«Пам’яті тридцяти»

На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів-українців,
Славних молодих...
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука?
Квітне сонце, — грає вітер
І Дніпро-ріка...
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай!
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих.
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.
Павло Тичина  (1918)

22 січня 1918 р. Центральна Рада Української Народної Республіки видала IV Універсал, проголосивши розрив з більшовицькою Росією і становлення України як вільної і самостійної держави.
 Однак ще в 1917 р. своїм «Маніфестом до українського народу» Ленін дав зрозуміти, що Радянська Росія не змириться з існуванням незалежної України. Вже в грудні 1917 р. з проголошення у Харкові радянської республіки розпочалася відкрита агресія проти УНР. Багатотисячні більшовицькі загони під командуванням Антонова-Овсієнка та Михайла Муравйова, що складалися з московських і петроградських червоноармійців та матросів Балтійського флоту, почали наступ на Україну. З кінця грудня 1917 р. радянську владу вже було встановлено у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях. На черзі став Київ. Щоб протистояти російській агресії, Україні потрібен був мир з іншими державами. Центральна Рада вирядила до Брест-Литовська свою делегацію, де вже велися переговори на чолі з Троїцьким від імені більшовицької Росії. На час переговорів і укладення мирного договору Центральній Раді важливо було утриматися у Києві. В той же час стан української армії, прихильної до Центральної Ради був вкрай тяжким. Війська були втомлені війною й деморалізовані, до того ж у військах частинах успішно діяли більшовицькі агітатори, які схиляли на свій бік цілі загони армії УНР. Із майже 300 тисячного війська, яке було прихильним до Центральної Ради ще літом 1917 р., на січень 1918 залишилось всього 15 тисяч чоловік по всій країні.

Тим часом шеститисячна більшовицька армія під командуванням Муравйова розпочала наступ на столицю. Одна частина війська просувалась по залізниці Харків-Полтава-Київ, друга – у напрямі Курськ-Бахмач-Київ. За таких умов єдиною надією і опорою Центральної Ради залишилась патріотично налаштована студентська молодь Києва. У зверненні «Нової Ради» «До українського студентства» говорилось: «Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-большевицька грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду... »
З середини грудня 1917 р. північні кордони України на станції Бахмач охороняв український Курінь під командуванням сотника Аверкія Гончаренка у складі чотирьох сотень 1-ї Київської Юнацької Військової школи ім. гетьмана Богдана Хмельницького. Українське військо готувалось до оборони своїх рубежів. Перед загрозою більшовицького наступу їм на допомогу 27 січня 1918 р. під Крути, що знаходяться за 130 км на північний схід від Києва, прибула ще одна київська студентська сотня. Хоч у військовому відношенні вони були слабо підготовлені й озброєні, та їх приїзд сприяв піднесенню бойового духу захисників.
Загалом у розпорядженні українського війська було лише 16 кулеметів та саморобний бронепоїзд у вигляді артилерійської гармати на залізничній платформі. 28 січня не наважуючись зустріти ворога у Бахмачі, де перебувала значна кількість пробільшовицьки налаштованих робітників, Аверкій Гончаренко наказав відступити до залізничної станції Крути і зайняти оборону. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені до бою. На правому фланзі перешкодою був насип, на лівому студентська сотня в складі вже наявного там загону почала рити окопи та споруджувати земляні укріплення. Ранком 29 січня більшовики розпочали наступ, розтягнувшись по лінії фронту до 5 км. Їм протистояли, обороняючи нашу державність, 500 молодих вояків і 20 старшин, що тримали оборону лише на лінії в 3 км.

