с.Моринці

Броди

с.Шевченкове

Київ

Кожне суспільство завжди прагне до самовизначення. Кожен народ має чи то історичну подію, чи то видатну особу, що є тією духовною основою, яка дає право на самоусвідомлення його як єдиного цілого. Для України такою постаттю є Тарас Шевченко.
Чи замислювались ми коли-небудь чому служать численні пам’ятники Тарасові Григоровичу Шевченкові? І чому вони такі різні? Це культ особистості чи символ національного патріотизму? Скільки їх всього в Україні? Сотні? Тисячі?.. А скільки їх по всьому світу? Чому одне місто вшановує Шевченка величним пам’ятником у повний зріст, а інше лише маленьким погруддям? Чому в одному місці біля пам’ятника постійно лежать свіжі квіти, а в іншому навіть не знають про його наявність?
Дослідженню цих та інших питань Монументальної Шевченкіани рік за роком присвячує своє життя 30-річний лучанин Руслан Теліпський. Він є автором понад 30 персональних патріотичних фотовиставок, які були схвально відзначені на державному рівні. Окрім України його діяльність та дослідницькі фотоаналітичні матеріали високо оцінені й за кордоном, про що свідчать успішні реалізовані проекти у Швеції, Польщі, Білорусі та Канаді.
Фотовиставки «Монументальна Шевченкіана», створена паном Русланом, викликає надзвичайне зацікавлення та резонанс серед усіх верств населення. Вона доповнюється й супроводжується доповідями автора про історію та передумови створення різних монументів Т.Г.Шевченку, скульптурні особливості пам’ятників різних епох, ґенеза їх походження та протистояння.
«Відкриття у наш час пам’ятника Шевченка – це не просто чергове художнє надбання, яке завдяки своїм мистецьким якостям відіграє величезну виховну роль та престиж для місцевої громади, не тільки данина пам’яті великому українському поету, художнику та мислителю, а й ще один крок для ствердження українських національних цінностей», – вважає Руслан.
Багато подорожуючи, Руслан відзначив, що найбільше у світі вшанований у бронзі саме Тарас Григорович як уособлення Української держави, – національний герой, що символізує спільну ідею, яка об’єднує націю. Саме тому, мандруючи мальовничими місцями України та світу, Руслан фотографувався поруч з пам’ятниками Шевченка – як знак того, що він побував у тому чи іншому місті, селищі, селі чи містечку.
Все змінилося, коли юний фотоаматор приїхав до Києва і показав свої фото в Національному музеї Т.Г.Шевченка співробітниці музею пані Олені Кавун. Працівників музею дуже зацікавили надані світлини, оскільки існує великий пробіл у наявності систематизованої інформації і сучасних відомостей про наявність пам’ятників Кобзарю в Україні і у світі. Назвати точну цифру встановлених поетові пам’ятників неможливо, зокрема тому, що одні з тих чи інших причин руйнують, як от у канадському Палермо, вірменській столиці чи у Вільнянську Запорізької області, а в інших місцях споруджують.Таку інформацію працівники музею отримують переважно з періодики, а тому багато подій залишається поза увагою. Автору світлин було запропоновано надати фотографії для архіву музею, але без його присутності на них. Таких на той момент не було, але це дало поштовх молодому волинянину до подальшої плідної праці у напрямку дослідження встановлених монументів Кобзарю.
Таким чином фотоаналітик знайшов нішу, де можна себе реалізувати. Руслан сприяє музею у пошуку і відслідковуванні даної інформації, формуючи відповідний електронний каталог з необхідними даними про існуючі скульптурні зображення поета. Тісно співпрацює та товаришує з відомими шевченкознавцями Ігорем Ліховим та Володимиром Яцюком, Іриною Паламарчук та Оленою Кавун, адже саме завдяки цим людям його захоплення зі звичайного хобі переросло у місію. Також велика вдячність за прищеплення любові до рідної землі, розу-міння та підтримку автор завдячує своїм батькам Юрію Ярославовичу та Світлані Василівні.

