Мирослав Маринович

ЄВАНГЕЛІЄ ВІД ЮРОДИВОГО

Мамі й сестрі Надійці, від яких
уперше пізнав науку Любові,
присвячую

Спочатку було слово, і слово було облудне, і слово само стало облудою, чорною плямою розплилось на чистім пергаменті душі людської.
В тій світлиці, де панував Єгова, оселились зрада і презирство, гнів і підступність.
I слово стало плоттю, і перебувало з нами, сповнене зловтіхи і погорди, і ми бачили славу його і розкошували плодами пишними цієї слави.
Слово стало лезом, що розтинає серце раніш од каїнового ножа, проросло дурман-зіллям у святому житті, зависло в повітрі міріадами вірусів, злоякісних та ворожих.
I зло, зачате першим лихим словом, стало законом життя. I люди стали проклинати словом, не тямлячи вже, що воно – Бог.

* * *

Я – юродивий.
Мій рід бере початок від Мойсея, і каміння, котрим жбурляли в нього розгнівані гебреї, мій незаперечний гіркий майорат.
Коли мій Господь спочиває, я – найвірніший його охоронець і йду проти зрадливої Божої челяді, для якої день сьомий – це час для блюзнірства та глуму.
Я – той, хто дальніх своїх хоче бачити ближніми, хоч сам для ближніх своїх безконечно далекий.
Не відаючи, скількома пальцями треба хреститися, малюю в уяві Розп'яття і приміряю його на себе.
Я – лицар абсурду, бо в кожному монстрові впізнаю Голіафа.
Вмурований у в'язницю, як мозок у череп, розкутою думкою витаю над зболеним світом.
Бачу печать смерті на обличчі моєї планети і молю Бога, щоб навіть як станеться найстрашніше, послав Землі долю воскреслого Лазаря.
Я – блазень на ярмарку. Ображаю людей крикливим своїм зухвальством, хоч у серці творю Євангеліє Прощення.
У пліснявих карцерних стінах вчуваю струмінь вселенського болю і по-блазенськи сміюся, щоб наглядач не бачив, що болить і мене.
Запроторений за грати, щоб не підклав антидержавну міну, готую такий заряд Любові, проти якої безсилий і сам Сатана.

* * *

Життя моє – безперервний Страшний суд наді мною. В кожній людині, з якою зводить мене доля, уособлені моя чеснота і мій гріх. Воздам хвалу добрій людині – і мені добром воздасться. Не відпихну з погордою духовного каліку, відпущу гріхи його велії доброзичливим словом – і мій гріх буде мені відпущено. Нема страшнішого суду, коли він – непомітний: після нього залишиться час хіба на каяття.
Ти послав мене, Боже, в саму твердиню Зла всесвітнього, туди, де пробачати найважче, де гнів і жадання помсти – моральний закон людської справедливості. Тож зроби мене найюродивішим серед юродивих, щоб не пекло у грудях від сорому, коли пробачатиму кривду, заподіяну слабішому.

* * *

Правдою не можна рубати, як мечем. Доки буде меч, доти натикатиметься він на нові інкрустовані щити облуди. Правдою, коли вона меч, не переможеш дванадцятиголового Змія: голови його відростуть, а Змій, як дерево навесні, коли йому відрізати засохле гілля, стане ще міцнішим.
Бич Христа, яким він виганяв гендлярів із храму, краще за будь-які мощі свідчить про Його реальне земне існування.
Світ вигострив тисячі булатних правд, однак гине від демографічного вибуху неправди. Земля аж кишить од зміїних голів, як одрубаних, так і свіжих, – змудрілих та ненаситних.
I ніколи не здолаєш силу Змієву, якщо не станеш дурненьким Іванушкою, юродивим.
Зітри з лиця свого, а ще краще з серця, сатанинську машкару ненависті й презирства, бо правда твоя лише тоді стане Божою істиною, коли буде виплекана Любов'ю.

* * *

Київ та Єрусалим.
Два камені, на яких стоїть вівтар моєї віри.
Дві акупунктурні точки на хворому тілі Землі.
Двоє очей, якими моя планета споглядає Бога.
Чим ревніше молиться своєму Богові невпокорений Єрусалим, тим чіткіше виступає на ньому його фатальний стигмат – Ісусове розп'яття.
Чим глибше вгризається в плоть мого Києва гріховна печать Антихриста, тим ясніше формується під нею чистий образ Христа прийдешнього.
Стою на березі слов'янського моря і проводжаю в далеку дорогу синів Ізраїля, що рвуться на поклик Рахилі, щоб здійснити одвічне своє призначення. Хай щастить вам – і вибачайте, що штормове гойдання моєї колиски озивалося у вашому серці таким нерозумним погромним болем. Я співатиму вам сумних українських пісень – може, хтось із вас згадає в дорозі знекровлену мою Україну.
Живіть своїм законом, та хай ніколи не здолає вас спокуса за вибитий в бою старозавітний зуб помститися ворогові вийнятим його оком. Прощавайте, я не піду з вами, бо я син тієї землі, яка не змогла не підставити свою правобережну щоку, коли від бісівського ляпасу почервоніла її ліва.