Наступ розпочав передовий загін балтійських матросів Ремньова (біля двох тисяч), який потрапив під зустрічний обстріл захисників Крутів. Українських вояків підтримував бронепоїзд, яким здійснювали виїзди у тил ворога та вели вогонь по ворожим позиціям. В розпалі бою на залізничній платформі з’явилася ще одна гармата відважного сотника Лощенка, якою він також стримував наступ більшовиків. Під час самого бою до студентів приєдналися й 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва. Втрачаючи вбитих і поранених, загарбники вперто просувалися вперед. Бій тривав до темної ночі. Українці відбили кілька атак, під час яких також зазнали значних втрат, але увірватися до Крутів з ходу червоним не вдалося. На допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова, а з боку Чернігівської колії підійшов ворожий бронепоїзд і почав обстріл героїчних оборонців з тилу. А в студентів та юнкерів кінчалися набої та снаряди до гармати. До того ж настала небезпека оточення і вони мусили відходити в напрямку військового ешелону. «Все, що лишилося, – писав у своїх спогадах командир оборони Аверкій Гончаренко, – не мало змоги продовж цілого дня через часті атаки противника на найменший перепочинок; отже, мусив вивести їх з бою без дальших страт у людях і приготовитись, щоби могти за всяку ціну з’єднатися з Чорними Гайдамаками в команді Симона Петлюри; вони були вже на ст. Бровари і там приготовлялися позиції». Юнкери відступали під прикриттям насипу, а в студентів спереду і позаду була відкрита місцевість. Сотник Андрій Омельченко вирішив спочатку відбити ворога багнетною атакою, а вже потім відступати. Та атака була невдалою, сотня понесла великі втрати, загинув і сам Омельченко. Після запеклих боїв, забираючи вбитих і поранених, частині українського війська вдалося відступити на потязі. Червоногвардійці не могли наздогнати відступаючих і продовжити наступ – залізницю заздалегідь було розібрано ще в Крутах. Самовідданий подвиг, який здійснили у нерівному бою київські студенти, затримав швидке просування військ Муравйова на Київ
У сум’ятті бою в полон потрапила чота (взвод, близько 30 чоловік) студентів. Відступаючи у сутінках вони втратили орієнтир і вийшли прямо на станцію Крути, яка на той час вже була зайнята ворогом. За свідченнями очевидців 27 студентів були по-звірячому замордовані. Перед смертю молоді герої почали співати «Ще не вмерла Україна». Місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла замучених юнаків. «Так, – за описом сотника Аверкія Гончаренка, – скінчився бій під Крутами. Втрати сягали: до 250 юнаків, одна чота (до 30 людей) студентів і 10 старшин. Бойовий наказ наша молодь виконала, а пам’ять поляглих оповита авреолем слави і стала взором для майбутніх поколінь!»

Прибувши до ст. Бровари, захисники Крут разом з військовим формуванням Симона Петлюри змушені були вже не боронити підступів до Києва, а негайно йти на допомогу Центральній Раді. 29 січня, синхронно з наступом військ Муравйова, в місті почалося більшовицьке збройне повстання на заводі «Арсенал». Протягом чотирьох днів, з 1 по 4 лютого, повстання було придушене.
Війська Муравйова тільки 5 лютого підійшли до Києва і піддали його страшному гарматному обстрілу. 9 лютого муравйовці захопили місто і вчинили криваву розправу над беззахисним населенням. За неповними даними, було вбито понад 5 тисяч чоловік. На вулицях розстрілювали всіх, хто розмовляв українською мовою та проявляв симпатії до Центральної Ради.
Тим часом, 9 лютого 1918 р., лише за кілька годин до того як надійшла звістка про відступ Центральної Ради з Києва перед більшовицькими військами, її представники у Бресті підписали угоду з Центральними державами, за якою німці пообіцяли надати Центральній Раді військову допомогу за поставки нею значної кількості продуктів для цих держав. При допомозі німецьких військ 2 березня уряд УНР повернувся до звільненого від більшовиків Києва.
За рішенням Центральної Ради 19 березня 1918 р. тіла 27 замордованих студентів було перевезено до Києва і з військовими почестями поховано на Аскольдовій могилі. Михайло Грушевський у промові на могилі героїв сказав: «Український народ досі вірив у можливість свого розвитку в новій демократичній Росії. Але після всього того, що сталося, з Росією, чи то реакційною, чи то революційною, Україні не по дорозі...»
Подвиг юних героїв Крут навічно увійшов у літопис боротьби за незалежність України, як свідчення національної честі і нескореного духу нашої нації. Та десятиліттями історія бою під Крутами офіційно замовчувалася. В народі ж пам’ять про юних захисників Вітчизни жила завжди. Про них були написані спогади, складено багато віршів, пісень, в 90-х рр. Народний Рух України встановив на Аскольдовій могилі дерев’яний хрест. 2006 р. на залізничній станції Крути за участі Президента України Віктора Ющенка відкрили Меморіал пам’яті Героїв Крут. Він являє собою насипаний пагорб заввишки 7 метрів, на якому встановлено 10-метрову червону колону, копію однієї з колон портику Червоного корпусу Київського університету, звідки була більшість студентів – захисників Крут. Біля підніжжя пагорба побудована капличка, а поруч із монументом викопане озеро у формі хреста. В останні роки День пам’яті Героїв Крут 29 січня відзначається по всій Україні на державному рівні.

Надія Музичук