Народився Василь Липківський в 1864 році в селі Попудні Київської губернії (нині Черкаська область). Його дід і батько були священиками. В 1873-79 рр. учився в Уманській бурсі, в 1879-84 рр. – в Київській духовній семінарії, в 1884-1889 рр. – в Київській духовній академії, яку закінчив з ученим ступенем «Кандидата богослів’я». В 1890 році був призначений на законовчителя Черкаської прогімназії, а 1891 висвячений на священика. В 1892 році Липківский був переведений на посаду настоятеля собору в місті Липовці і доглядача (інспектора) церковних шкіл Липовецького повіту, 1903 року призначений на посаду завідувача (директора) Київської церковно-вчительської школи.
Ще з молодих років Василь Липківський розумів несумісність таких понять, як українське православ’я і російська церква, вбачав у ній один з інструментів Російської імперії для виховання рабської покори українців до Росії, також критично ставився до церковнослов’янської мови богослужіння та російських проповідей. У 1905 році за українофільство його було усунено з посади директора Київської церковно-вчительської школи і призначено настоятелем Свято-Покровської церкви на Солом’янці – тодішньому передмісті Києва. 1905 року Липківський був обраний головою Революційного з’їзду православного духівництва Київщини, яке прагнуло реформ церковного життя. Починаючи з 1917 року, протоієрей Василь Липківський став одним із лідерів українського церковно-визвольного руху за утворення Української Автокефальної Православної Церкви. Прикладом для українського православ’я послужила Грузинська церква, яка 1917 року відновила свій автокефальний статус. Прихильники автокефалії виходили з канонів християнства, зокрема із 17-го правила IV Вселенського Халкедонського собору (451 р.): «Якщо правосильною владою заснована держава, то адміністративний розподіл церковний мусить збігатися з розподілом державним».
Однією з важливих засад церкви Василь Липківський вважав богослужіння українською мовою. 22 травня 1919 року він у супроводі хору під керуванням Миколи Леонтовича відслужив першу урочисту літургію українською мовою першої української парафії в збудованому в 1690-1696 роках коштом гетьмана Івана Мазепи величному соборі Святого Миколая на Печерську (у 1934 році цю унікальну історико-архітектурну пам’ятку було підірвано більшовиками). Згодом, згадуючи цю службу, Липківський писав: «На всеношній і службі Божій зібралась така сила народу, що не тільки в Соборі, а й навкруги його було тісно; весь нарід плакав, чуючи Апостол, Євангелію, Псалми рідною мовою; всі відчували, що це вперше після віків неволі «моляться на волі невольничі діти», як провіщав Шевченко».

У жовтні 1921 року на Свято Покрови зусиллями Василя Липківського та його однодумців було скликано І Всеукраїнський Церковний Собор, який проходив у Софії Київській. Приблизно сьома частина його делегатів були священиками, решта – миряни, серед яких було багато діячів культури та мистецтва. Жоден з єпископів не захотів узяти участь в Соборі українських православних, бо належали до Російської православної церкви в Україні, а за канонами Церкви без вищих санових чинів Собор не мав права обирати митрополита та покладати єпископів. З першою доповіддю на Соборі виступив протоієрей Василь Липківський. На розгляд православних він виніс такі тези: «1. Усі вірні, які прибули на Собор, є не приватні особи, а обранці-представники своїх церковних громад, і тому на Соборі лунає голос усієї Української церкви. 2. Усі члени Собору зібрались для вирішення справ Христової церкви в Україні, отже, з нами перебуває сам Христос. 3. Усі члени Собору вірують, що Українською церквою керує Дух Святий і що їх зібрала на Собор благодать Святого Духа. 4. Це все означає, що Собор має всі умови для того, аби бути цілком канонічним. 5. Московські єпископи не прибули на Собор через те, що вони не вважають себе членами нашої Церкви або не вважають себе обранцями цієї Церкви». Після обговорення тез Собор визнав своє зібрання канонічним і правочинним голосом усієї Української церкви та висвятив – покладанням рук усього духовенства – свого першого єпископа Василя Липківського (за практикою стародавньої Олександрійської церкви) і обрав його главою Української Автокефальної Православної Церкви – Митрополитом Київським і всієї України. Собор проголосив створення Української Автокефальної Православної Церкви, наголосив на непідлеглості Церкви керівництву інших церков і визнав примусовий перехід Київської церкви під зверхність Московського патріархату 1686 року аморальним та антиканонічним актом (Тоді Московська церква купила у Царгородського патріарха Діонісія Українську церкву, її права і незалежність за 200 червінців і 120 соболів, за що згодом Діонісія було позбавлено сану, але оборудку було зроблено). Богослужбовою мовою церкви Собор визнав українську.

