ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

На початку лютого в самому центрі Будапешта відбулась виставка робіт заслуженого художника України, члена національних спілок художників України та Угорщини, монументаліста, аквареліста, представника закарпатської школи мистецтв - Петра Фелдеші.
Петро Андрійович стверджує, що кожна творча людина перед виставкою, як студент перед іспитами – боїться, що щось не встигне, а тому працює до пізньої ночі, або ж і до самого ранку. Напередодні виставки «Громада» навідалась до художника в майстерню, де він, заклопотаний, завершував свою нову роботу «Кобзарі».

Пане Петре, гадаю, кожне Ваше полотно має свою історію. Що Вас надихнуло на тему кобзарства?
Я довго виношую ідеї своїх робіт. Сказав би навіть, що осмислення і переживання триває набагато довше, ніж безпосереднє виконання картини. До останньої моєї роботи підштовхнув сюжет відомого фільму українського режисера і сценариста Олеся Саніна під назвою”Поводир”. Важким каменем впала на душу історія розстріляного кобзарства. Ця трагедія української культури пройняла мене, окувала всі мої думки і зупинила подальші плани, що я просто зобов”язаний був виразити це все в картині.

У наш час Україна знов переживає дуже нелегкий період історії. Певно, що події останніх двох років також ятрили душу. Як вплинули вони на Вашу творчість?
Звичайно, душа болить. За Україну, за людей, за тих молодих хлопчиків, які віддали своє життя на Майдані, які боронять і тепер нашу країну від агресора на сході.

Коли стався Майдан, ми з дружиною постійно слідкували за подіями в он-лайн трансляціях. Ніщо тоді не було більш важливим: ночами не спали, днями не відходили від комп’ютера. Без сліз не можливо було спостерігати за тим, як змінювався Київ, як мужньо йшли в страшенні морози неозброєні хлопчаки проти озброєної до зубів системи. Усі ті переживання й біль я спробував передати у роботах “Небесна сотня” й “Пливе кача”, за які пізніше отримав премію Бокшая та Ерделі. А пісню “Гей, пливе кача” до сьогоднішнього дня не можу дослухати до кінця без того, щоб не навертались сльози.

До речі, одна із версій походження цієї пісні говорить про те, що написана вона ще за радянських часів хористкою Закарпатського народного хору. Ви теж є представником закарпатського мистецтва. Можливо, це підсилило відчуття?
Можливо. На Закарпатті Тисиною називають річку Тиса. І навколо неї дуже гарні місця. Мушу вам сказати, що Закарпаття – то є найкрасивіше місце на Землі.

Кожен може сказати так про свій рідний край.
Так. Але в моєму житті була історія, котра це підтверджує. В далекі 1990-ті я влаштовував пленери в районі Синевирського перевалу і десь в той період мав нагоду познайомитись із одним румунським мадяром, художником, який за часів Чаушеску вивіз сім”ю до США. Він – заможна людина, по півроку жив в Америці, по півроку – в Австралії. Тож у нього постійне літо. Я запросив його відвідати пленер зі словами: “То є найгарніше місце на Землі!”. На що він мені відповів: “Та я сам родом із Закарпаття. І не розказуйте мені, де найгарніше. Я тепер маю з чим порівнювати.” Тим не менше, він прийняв моє запрошення і через два тижні перебування на Синевирському перевалі підійшов до мене й зізнався: “Ти був правий. То є справді найгарніше місце у світі”. Ми маємо щастя, що там народилися.

Оскільки ми вже говоримо про Закарпаття, розкажіть про Ваш творчий шлях, адже Ви як митець зародились саме там. Як все починалось?
У Мукачеві ми жили в будинку, який мав спільний двір з кількома сусідами. Одним із них був Микола Медвецький – талановитий художник (у подальшому - заслужений художник України), який у перервах між навчанням часто займався зі мною, дарував олівці, фарби і малював мені різні малюнки.

Тоді ж, з дитинства, я почав займатись монументальним мистецтвом (сміється – Авт.). У кімнаті, де ми жили, були білі стіни, а паперу бракувало, тож на тих стінах починались мої перші творчі пошуки. Можливо, Микола Медвецький і підштовхнув мене на стежку образотворчого мистецтва. І не лише підштовхнув, але й пройшов зі мною вагомий творчий період становлення. Адже, коли я вступив до Ужгородського училища прикладного мистецтва, він на той час вже закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва і повернувся до Закарпаття викладачем до Ужгородського училища. Разом з іншими моїми викладачами – Єрнестом Кондратовичем та Антоном Шепою – Медвецький ділився своїм досвідом й вчив художній майстерності. Я тепер тільки шкодую про те, що на той час не мав диктофон, бо мій власний “комп’ютер” (вказує на голову, – Авт.) не справлявся з тим обсягом інформації, який я отримував від них. Уже навіть через багато років після закінчення училища, коли я бував у своїй майстерні (в приміщенні одного з ужгородських будинків) і в сусідній майстерні працював Кондратович, то ми годинами сиділи, розмовляючи і про мистецтво, й про життя загалом. Дуже цінні ідеї й цікаві роздуми так і залишились незанотованими...

Ваша техніка акварелі – особлива. Вас до неї підштовхнули вчителі?
Не впевнений. Я займався традиційною технікою акварелі. Але ті роботи мені здавалися тьмяними, черствими, не живими. А за палітру я завжди тримав аркуш паперу. І раз-по-раз, поглядаючи на палітру, я помічав, що там фарби більш живі, ніж на самій роботі: переливаються, виблискують. Тож я вирішив робити акварелі на мокрому папері. Це не є щось нове. Багато акварелістів працюють “по-мокрому”.

Багато співаків співають, але з часом у кожного з’являється свій особливий стиль виконання. Так само й у художників з часом з’являється свій “голос”. Добре мати особливий голос, але більш важливо, про що той голос «співає». Я шукав в інтернеті, чи малює або малював хтось так само, як я, але не знайшов.

Окрім акварельної, якими техніками володієте й любите творити?
Звичайно, найбільше люблю саме акварель. Але працюю і в інших техніках живопису, графіки, монументального мистецтва. Дуже люблю подорожувати і за своє життя об’їздив багато країн, тож можна сказати, що від Алтаю до Франції, від Швеції і до Канарських островів я “наслідив” по світу. Загалом мною виконано близько 130 монументальних робіт.

Що маєте в планах на майбутнє?
Дану виставку я б скоріше кваліфікував як проміжкову – крім згаданих робіт «Небесна сотня», «Пливе кача» і «Кобзарі» - будуть виставлені роботи попередніх років: закарпатські пейзажі, фігуративні композиції, деякі інші. А оскільки, крім вищезгаданих, у мене є робота з символічною назвою «56» про пам’ятні події в Угорщині, крім того, виношую в душі нові полотна, то хотів би їх всіх об’єднати в наступну тематичну виставку й присвятити саме трагічним подіям України та Європи. Там повинні бути й Голодомор 1932-33 років, і «розстріляне козацтво», і 1956-й рік, і Майдан, і російська агресія – все те, що болить.

Яке Ваше життєве кредо?
Я тримаюсь тієї думки, що Бог творить через людей. І якщо людина приймає дар Божий – то у неї все виходить так, як потрібно.

Дякуємо за цікаве інтерв’ю й бажаємо Вам нових творчих починань і звершень.
Я завжди радий поспілкуватись. Особливо за філіжанкою кави. Тож буду радий гостям моїх наступних виставок і якщо комусь цікаво подивитись на мої роботи, то після цієї виставки частина картин залишиться у постійному доступі за адресою: 1065, Budapest, Városligeti fasor, 44, другий поверх.