ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Bтрапити на чорну дошку означало ‒ припинення торгівлі й постачання крамом, стягнення виданих кредитів, чистка органів влади. „Історична Правда” пропонує читачам чорний список того часу ‒ подивіться, чи нема в ньому вашого села?
Одним з найжахливіших заходів в історії репресивної політики ВКП(б) проти селянства (і українського селянства у перше чергу) стало запровадження так званого режиму „чорних дошок” щодо колгоспів, сіл, районів та навіть окремих осіб.
Сам термін „чорна дошка” має довгу історію ‒ є свідчення, що принаймні з 1920 року українські села і навіть цілі волості, які не виконували продрозкладки, чинили опір продзагонам, оголошувалися „чорнопрапорними”.
Туди направлялися каральні загони, звідти брали заручників, і не завозили промислові товари.
Відновлення „чорних списків”, „чорних дошок” надалі було пов’язане із заготівельною кампанією 1928-1929 років, наступною колективізацією та розкуркуленням, коли села, що не виконували відповідних завдань, оголошувалися „отстающими”, а передовиків заносили на „червону дошку”.
Такі ж терміни використовувалися і щодо промислових підприємств, які не виконували планових завдань, не розгортали соціалістичного змагання.
За період Голодомору 1932-1933 років термін „занесення на чорну дошку” отримав друге дихання та інший зміст: процедуру занесення на „чорну дошку” офіційно визнали як репресивний захід.

Його вже пов’язували не стільки з невиконанням показників заготівлі хлібу, а з особливими репресіями щодо сіл та окремих регіонів, які до того ж і чинили активний чи пасивний спротив політиці партії.
Певні відомості дозволяють нам стверджувати, що такі репресії, як і сам термін, почали вживатися ще навесні 1932 чи навіть восени 1931 року.
Узагальнення відомостей щодо „чорних дошок” дозволяє стверджувати, що до літа 1932 р. цей вид репресій використовувався спорадично; влітку набув певного поширення, а з жовтня ‒ досить широкого застосування, яке оминуло, здається, лише Вінницьку та Харківську області з числа тодішніх адміністративних одиниць УСРР. Принаймні документів щодо таких репресій до осені поки не знайдено.
Пояснюється факт такої „осінньої” активізації репресивних заходів тим, що фактично тільки з листопада, за зізнанням генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора, „розпочали підіймати партійну організацію на хлібозаготовки”.
Нормальною мовою це означало, що восени 1932 р., коли врожай був весь зібраний, а інших джерел харчування вже не було, настав час зробити життя народу нестерпним, кинути всі сили компартійного апарату від верхнього ешелону до низових партосередків на боротьбу з селянством.
Саме в цей період вище партійно-радянське керівництво вирішило підтримати таку місцеву „ініціативу”, яка повністю вписувалася в стратегію ескалації боротьби за фізичного нищення українського селянства.
Ініціатором його всеукраїнського застосування як заходу створення повністю неможливих умов для проживання у певній місцевості стало Політбюро ЦК КП(б)У.
Вперше сам термін „чорні дошки” та його трагічний зміст на всеукраїнському рівні фігурували в уже згаданій постанові республіканського компартійного штабу від 18 листопада 1932 р. серед „заходів з посилення хлібозаготівель”, які застосовувалися для подолання „куркульського впливу”.
Зміст репресивних дій був таким:
- негайно припинити всю торгівлю (як державну, так і кооперативну), постачання будь-яким крамом, а наявний вивезти;
- припинити також колгоспну торгівлю;
- припинити кредитування у будь-якій формі і дотерміново стягнути раніш видані кредити та інші фінансові зобов’язання;
- провести ретельну „чистку” складу колгоспів та низових органів влади від „контрреволюційних елементів”.
Офіційним державним актом, що запровадив такий режим, стала постанова РНК УСРР „Про боротьбу з куркульським впливом в колгоспах” від 20.11.1932 та Інструкцією до неї (досі не опубліковані дослідниками Голодомору).
Зокрема, інструкція передбачала „щоб подолати куркульський опір хлібозаготівлям, встановити занесення на „чорну дошку” колгоспів, що злісно саботують здачу (продаж) хліба за державним планом”. І далі дослівно переказувався зміст компартійної постанови, але вже українською мовою.
