ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

“Свобода” – найстаріша у світі україномовна газета, що виходить безперервно. Це – одна з довгожительок української періодики у діаспорі та перша українська газета у США. Перший її номер побачив світ у 1893 році. «Свобода» з початку свого заснування займає виразно українські національні позиції, освітлює українське життя на еміграції і в Україні; відіграє видатну роль в поширенні національної свідомості серед українських імміґрантів у США.
Відкриваємо скриню з випусками “Свободи” за 1916 до весни 1917 року. Кожен випуск починається зі статей про Першу світову війну. Українців США особливо турбує українське питання в ній.
Так, “Свобода” за 12 серпня 1916 року на основі статті швейцарського публіциста Альберта Боннарда, поміщеної у часописі “Журналь де Женев”, публікує деякі політичні прогнози. Отож, читаємо у часописі матеріал під назвою:

“Плани Австрії і Німеччини у справі українських і польських земель”

“На підставі довірочних відомостей, які надійшли з Відня, Галичина буде також поділена: західна частина, злучена з австрійською частиною Королівства, залишиться приєднана до Передлитавії (країв австрійської корони), під формою “субдуалізму” (так, як Хорватія до Угорщини); натомість східна Галичина з Холмщиною буде окремою австрійською провінцією, яка залишатиметься під військовою управою.
“Лише поразка центральних держав може зруйнувати ці плани”, - закінчує свою статтю Альберт Боннард. […] Для нас вище представлені новини є тому цікаві, що вперше зустрічаємося з повідомленням про утворення окремої австрійської провінції, в склад якої мали би ввійти східна Галичина і Холмщина. […]”
Виходить, що американські краяни, як і австрійські, відчуваючи себе по національності українцями, раді з того, що можна на вигідних умовах поміняти державу-опікунку, а не шукають шляхів до незалежності.
Взявши до уваги наступну статтю, опубліковану 7 квітня 1917 року, додається думка, що й проблема тогочасного українства полягала також у конкуренції поміж українцями з різних регіонів України.

«Дивні ідеали»

«З нагоди проголошення “Українського Дня” президентом Сполучених Штатів Америки можемо помітити гарячковий рух наших національних противників. Такого “щастя” не мав ще жодний інший народ. Був Польський День, Литовський, Вірменський і т. п., але нікому з політичних противників тих народів не прийшло на думку шкодити в такій важливій гуманній справі. Лише українці мають виняткове щастя. […] Заледве проголошено “Український День”, а вже “Американський Руський Вісник” і “Правда” взялися протестувати проти… збирання пожертв голодуючим і вмираючим українцям.
Цікавим є те, що не протестують москалі-великороси, не протестують поляки, ніхто інший, але протестують або недолюдки-ренеґати, або збаламучені, безідейні елементи. Бо придивімося коротко […]
“Американський Руський Вісник” є органом найбільшої угро-руської організації, отже повинен бути провідним національним органом угорських русинів-українців. Значить, така газета повинна чітко знати, чого вона прагне. […] Тимчасом, замість проповідувати ідеали національної свободи, замість закликати своїх людей до організації та скріплення сили, “А. Р. Вісник” усю свою увагу звертає на поборювання… українства. […] Рівночасно з “А.Р.Вісником” протестують проти “Українського Дня” виродні сини нашого народу, кацапи.[…] Вони ж виховані серед національного українського руху. Вони бачили і бачать нашу розпучливу боротьбу […]. Вони навіть дійшли до того, що стали по сторону наших національних противників і допомагають їм катувати рідну матір. […]»

“Український День” все-таки відбувся. Це сталося 21 квітня 1917 року. З цієї нагоди президент США Томас Вудро Вілсон видав прокламацію, ознайомитися з якою можна у “Свободі”, що вийшла друком в суботу, того ж 21 квітня.
Тим часом в Росії скинуто самодержавство. Журналісти “Свободи” задаються питанням, що буде з Україною?
Деякі припущення з цього приводу читаємо у газеті за 12 квітня 1917 р., де також бачимо, що питання самостійної держави ще не визріло у тогочасного українства:

«Час подумати про себе»

«Читаємо пильно різні телеграми з Петрограду і помічаємо, що […] Є між іншим також план перетворити Росію на союз республік. У його склад мала би ввійти Фінляндія, Польща і Росія. України нема.
[…] коли запитати російських поступовців та революціонерів, що вони думають про українське питання, то всі вони відповідали: “Але ж цілком природно, українці будуть мати свободу, а навіть і автономію, лише тепер ми всі повинні стати до боротьби проти царизму”. І Україна дійсно брала участь в усіх революційних рухах. Українці тисячами йшли на смерть за свободу і щастя майбутньої Росії. […] І прийшла свобода цілої Росії. А ті самі люди, котрі до цього запевняли про прихильність російського поступового громадянства до українського питання, сьогодні не озвуться жодним словом про українців. […]
Натомість фінляндці, що весь час боролися виключно за свободу свого рідного краю, дістають вже нині не лише всі міські права, але й національно-політичну автономію із запевненням, що Фінляндія стане союзною республікою. Таке саме з Польщею. […]
В цій справі мусимо бути щирі і признатися, що то є наша вина.
[…] настала пора покинути неточні мрії про ідеальне братання народів вільної Росії, натомість вже час серйозно призадуматися і приготуватися до боротьби за нашу рідну хату, за національну свободу і автономію України в Росії […]”.

Як бачимо, українці “наступають на ті ж самі граблі”. Зрозуміло, що причиною цього була цілеспрямована русифікація, полонізація, мадяризація багатьох поколінь українців. Збережено відчуття національної свідомості, проте бракує усвідомлення того, що Україна може бути неподільною територіально та ментально, самостійною державою. Бачення майбутнього було основною причиною трагедій українського народу у наступні десятиліття ХХ ст. І наслідки їх ми пожинаємо у ХХІ ст. Але якщо ми це розуміємо, то можемо змінити становище України і життя в ньому майбутніх поколінь.

Віра ДЯЧОК