* * *

Росіє! Коли ти творила свою казку «Царівна-жабка», чи усвідомлювала ти, що вкладаєш у неї свою власну історію? Як ти зуміла розгадати присуд Провидіння, за яким призначено тобі уподобитися цій гидкій для людей істоті, марно шукати любові, часом домагаючись її ненавистю, і врешті-решт знайти того божевільного принца, котрий полюбить і звільнить тебе?
Я не принц, Росіє, я лишень юродивий. Не знайшов досі пари і тепер обираю тебе, зачакловану злими відьмами твоїх лісів і боліт, приречену вічно носити пістряву шкіру погорди й пихи. Хай не буде вона твоїм саваном, царівно-жабко! Дай мені свою руку, аж слизьку від налиплого бруду гріхів, і підемо в храм під чудотворним фатімським небом, де повінчає нас сам Господь.
– Отче наш! В ім'я Любові, яку Ти нам заповідав, відступи від усталеного канону і не питай присутніх, чи відомо їм щось таке, що може перешкодити цьому шлюбові. Я знаю все, що скажуть вони. Знаю навіть те, що сказали б у цю хвилину мільйони невинно замучених земляків моїх. Однак прошу Тебе, укріпи мене в вірі, що під цими гнійними струпами б'ється чисте й добре серце; пошли благо мудрості, коли закипає гнів; хай ніколи не смикнеться рука з огиди.
Часточка самого Тебе, Господи, котру Ти вклав у цей нарід, тепер у темниці – я хочу прийти до неї.
– Рабе мій, Юродивий, чи по своїй вільній волі шлюбуєш ти рабу мою Росію?
– Так.
– Рабо моя, Росіє, чи по своїй вільній волі шлюбуєш ти раба мого Юродивого?

* * *

Якраз у ту хвилину, коли скреготливий «воронок» вивозив мене з київського ізолятора на суд, крізь шпарку в металевому панцирі я побачив золотий хрест Софії. Він проплив на тлі байдужих грайливих хмарок всього за кілька секунд, та я зрозумів, що бачу його вперше: ув'язнений, щоб повзати вічно, я нарешті навчився дивитися вгору.
Дякую Тобі, моя українська Премудросте! Ти краще за весь суєтний здурманілий Київ зрозуміла, як у час торжества кривосуддя потрібне мені Твоє Христове благословення.
Пошли мені ще раз хвилину солодкого щему, благослови мовити слово до друзів моїх загратованих.

* * *

I збирається коло велике, і стають до нього скривджені й покалічені, розгнівані й спраглі помсти, щоб судити того, хто стоїть посередині, – судити самого Антихриста.
У кожного в руці камінь: так записано в законі людської справедливості.
I тільки нікому сказати: «Хто з вас без гріха, хай перший кине в нього каменем!».
Я знаю, що жоден із вас не мститиме своєму ворогові, коли він лежатиме перед вами переможений. Однак як гнів попелить ваші душі, коли на обличчі у Звіра грає хижа глузлива посмішка! Я переконаний, що тільки прощенням можна обірвати одвічний ланцюг перероджень Зла. Викиньте камінь з руки: він – од Лукавого, на ньому карбовано гербовий знак Сатани.
Не вбивайте Диявола, бо не будете гідні свого власного спасіння. Такими, як Звір, що стоїть посередині, бачать нас наші молодші брати. Хіба не читали ви цього в очах покірних тварин, яких ви байдуже везете на бійню? Чи в тюремних камерах зоопарків, створених нами для власної потіхи, ви не бачили муки вільного звіра, котрий прагне того ж, що і ви, – свободи? Чи у вічному пошуку істини не розучилися ми пізнавати природу інакше, ніж скальпелем дослідника? У кожного з нас на чолі ганебне тавро з трьох шісток.
Не вбивайте Люципера, носія світла, в місячному промінні якого ми плакали й любили, не гасіть каганця, з яким пізнавали та споглядали світ.
Не піднімайте руки на підлітка, що бунтував проти батька: перше чоловіче сім'я винесе з нього бунт і зухвальство.
Не проклинайте Диявола за пережиті вами страждання. Йому ви завдячуєте благом катарсису, він прополював ниву, щоб буйно цвіла Доброта.
Не вбивайте Антихриста, не ріжте гріховного лона: тільки в ньому може здійснитися обіцяне друге пришестя Христа!

* * *

Тихо в камері. Сонно блимнуло вічко: наглядач мене не почув. Сонце впало на дно і розбилося на трагічні квадрати. Павучок на стіні – єдина зеківська втіха, вічна обіцянка радісних змін.
Сумно на світі, Кожен мурує свою Вавілонську вежу: навіть рідна мова в моїх устах сприймається як смішне белькотіння чужинця і не доходить до серця.
Слово вмерло – хай живе Слово!
Стаю чудотворним зернятком хлорофілу, щоб говорити мовою Світла – мовою сонячного есперанто.
Світ геоцентричний – Ти помилився, Коперніку! В маленькій алмазній піщинці, ограненій небесними велетнями, зріє сила Давида – Землі бути царем!
В певний час всі світи, всі духовні поля замкнуться на душі однієї людини – хто з нас твердо може сказати: «Це буду не я»?
Ми так не хотіли, щоб нас називали рабами Бога. Чом же таким солодким є для нас рабство у Сатани?
Виграний бій у душі – зоряна мить для Всесвіту, центр кристалізації Доброти.
Без прощення людство не має майбутнього.
Розпорошений розум не запліднить далеких світів.
Синтезований у серці, позбудеться немічних тілесних скафандрів.
I сам стане Богом.
Во вічнії віки.
Амінь.

Серпень 1982 р.
с. Кучино