Воістину правдиві слова англійського поета, філософа і священика 16-го століття пронизують віки, відлунюючи в сьогоденні. Дзвони людської пам'яті калатають глибоко в душах. Адже з утратою шматочка неба чи клаптика землі ми втрачаємо часточку себе. Бо кожен із нас є невід'ємною частинкою Людства, Всесвіту, Часу... Про втрату ближнього сповіщають церковні дзвони, спонукаючи до молитви за спасіння чи упокій душі. Вони дзвонять по кожному з нас. Адже чужого горя не буває. Дзвони Чорнобиля – це плач по живих і ще не народжених. Це сльози пам'яті з гірким присмаком біди... Вони нагадують про спорожніле місто, в якому поселилися безмовна тиша й невиплаканий біль...

Стоять озера в пригорщах долин,
Луги цвітуть у придорожній смузі.
І царственний чубатий чорногуз
Поважно ходить в ранній кукурудзі.
Дівча козу на вигоні пасе,
Машини мчать, баранки крутять аси.
Малина спіє... І на все, на все
Лягає пил чорнобильської траси...
(Л. Костенко)

Відомі літератори рідного краю в числі перших відгукнулися на трагічні події. У чисельних творах – і щемний біль, і тривога за долю країни, і застереження людству... Про масштаби трагедії правдиво свідчить ряд невмирущих поезій Ліни Костенко і Дмитра Павличка, поеми Бориса Олійника «Сім», Івана Драча «Чорнобильська мадонна», Миколи Сингаївського «Обпалена мужність», Світлани Йовенко «Вибух», Миколи Луківа «Біль і пам'ять»... Це не просто поетичні твори, це – гучні дзвони, що б'ють на сполох... Про чорнобильську трагедію свідчать зламані долі людей, які опинилися в полоні непогамовної стихії, спровокованої мирним атомом. Україна посивіла за одну ніч, увібравши в себе смертельну дозу радіації...
Відтоді, як полум'яним серпом розітнуло небо, відлік часу розділився на «до» і «після». Стрілки годинника судорожно зупинилися, фіксуючи злам осі земного життя... Ще не розквітла весна прийняла на себе рушійну силу вибуху... Сивочолі хмари, пропливаючи над Прип'яттю, поглинали клубки небезпечного сизого диму, що випаде по часі смертоносним дощем... Ковтала стронцій обпалена земля, занімівши від болю... Ридали розгойдані непоправною трагедією дзвони... Безпорадна людська душа шукала порятунку в молитві...

Стогнала земля,
немов жінка у потугах...
Тремтіли дерева,
завмер купол неба... А я
дивилась здаля
німо в ніч – як укопана,
як хмара сталева
змією повзла...
– Во ім'я
усіх, хто живе
на землі, чи ще житиме... –
Німими вустами
молилась душа з полину.
А хмара пливе...
Рань...Чи сонце світитиме?
Чи завтра настане?
Чи небо не згасне?.. Весну
враз спалах обпік...
Синь обвисла і зморщилась...
Ледь жевріє-тліє
обпалене сонце, згаса...
Вкорочений вік у землі:
вона корчилась...
В мені все німіє...
І рветься душа в небеса...

Ридання без сліз.
Біль. Безсилля. І хвилею
луна прокотилась:
О Боже! Врятуй, захисти...
До голих беріз
бачу, матір з дитиною
грудьми притулилась,
присіла, не може іти...

Я дім затулю,
і дитину, що плаче в нім,
себе всю віддам –
тільки як, розкажи, зберегти
усе, що люблю:
землю в промені вранішнім,
дитину і матір,
і пісню, і птаху...
                         – Лети
крізь горя туман
крик душі материнської...
Ще доки не пізно,
в серця, що почують, лети...
...І стогне від ран
в самоті над колискою
проплакана пісня...
        - Лети, о молитво, лети!

Лети... – до глибин людських душ, які ще не збайдужіли, до пошматованих цивілізацією небес, до вселенського розуму... Адже в кожному з нас – біль тяжкої провини перед історією, країною, пам'яттю... Можливо, материнська сльоза допоможе усвідомити значимість безповоротної втрати зв'язку з обпаленим шматочком рідної землі, з отчим краєм і могилами свого роду... В очах Мадонни віку, символічний образ якої поєднує в собі святу Марію і земну жінку-матір («Епілог»), – і докір, і засторога, і заклик до відповідальності перед трагедією людства:

...Вона дивиться, дивиться в душу.
Вона палить очима до дна.
А я все те дотерпіти мушу,
Бо в душі не душа, а вина.

Ну чого ти, чого ти, чого ти,
Одкараскайся геть, відійди!
Вона ж стала затято навпроти
І пильнує очима біди.

Вона йде вже, прямує до тебе,
Одчинила вже двері – й тобі
Нахиляє це атомне небо
У своїй потойбічній журбі...

