ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Для місцевого населення такий стан речей був зрозумілим із самого початку бойових дій, проте угорським солдатам знадобився певний час для усвідомлення того, що існували різні групи партизан. Зокрема, як і повсюдно в Радянському Союзі, були партизани, які діяли за вказівкою та підтримкою з Москви, особисто були комуністами або працювали під керівництвом комуністів, проте була й інша частина партизанів, що представляла виключно українців та діяла лише на територіі України, в першу чергу в її західних регіонах.
Останні були причетні до діяльності УПА (Українська Повстанська Армія). Зустрічалась також назва: “Українська Партизанська Армія”, однак справжньою вважається її перший варіант. Слід зазначити, що особовий склад УПА був представлений не лише українцями, значною була серед її вояків також чисельність поляків з Галичини та Поділля, зустрічались також карпатські русини та буковинські румуни.
Звичайно, на величезних територіях Радянського Союзу діяли партизанські загони не лише двох наведених вище категорій. Зустрічались також антикомуністичні російсько-кавказькі, націоналістично налаштовані білоруські, бал- тійські та козацькі, а також анархістські, троцькістські (і все це за часів диктатури Сталіна!), за деякими даними існували навіть зелені партизани. Більше того: в Галичині діяли також польські національні (Армія Крайова) та комуністичні (Армія Людова) партизанські угруповання. За винятком анархістів, троцкістів та поляків, діяльність партизанів вдалося незначною мірою згуртувати у єдиному цілеспрямованому напрямку, звичайно ж під німецькою опікою, в рамках діяльності АБН (Антибільшовицький блок націй). Не можуть бути віднесені до кола партизанських угруповань повсюдно поширені банди грабіжників і, передусім, діючі в районах чорноморського та каспійського узбережжя вільні загони під приводом місцевих воєначальників або вождів племен.
Достоменно не відомі точне місце та дата створення АБН, проте є дані, які свідчать про його діяльність ще у першому півріччі 1942 року. Центральний орган Блоку створено не було, як і не було надано самостійності ні окремим засновникам організації, ні самому АБН. Членами АБН були РОА (Русская Освободительная Армия, відома в народі як армія Власова), діючі під німецькою опікою т.з. “органи самоврядування” трьох балтійських держав (Естонії, Латвії, Литви), а також численні невеличкі загони з-поміж племен кавказької національності.
У 1946 році в Мюнхені уцілілими представниками української ОУН, що мігрували на Захід, діяльність АБН було відновлено, у 1947 році до нього приєднались емігрантські організації дунайських та балтійських держав, а також албанські біженці. З 1947 року членом АБН став також Угорський Рух за свободу (Magyar Szabadsag Mozgalom) та, на нетривалий час, – угорський Клуб “Дунай” (Duna Club). Його керівним органом на той час була офіційна газета Politisсhe Traume (“Політичні мрії”) Центрального Комітету.
Членство в АБН мала також створена З0 червня 1941 року під німецькою опікою, одночасно із Українським територіальним управлінням, УПА. Її військовий командувач Дмитро Клячівський був генерал-полковником УПА, а начальник генерального штабу Богдан Зубенко – генерал-майором УПА.
Спочатку УПА надавала силову підтримку німецьким окупаційним властям, але з 1943 року воювала проти німців, а з 1944 року також і проти вступивших в Україну радянських військ та румунів. У 1944 році чисельність бійців УПА досягла 50 тисяч. Восени 1944 року вся Україна перебувала під контролем Червоної Армії. УПА воювала проти комуністів, але по суті та в основному її боротьба за незалежність України тривала аж до 1940-50-х років.
У Західній Україні, де воювала угорська армія, діяли “лише” партизани з числа прокомуністично налаштованих росіян та українців, українських націоналістів (УПА), а також польських націоналістів та комуністів. Комуністи, до якої б національності вони не належали, воювали проти всіх окупаційних армій, а відтак і проти угорців, до самого приходу Червоної Армії, до якої згодом приєднались. З польськими партизанами-націоналістами угорське військове та політичне керівництво з 1939 року мало виключно добрі відносини, які залишались такими і в 1944 році, отже, з їхнього боку жодні напади на угорські підрозділи не простежувались.
