№3(135)
липень - вересень
2016 року

РОЗПОВІДІ ПРО ГЕРОЇВ УКРАЇНИ
ВИМУШЕНІ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ З ДОНБАСУ СЕРЕД НАС
НОВИНИ ЗІ СКРИНІ

Чотири долі

Вже другий рік поспіль в Угорщині проходять лікування та реабілітацію воїни АТО. Цього літа сюди у рамках відповідної програми трастового фонду НАТО з медичної реабілітації приїхали 4 українські військовослужбовці, які отримали поранення під час Антитерористичної операції на Сході України.
Це військовослужбовці з різних куточків України – кавалер ордена Богдана Хмельницького III ступеня, легендарний кіборг старший лейтенант Максим Галактіонов (Одеса), капітан 128 бригади Андрій Гринчук (Хмельницький – Мукачево), старший лейтенант 24-го окремого штурмового батальйону Любомир Головатий (Чернівці) та боєць 501-го батальону морської піхоти Вячеслав Кубік (Миколаїв). Кожен зі своєю історією, кожен – Герой.

Проте, як висловився Максим Галактіонов, з військовим позивним Грифон: “За всю війну свою я горджуся лише одним: кількістю врятованих”.
Цей воїн – один з командирів-кіборгів, які захищали Міжнародний Донецький аеропорт ім. Прокоф’єва у 2014 р., командир 5 роти 2 батальйону 79-ї окремої аеромобільної бригади. Він не лише керував хлопцями при захисті аеропорту, а й власними силами вивів з оточення в Ізваренському котлі свою бригаду. Військ, які повинні були стояти на прикритті, не було. Натомість сепаратистів було більше, ніж достатньо.
“Відчуття війни до мене прийшло тільки через 2 місяці після того, як попав в АТО, тоді, коли я безпосередньо побачив розбиту техніку, трупи, коли нас почали обстрілювати «Градами». З російської території!” – зізнався Максим.

“А я не можу точно сказати, хто проти нас воює, – почав розмову Любомир Головатий  (позивний – Батя), – Полонених ми не брали. Лише одного разу до нас добровільно прийшли здатися двоє чоловіків. Кількома словами перемовилися, а потім передали їх спецслужбам, бо не маємо права на розмови з ними. Те, що росіяни дають зброю, – це однозначно: є російські машини, російська техніка, зброя. У наших ворогів, наприклад, є такий удосконалений міномет, якого українці не мають. Багато зброї є такої, якою не володіє українське військо. Тому робимо висновок, що вона завезена з території Росії. Документів нападників я ніколи не перевіряв, тому про громадянство їх стверджувати чогось не можу”.
Головатий Любомир більше року служить у зоні бойових дій. Він гордий за те, що захищає територію України. Йому 56 років. До речі, відставний військовий.
“Колись ми, військові, не були потрібні Україні, – нашу частину, як і багато інших, розформували. Почалася війна, я одразу визначив у ній своє місце, сам пішов у військомат. Однокласники купили мені бронежилет. Кажуть, що мною гордяться, бо лише я серед однокласників ношу погони і захищаю Україну”.
Л. Головатий служить у 24-му окремому штурмовому батальйоні “Айдар”, одному з перших добровольчих батальйонів, який зараз підпорядковується Збройним силам України: “Я вважаю, що це один з кращих батальйонів: він завжди на передовій, це – штурмовий батальйон. Я служив спочатку в Луганській області. Але незабаром мене з хлопцями направили в Донецьку область. Перший раз ми були за 3 кілометри від Горлівки, яка є передмістям селища міського типу Новгородське. Щоб ви мали уявлення, що таке селище – там курсує 4 види автобусів. Зараз Горлівкою володіють сепаратисти. Коли мій батальйон змінив попередній у Горлівці, то перші два тижні з шостої вечора  до дванадцятої години ночі нас зустрічали “концертами” пострілів у нашу сторону. Але ми вистояли, відбилися стрілковою зброєю. Наприкінці нашої ротації вони вже нас боялися”.