Будапешт

Рим

Тбілісі

Слуцьк

Не шкодуючи власного часу та коштів, живучи в мандрах і нехтуючи комфортом, Руслан постійно поповнює колекцію світлин. «Я хочу дізнатися, скільки ж пам’ятників Шевченку є насправді, – ділиться планами фотограф. – Адже існує реальна різниця між справді існуючими пам’ятниками та їх зафіксованою кількістю. Буває, приїжджаєш у місто фотографувати, бо знаєш – за реєстром у колишніх радянських енциклопедіях тут значиться пам’ятник. А насправді його тут ніколи й не було.» Розповідає, що трапляються випадки, коли у великих містах встановлено лише маленькі погруддя, які не відповідають величі зображуваної постаті, а у маленькому містечку чи селі зусиллями місцевої громади і за їхні кошти встановлено величний пам’ятник.
Проте не завжди ці пам’ятники були величними. Це пов’язано передусім із запланованим вшануванням Кобзаря у 60-х рр., (100 річниця з дня смерті та 150-та з дня народження), коли пам’ятники Т. Шевченкові масово клонувалися: тиражувалися і нічим не відрізнялися один від одного, створювалися за аналогією монументів вождю пролетаріату і були дуже схожими на них. В деяких населених пунктах можна зустріти пам’ятники-перевертні й понині, коли народні винахідники просто поміняли скульптурі голову – наприклад, на тіло Леніна прикріпили голову Шевченка, як то було зроблено свого часу у Корці та Гощі що на Рівненщині. За розпорядженням байдужих чиновників і з мовчазної згоди українців створювалися такі масові „мистецькі” скульптурні постаті Великого Світоча нації.
Русланові особливо подобаються досліджувати пам’ятники Кобзареві, які були встановлені наприкінці 80-их рр.. і до наших днів вже Незалежної України, коли нарешті було позбавлено стереотипного образу поета, створюваного десятиліттями ідеологією того часу. Скульптори намагалися вже відходити від радянських нав’язливих стандартів, створюючи образ Т. Шевченка, наділеного рисами реальної особи, а не людини-ідола. До порівняння: за часів радянської влади Тараса Григоровича часто намагались уособлювати як революційного поета-селянина, котрий боровся за світле соцмайбутнє, інтерпретуючи кобзареві слова з «Заповіту» «в сім’ї вольній новій» саме до створення цієї сім’ї в проекті під горе-назвою «СРСР».
Революціонер – поет-пророк національного пробудження, атеїст – апостол, селянин – патрицій, військовий – художник, квола людина в смушевій шапці – юнак, повний сил та наснаги (ба – немовля на руках своєї матері), – ось лише деяка «відмінність» у стилях та скульптурних композиціях авторів різних епох – у тому і є родзинка та неперевершеність скульптурної Шевченкіани, що увібрала в себе не просто документальне відтворення в монументах, а якомога розлогіше розкрила багатогранність постаті Кобзаря. Жодна постать в світі так всебічно й різноманітно не інтерпретувалася скульпторами.
За часів нашої незалежності значно частіше вже почали митці зображати Тараса молодим, амбітним, цілеспрямованим, у творчому запалі, з палітрою в руках, Такі пам’ятники довелося бачити у Зборові, Дрогобичі, Звенигородці та Яготині, Лисянці та Василькові, в Дубно та Ніжині, Прилуках та Новоград-Волинському, Чернігові, Ялті та Почаєві. За кордоном такі скульптури встановлені у Варшаві, Слуцьку, Санкт-Петербурзі, Баку, Празі та Софії.

с.Шевченкове

с.Давидів

Ковель

Результатом 10-річної праці дослідника є колекція із близько півтисячі світлин – меморіальних згадок про Кобзаря з усіх областей України та АР Крим, де встановлено Тарасові Григоровичу пам’ятники, погруддя, меморіальні дошки, стели та пам’ятні знаки, і які об’єднані у фотовиставці «Монументальна Шевченкіана».
Прометеївський образ Кобзаря увійшов у безсмертя. Поетова слава поширилася далеко за межами України, і тому авторові виставок вдалося закарбувати скульптурні образи Шевченка з понад 30 закордонних міст з 15 країн світу (Білорусь, Словаччина, Канада, Грузія, Угорщина, Вірменія, Польща, Італія, Росія, Литва, Азербайджан, Франція, Чехія, Молдова та Данія). А ще були такі міста за кордоном як Краків, Новошахтинськ, Тулуза, та Баку, де з різних причин шевченкознавцю не вдалося віднайти та відфотографувати місця вшанування пам’ятником та меморіальними дошками Кобзаря.
Руслан Теліпський – засновник патріотичної акції «Тарасів дороговказ», під час якої йому з однодумцями вдалось за 34 дні з 24 серпня по 26 вересня пройти пішки понад 1000 км. дев’ятьма областями України з Луцька до Канева, започаткувавши таким чином піше паломництво до Чернечої гори місцями перебування Кобзаря та місцями встановлення численних пам’ятників Т.Шевченкові. Цей проект присвячений популяризації української мови, відродженню національної свідомості, історії, побуту, культури, мотивації молоді до сумлінного навчання та відновленню духовних вартостей нашого народу.
У найближчому майбутньому Руслан планує сфотографувати найвищий пам’ятник Кобзарю у світі, здійснивши сходження на гірську вершину Суганського хребта Центрального Кавказу (Автономна Республіка Кабардино-Балкарія), що сягає 4200 метрів та має назву «Пік Тараса Шевченка» (якого найменували на честь 125-річчя Кобзаря у 1939 р.). На вершині гори встановлено погруддя Шевченку з алюмінієвого сплаву з написом: «Великому Кобзарю – альпіністи Дніпропетровщини. 1964 рік».
У молодого дослідника і мандрівника безліч ідей і планів, Руслан відкритий до будь-якої співпраці та пропозицій, знаходиться у стадії пошуку партнерів, щоб провести патріотичні фотовиставки як в Україні так і за кордоном. Збирає поезію, яка присвячена численним кобзаревим монументам. Планує видати ряд книжок, які по-новому заставлять поглянути усіх на Шевченкіану.
По тому як нація шанує своїх видатних діячів судять про її культуру. І своїм покликанням Руслан вважає популяризацію постаті нашого Титана народної творчості саме крізь призму дослідження пам’ятників Кобзаря, щоб кожен наступний скульптурний образ поета уособлював собою високу мистецьку цінність. Ми повинні бути горді тим, що у нас є Тарас Шевченко, чесні перед ним і перед самими собою, продовжуючи його справу з розбудови нашої держави.

Катерина Мойсіюк – 2011p.