Під проводом Митрополита Василя Липківського церква розпочала свою відбудову. Кількість парафій, як вважають історики, сягнуло тоді до двох тисяч. Така національна й соборноправна церква не подобалася більшовицькій владі. Чекісти неодноразово заарештовували й ув’язнювали митрополита. Так, після другого арешту за звинуваченням в антирадянській діяльності він три місяці провів у в’зниці ГПУ в Харкові. Сам Василь Липківський називав чотири причини гонінь на Церкву: «Влада скоро спостерегла, що Українська Автокефальна Православна Церква виростає в міцну і для влади небезпечну гору, вона проголосила себе «автокефальною», незалежною від московського церковного руху, а незалежність церковна криє в собі думку і про незалежність державну; вона дуже захоплює народ, а це для протицерковної влади найгірше неприємно; вона нарешті є національна, виховує народ в національній свідомості, а рад. Влада проти всякої національної свідомості, особливо української».
1927 року влада сфабрикувала ІІ собор УАПЦ. На Собор Митрополит Василь прибув прямо з камери харківської в’язниці. Під контролем чекістів, що висунули делегатам ультиматум: або вони обирають іншого митрополита, або Собор буде розігнаний, а Василь Липківський – засланий до Наримського краю, Собор змушений був ухвалити рішення: «Зважаючи на поважний вік, зняти з отця Василя Липківського тягар митрополичого служіння».
До жовтня 1929 року Липківський мешкав на подвір’ї Софійського собору. Коли ж влада закрила храм, він змушений був переселитися до своєї сестри на Солом’янку – поруч зі Свято-Покровською церквою, яку в 1934 році комуністи закрили також. Від голодної смерті його врятували грошові перекази, які впродовж чотирьох років надсилав йому священик Української церкви в Канаді Петро Маєвський.
Однак десять наступних літ життя (1927-1937), відпущених йому долею, були роками напруженої творчої праці, якою він продовжив своє служіння церкві й Україні. Перу Василя Липківського належить «Історія Української Православної Церкви», 2-томник українського церковного уставу «Наука самоосвіти українського духівництва», підручник «На Старий і Новий Заповіт», 32 бесіди з історії Всесвітньої Церкви, переклад Св. Євангелія і Апостола, книга «Проповіді на неділі й свята: Слово Христове до Українського народу», в якій вміщено 194 проповіді. Чимало із створеного ним безповоротно загинуло, але те, що дійшло до нас, є неоціненним духовним надбанням українського народу. Рукописи Липківського зберегла його сестра, а після війни його праці зусиллями української діаспори було видано на Заході.

У січні 1930 року УАПЦ була зліквідована радянською владою. В її очах  «автокефалія стала символом національно-політичної петлюрівської самостійності». Тож українську церкву і її вірних накрила чорна хмара переслідувань, в’язниць і концтаборів. Як зазначав 1965 року архієпископ Мстислав Скрипник, тоді загинуло 30 єпископів, 3000 священиків і сотні тисяч вірних.
Як борець за віру і правду й провидець-мученик, Липківський в своїх роздумах про долю народу писав: «На Бога надія, що й жахлива комуністична повінь, яка зараз своїми хвилями намагається з головою залити наш народ – змести зі світу і його віру, і Церкву, і все, що для нього найдорожче, всю його людську природу, його волю, націю, – теж зникне, як прийшла, а народ і від неї врятується і житиме».
У вересні 1937 року Василь Липківський отримав від Петра Маєвського запрошення очолити Українську церкву в Канаді (серед української еміграції того часу постали осередки УАПЦ) і дав на це свою згоду. А вже 22 жовтня його заарештували. Старша дочка та двоє синів Липківського теж були заарештовані й відправлені до Сибіру. Чекісти звинуватили Василя Липківського в тому, що він «був одним із керівників націоналістичної фашистської організації українських церковників, яка ставила собі за мету відрив України від СРСР і створення самостійної держави». 27 листопада, за вироком «особливої трійки» при Київському управлінні НКВД, Василь Липківський, якому на той час було 74 роки, був розстріляний. Місце його поховання невідоме.
У 1982 році в громадою Українського православного центру св. Андрія Первозванного у м. Баунд Бруку в штаті Нью-Джерсі в США Митрополиту Василю Липківському був встановлений пам’ятник, у 2000 році йому був поставлений пам’ятник у Тернополі біля збудованої в 1600 році церкви Різдва Христового. У Києві ж пам’ятника Василю Липківському досі не має, як і вулиці його імені. На Свято-Покровській церкві встановлено меморіальну дошку з такими словами: «У цій церкві св. Покрови на Солом’янці в 1905-1919 рр. був Настоятелем обранець Першого Всеукраїнського Собору УАПЦ 1921 р. Митрополит Василь Липківський». На Лук’янівському цвинтарі є символічна могила, на якій встановлений пам’ятний хрест.
У 1997 році Помісний Собор відновленої УАПЦ у Києві ухвалив щороку  відзначати день страти Митрополита Василя Липківського – 27 листопада, – як День пам’яті святих новомучеників землі Української – жертв комуністичного терору. Світла пам’ять про полум’яного українського патріота Митрополита Василя Липківського назавжди залишиться в наших серцях.

Надія Музичук