Крапля совісті є ще на денці?
Вона вірить і в краплю твою:
У твоєму житті-одноденці
Я нікчемність свою пізнаю...
........................................................
...Хто ж там, сиву, посміє займати?
Сіль пізнання – це плід каяття...
Несе сива чорнобильська мати
Цю планету... Це хворе дитя!..
(І. Драч)

Малиновий дзвін

Ви чули, як плаче спустошена Прип'ять,
За скоєний гріх розіп'ята живцем,
Прип'ята до неба, щоб вічності випить,
Щоб вмити від бруду змарніле лице?
Регочуть іони малиновим дзвоном,
Вбиваючи блиск нерозкритих очей,
Ридає вночі божевільна мадонна,
Приймаючи з лона холодних дітей
В бездонність ночей...
І тихо ступає життя у полин,
І лине чорнобильський дзвін...
(А. Багряна)

О, повернись...

О, повернись, якою ти була
Сто літ тому, і тисячу, і вчора!
...Отруйні ріки вбрід перебрела
І княжні тіні похилили чола.
Ти – Русь. Ти давня. Київська, ще та,
Чий меч святили у соборах Лаври
І на рельєфах древнього щита
Світився горем профіль Ярославни!
Був вітер – сторож всіх твоїх границь,
Був теплим дух великих медозборів,
І темним – пурпур княжих багряниць,
І світлими хрести Твоїх соборів...
...............................................................
О, як за все, що зроблено, простити?
В яких віках засне оця доба?
...Приходив князь. Хотів киян хрестити.
Але була вже мертвою вода.
(О. Пахльовська)

Чорнобильське літо

Софіє! Богдане! Із-під копита
Втікає майдан.
Хто залишиться з вами?
А син маленький так тихо пита:
– Куди це ми їдемо, мамо?
Не знаю. Мовчу. Темнота. Сліпота.
Розстріляні хмари, і сонце з громами.
А син мене знову і знову пита:
– До кого ми їдемо, мамо?
У київськім небі здригнувся літак,
Немов до Дніпра – до віконець – губами
Малі серденята не в такт і не так
Забились.
– Ми більш не повернемось, мамо?
(Л. Оленівська)

...І цвіте розкидана по світу трава чорнобилка. Гірко цвіте, пробиваючись у безсмертя... «Полин, чорнобильник, чорнобиль / гірка траво моя, це ти / чомусь подумала, що обмаль / мені твоєї гіркоти...» (Д. Шупта) ...Людська пам'ять пропікає покоління й віки «від формули крові – до стронцію душ і коріння». І проростає в життя:

На чужій на землі посадила калину...
– Доглядай її, сину, – сказала, – бо мені вже пора...
Вже мої журавлі в не мою приземляються днину,
вже несуть на собі Україну
в чужосвіт... Он притока Дніпра,
чорний біль, шмаття хмар і могили...
Недописані аркуші хат...
І сади, які рясно родили,
І стежки... Ними вже не ходили...
І біда, що чіплялась до п'ят...
Здичавілих ключів перегуки,
чорні рани на стегнах беріз,
житнє поле в конвульсіях муки...
І печаттю досягнень науки –
очі міста: порожні, без сліз...
Осокори доріг. Верховіття.
Чорні пустки покинутих гнізд...
І крізь віку подерте лахміття,
гаслом – крик у майбутнє століття:
«Стій! Сюди заборонено в'їзд!»
І... ключі – в неземнім голосінні
по закутій у стронцій землі,
біль наструнили в мандри осінні...
Вже у кожного з них – по зернині,
по крихітці тепла, по краплині,
по шматочку небесної сині
і надії – на кожнім крилі...
А взамін, вже з-під хмар – по пір'їні,
по сльозі... Проросте на руїні
журавлина весна. Ну, а нині... –
біль хрестів на розп'ятій долині...
Дзвін церковний – по всій Україні...
І летять...
І летять журавлі..

Журавлі вриваються клином у мою пам'ять, пролітають, летять – над білими хустинами хат і рушниками доріг, над церквами й хрестами... Над Україною. Повертаються до спорожнілих осель і покинутих гнізд – щоб відновити життя і продовжити свій рід. А над ними, як і 25 років тому, калатають розгойдані в часі дзвони – по чорнобильській весні 1986-го, по вселенській – 2011-го... По всьому, що було і є частиною людського життя.
«Нема людини, яка була б, як Острів, сама по собі: кожна людина є часткою Материка, часткою Суші; і якщо Хвилею знесе в море берегову Скелю, меншою стане Європа, і так само, якщо змиє край Мису або зруйнує Замок твій чи Друга твого; смерть кожної Людини применшує й мене, бо я існую в єдності з усім Людством, а тому не питай ніколи, по кому дзвонить Дзвін: він дзвонить по Тобі».

Валентина Зінченко-Параска