Правом занесення колгоспів на „чорну дошку” наділялися облвиконкоми.
Під час складання списків для занесення на „чорну дошку” до уваги бралися не тільки проценти виконання плану хлібозаготівель, але і політичне минуле села, починаючи з 1919 року: наявність серед його уродженців активних діячів УНР та повстанського руху, участь селян у „куркульських повстаннях” 1920-1921 років, негативне ставлення до колективізації та розкуркулення тощо.
Політично-пропагандистська складова репресивної кампанії вимагала, щоб обраний для занесення об’єкт виглядав вагомим, знаним у регіоні.
Так, аргументуючи необхідність ужити ще більших репресій до колгоспу с. Городище на Луганщині, вже занесеного на „чорну дошку”, Ворошиловградський міськком КП(б)У повідомляв, що це ‒ найбільше село у районі, із значною „прослойкой кулачества”; всі заходи і політичні кампанії відбувалися тут „с большим трудом и при активном сопротивлении большей части населения”.
Л. Каганович під час поїздки Одещиною в грудні 1932 р. зафіксував у щоденнику щодо Доманівського району: „На чорну дошку обрані невдало маленькі колгоспи в 18 та 26 дворів”. Таке зауваження може слугувати підтвердженням думки, що невиконання хлібозаготівельних планів було лише приводом для вжиття репресій.
Вінницький обком партії інакше підійшов до справи: С. Мазурівка Хмельницького району мала потрапити на „чорну дошку” за те, що тут народився „петлюрівський отаман Хмара”, а Карпівці Чуднівського району ‒ як „відоме на Волині петлюрівське село в минулому”.
Село Турбів Липовецького району заслужило покарання за „велику засміченість петлюрівським елементом, участь весною в Плисківській справі”.
Центральна українська влада охоче підтримувала такі місцеві ініціативи, спрямовані на подальше розкручування маховика репресій. Тому 6 грудня 1932 р. була схвалена спільна постанова ЦК КП(б)У та РНК УСРР „Про занесення на „чорну дошку” сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі”.
Саме нею 6 сіл Дніпропетровської, Одеської та Харківської областей „за явний зрив плану хлібозаготівель і злісний саботаж” були повністю обмежені в отриманні товарів, торгівлі, кредитуванні, а державні й кооперативні активісти, всі колгоспники згаданих сіл піддавалися „чистці”.
Згадана постанова суперечила попередній (від 18 листопада), адже об’єктом занесення на „чорну дошку” стали не колгосп як одиниця „соціалістичного” господарювання, і навіть не сільрада як адміністративна-господарська одиниця, а село, тобто певна місцевість з усіма її мешканцями ‒ колгоспниками, одноосібниками, кустарями, робітниками, вчителями тощо.
Це, поза сумнівом, зайвий раз підкреслювало, що метою більшовицької політики все ж такі було не виконання плану хлібозаготівель (це використовувалося лише як привід), а нищення селянства і всіх, хто жив на селі.
Республіканська „чорна дошка” означала, крім усіх згаданих репресій, додаткові значні акції з боку органів центральної та місцевої влади. Ми не маємо їх переліку, але така думка є абсолютно слушною, якщо взяти до уваги останній пункт постанови ЦК КП(б)У та РНК УСРР від 17 жовтня 1933 р. про зняття с. Кам’яні Потоки з „чорної дошки”.
Там йшлося про скасування „всіх постанов і розпоряджень народних комісаріатів, Харківського облвиконкому й інших центральних, обласних та районних органів щодо застосування до с. Кам’яні Потоки будь-яких репресій чи обмежень в зв’язку з занесенням його на „чорну дошку”. Очевидно, кожен орган, залежно від своєї компетенції та рівня, додавав щось для того, аби зробити умови життя там нестерпними.
На кінець листопада ‒ грудень 1932 року припав пик „чорнодощечних” заходів.
Тоді на „чорну дошку” були занесені більше 80 % усіх населених пунктів, колгоспів, сільрад, районів, щодо яких відомо застосування таких репресій. У листі ЦК КП(б)У до ЦК ВКП(б) 8 грудня називалася цифра у 400 колгоспів, щодо яких вжили цей репресивний захід, але очевидно, що це ‒ не остаточна цифра, адже тільки Дніпропетровська область на початок грудня 1932 р. давала більше половини загальної чисельності.