“Я давно думав над тим, що Росія може напасти на Україну. І не сьогодні визначився, як учиню в такому випадку. Я пішов на війну, бо я – ідейна людина, – упевнено говорить В’ячеслав Кубік (позивний Купідон), – за свій вчинок не шкодую. Шкода лише, що мало зміг допомогти на передовій”.
В’ячеслав на 10-й день перебування на передовій зазнав поранення: “Зі мною служили з Миколаївської, Черкаської, Одеської, Кіровоградської, Херсонської областей. Це ті хлопці, яких пам’ятаю, які служили в моєму батальйоні, чоті, зокрема... Пройшов рік із того часу, як через поранення я поїхав зі служби. І вже рік, як мене переправляють з лікарні в лікарню. В Будапешті також чекаю, що, може, мені будуть робити операцію. А мій батальйон в цей час починає роз’їжджатися з зони АТО додому”.

Андрій Гринчук потрапив у зону АТО по службі. В армії є з 1995 р., коли проходив строкову службу, після чого поступив в Одеський інститут сухопутних військ і з 2000 до 2016 року служить у 128-ій бригаді. Разом з цією ж, закарпатською, бригадою поїхав служити в АТО. 14 липня 2014 року потрапив у Луганський аеропорт. Так і прослужив до поранення у різних місцях Луганщини. З першого ж дня перебування в АТО керував чотою.
“Краще зі мною хай щось станеться, аніж якогось солдата мені вб’ють, бо як батькам дивитимусь в очі? Як когось поранять, то вже себе картаю. – зізнається Андрій. – Бувало таке, що хлопці не мали зв’язку з домом. І лише на третьому поверсі будівлі, де ми займали бойові позиції, він був доступний в одному місці так, що треба було тримати телефонний апарат в одній і тій же позі. По черзі ми приходили туди, займали відповідне положення тіла і дзвонили до рідних. Один солдат чомусь про це місце не знав і не мав можливості подзвонити мамі мобільним телефоном. Мені мама дзвонить, каже, що я щось від неї приховую, напевно з її сином щось погане трапилося. Я беру радіостанцію, кличу того солдата, і він зі свого місця через радіостанцію на телефон поговорив з мамою. Потім довго дивувався, як це командир зміг з мамою по телефону зв’язатися?!”
Про дух команди свого підрозділу розповідає В’ячеслав: “В екстремальні моменти ти швидко розумієш, хто є хто. І кожен з нас слідкує за собою, бо від “мене”, «тебе» і «нього» конкретно залежить життя побратимів. На війні не може бути кожен тільки за себе. Один помилився – постраждали всі. І я не зустрічав батальйонів, підрозділів, у яких би не було такого духу. Мені здається, без нього на війну немає потреби йти. Людей, у яких відсутній командний дух, відсікають ще на стадії навчання. У нас, наприклад, так і було: не всі, хто проходив бойову підготовку, поїхали воювати в зону АТО. Вони продовжили службу, але там, на відбірній. Це – дуже важливий момент розуміти, що ми – одне ціле”.
“Війна – це не тільки стрілянина, – розповідає Андрій, – коли в когось із хлопців день народження – ми готуємо святковий стіл, подарунки: з дерева щось виріжуть, із передач волонтерів щось виберуть. На одне з моїх днів народження хлопці вирізали дерев’яну статуетку, до неї в місцевому магазині докупили солдатиків. Кажуть: “Ось це – ти, а ці двадцять четверо – ми”. Ці солдатики зі мною додому приїхали”.

