти та онуки не знали такого, щоб не ходили, як ми, босоніж по Європі.

Травень 1990 року