Перша спроба щодо налагодження українсько-угорських контактів мала місце на Волині. На місце розташування командування місцевого батальйону Угорської окупаційної армії (Magyar Megszálló Erők) в пункті Конюшки прибув капітан УПА Андрій Дольницький, який виконував доручення командувача південним військовим округом УПА, генерала УПА, Петра Олійника. Не маємо відомостей про предмет та результат переговорів, які відбулися влітку 1943 року, однак, знаючи їх продовження, вони не могли закінчитись безрезультатно. У налагодженні двосторонніх відносин значну роль відіграв львівський греко-католицький єпископ граф Андрій Шептицький, який до самої весни 1944 року, коли Львів було захоплено противником, намагався чесно виконувати місію посередника між угорською військовою владою та політичними і військовими організаціями, які боролись за незалежність України.
У період між жовтнем та груднем 1943 року підполковник Йожеф Падані, який обіймав посаду начальника генерального штабу VIII угорського корпусу, що в Україні виконував певні окупаційні завдання, організував візит в Угорщину представників ОУН. Делегацію з трьох осіб було доставлено зі Львова до Будапешта літаком. Членами делегації були: Остап Луцький, Євген Вретшона та Іван Гриньо (за іншими джерелами керівником делегації був Мирон Луцький, а її третім членом – Василь Мудрий). У Будапешті делегацію приймали: генерал-полковник Ференц Сомбатхеї, що обій- мав посаду начальника Генерального штабу національних збройних сил, а також др. Дежо Шалі, який був радником Міністерства закордонних справ.
Українська делегація привезла з собою письмові директиви Миколи Лебедя, одного з політичних лідерів національного руху. У загальних рисах директиви містили в собі наступне:

– делегація представляє всю Україну, яка бореться за свою незалежність;
– делегація домагається підтримки угорського уряду в боротьбі України за незалежність;
– Україна одночасно перебуває у стані війни з комуністичною Росією (так записано в оригіналі!) та з гітлерівською Німеччиною;
– Україна не бажає воювати з Угорщиною та її збройними силами, що перебувають на українській території;
– делегація прагне умовити угорський уряд розірвати стосунки з гітлерівською Німеччиною;
– Україна просить надати допомогу Угорщини щодо створення єдиного фронту малих націй проти двох тоталітарних (так записано в оригіналі!) режимів;
– делегація домогатиметься підписання угоди щодо наступних основних питань:
– зупинення будь-яких угорських військових акцій проти українського населення:
– зупинення з боку УПА будь-яких військових акцій проти угорських військових;
– проведення спільних воєнних дій проти німецьких та радянських збройних сил;
– взаємодія між Угорською королівською армією та УПА з питань озброєння, військового забезпечення та охорони здоров’я, а також комунікації;
- для координації спільних дій є потреба обмінюватися зв’язковими штабними офіцерами;
- угорські навчання офіцерів УПА;
- Угорщина тимчасово надасть притулок цивільному населенню, яке втекло із зайнятих Червоною Армією українських територій.
Угода повинна була триматися в таємниці до закінчення війни. Заключна стаття документа передбачала відтермування до кінця війни розгляду питання щодо визначення спільного кордону та вирішення статусу національних меншин в обох країнах.
Хоч на зворотному шляху разом із делегацією ОУН до Львова приїхав також підполковник Андраш Мартон, який від імені начальника угорського Генштабу зустрічався з військовим головнокомандувачем УПА Дмитром Клячівським, генерал-полковником УПА, налагоджений у 1943 році контакт не завершився підписанням конретної угоди, а сам факт цієї події також за- лишився секретом для угорських військових кіл та солдатів УПА.