“Але війна – це не романтика, – додає Л. Головатий, – Люди мусять зрозуміти, що війна – це смерть. Багато хто говорить: о, ти старий і пішов воювати. А ми підемо, коли ворог буде тут, у нашому селі”. А я з досвіду можу сказати: “Ви не підете. Бо є хата, сім’я, майно. Один постріл – і всього цього немає”. Це треба зрозуміти. Війна – це весь час страх. І тут головне – самого себе контролювати, вважає
Любомир і продовжує: – Є Мінські угоди, згідно з якими, ми не маємо права ступати на територію, зайняту ворогом. Серцем ми розуміємо, що це – українська земля. Ми не маємо права використовувати важку артилерію. По нас стріляють дуже часто. Нерідко  з важкої артилерії. Місія ОБСЄ про це знає. Але ми відповісти важкою артилерією не маємо права.
Приїжджають представники ОБСЄ. Але коли вони на місці – ніхто не стріляє. Це складно пояснити. А важкою артилерією стріляють переважно вночі з відстані 4-5 кілометрів із лісових насаджень”.

Рану в тілі можна залікувати, але душевні образи залишаються в пам’яті. Таких душевних ран, відчуття несправедливості, зради у Максима дуже багато. Говорити про них він не хоче. Але після реабілітації в Угорщині знову хоче податися на військову службу насамперед для того, щоб: “Передати отриманий досвід новобранцям, аби навчити їх виживати”.

“До місцевого населення ми ставимося коректно, – розповідає Головатий А., –  У вічі вони нам сміються, козиряючи своїм відвертим сепаратизмом, а поза очі ми не знаємо, що про нас думають. Ми робили благодійні акції для місцевих: дарували їм харчі. Завдячуючи волонтерам, ми маємо чим ділитися.
Вражає, наскільки російська пропаганда пустила міцне коріння на окупованих територіях! Там діють лише два канали: російське ТБ і донецьке. Українське телебачення, як таке, доступне лише на справних супутникових антенах. А їх по селах на сході України раз-два, і все... Місцеве населення багато часу провело в російському інформаційно-культурному оточенні... І за рік вони не стануть патріотами України. Моя думка: треба владі більше людям пояснювати, більше контактувати з ними.
А є люди, от-таки справжні фанати «русскаґа мира». Як зараз пам’ятаю: 12 травня ми роздаємо допомогу місцевим жителям. Підходить одна жінка і каже по-російськи:

– Здрастуйте, хлопці. Зі святом вас!
Ми питаємо:
– Яке свято?
– Сьогодні ж день «ДНР».
Уявляєте: вона на нашій території, ми їй допомагаємо, а вона нам “серце крає” якимись ДеНееРами.”

“Є різні місцеві люди, – підхоплює тему Гринчук А., – Там, де я служив, наприклад, живуть бабуся з дідусем, які мене відпоювали чаєм з малиною, коли я одного разу захворів. Я на блокпост, а вони мені – горнятко чаю. Поїхав я додому, через деякий час вертаюся в АТО, по дорозі заїхав до них. А вони мені раді, не знають, чим зі свого саду пригостити! Довго не хотіли відпускати”.

– Ми дуже вдячні тим, хто нас сюди направив і тут прийняв. Щиро вдячні українським волонтерам в Угорщині, відвідують нас, приносять необхідні речі, харчі, ми спілкуємося; нам волонтери провели екскурсію по Будапешту, нас возили на озера Балатон, Веленце, у Вишеград і Гейвіз. Ми взяли участь у відзначенні Дня конституції України в Центрі української культури в Будапешті, святкуванні українською громадою Івана Купала та на офіційній зустрічі з новопризначеним в Угорщину послом України з представниками української громади. Вважаємо, що за місяць перебування в Угорщині – це дуже багато! – висловили подяку Герої України.

А наші краяни в Угорщині щиро вдячні українським військовослужбовцям, які, потрапивши в екстремальні умови війни, залишаються звичайними людьми і вірними синами України. Але водночас і справжніми воїнами. Дякуємо, що вони вижили, дякуємо, що маємо на кого рівнятися. Дякуємо за Україну!

Віра ДЯЧОК