Точні підрахунки провести неможливо, адже нині неможливо з’ясувати, скільки таких колгоспів було в кожному районі, сільраді, окремому селі.
Доведений до широкого загалу перелік репресивних заходів, пов’язаних з перебуванням на „чорній дошці”, постійно доповнювався.
Є свідчення, що Держбанк УСРР теж приклав до цього руку. Так, наказ керівника Тростянецької його філії зафіксував, крім дотермінового стягнення з селян усіх видів позики, також закриття всіх рахунків відповідних колгоспів.
Причому за для здійснення таких стягнення з репресованих колгоспів с. Боромля туди відбув особисто керівник банківської філії.
Але навіть таке широке розуміння і застосування репресивних заходів не задовольняло вище партійне керівництво. Про це, зокрема, йшлося вже на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У 20 грудня 1932 року у виступі С. Косіора за матеріалами його поїздки на Дніпропетровщину.
За свідченням щоденника Л. Кагановича, той заявив: „Чорні дошки” не доводять до кінця. Тому результатів від них майже немає. Де заборонено торгувати - торгують активно. Грошові штрафи збираються всього 25-30 % від призначеної суми. Організаторів саботажу більшою мірою ще не виявили”.
Сам Л. Каганович, виступаючи кількома днями пізніше на бюро Одеського обкому компартії, закликав до посилення тиску на селян, використовуючи картярський термін: „Треба село взяти в такий „штос”, щоби самі селяни розрили ями”.
Згаданий „штос” створювався під пильним компартійним контролем. За станом справ у занесених на „чорну дошку” населених пунктах та колгоспах постійно слідкували.
Нагально необхідним є порівняння переліку населених пунктів, занесених на „чорну дошку”, з реєстром найбільш постраждалих від Голодомору сіл України.
На жаль, наразі не маємо матеріалів для проведення такого комплексного та всеохоплюючого аналізу.
Лише як на приклади, пошлемося на Вінницьку та Дніпропетровську області. Порівняння відомостей доповідної записки Вінницької обласної оздоровчої комісії про голодування по районах області станом на 17 травня 1933 року з списком занесених на „чорну дошку” районів дає вражаючу картину.
Так, згадана оздоровча комісія розподілила всі райони області на чотири категорії: 1) охоплених голодом практично повністю; 2) охоплених значною мірою; 3) таких, де голодуванням охоплена незначна кількість сіл; 4) таких, де голодуванням охоплена незначна кількість господарств по окремих селах.
Перша та друга групи практично повністю складаються (за виключенням одного району в першій та одного ‒ в другій) із списком „чорнодощечних” сіл; у другій та третій категорії їх відповідно ‒ два і три райони.
Репресіям, пов’язаним з режимом „чорних дошок”, були піддані мешканці практично половини районів та міськрад тодішньої Української РСР, за виключенням Дніпропетровської області, де такий режим панував на території всіх без виключення адміністративних одиниць області.
Певні опосередковані ознаки свідчать, що і вся Україна фактично була занесена на московську „чорну дошку”, або принаймні переживала м’який її варіант ‒ „товарну блокаду”.
Сумнозвісна постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. про хлібозаготівлі в Україні, на Північному Кавказі та Західній області в останньому пункті містить дозвіл на завезення товарів до українського села „на відміну старого рішення” з наданням права особисто С. Косіору та В. Чубарю призупиняти постачання ними „найбільш відсталих районів”.
Під „старим рішенням” малася постанова ЦК ВКП(б) та РНК ССРР від 8 листопада 1932 р. про призупинення відвантаження товарів для села всіх областей України доти, доки „колхозы и индивидуальные крестьяне не начнут честно и добросовестно выполнять свой долг перед рабочим классом и Красной армией в деле хлебозаготовок и не будет таким образом организовано партийными и советскими организациями Украины действительного перелома в хлебозаготовках”.
Це означало повну „товарну блокаду” всього українського села, внаслідок чого там неможливо було придбати жодного цвяху, будь-якого інструменту, солі, гасу тощо. До речі, і не тільки села: союзний план постачання міст України „промкрамом” у третьому кварталі 1932 р. практично не виконувався, як свідчить лист наркома постачання УСРР від 25 грудня 1932 р. до союзного наркома А. Мікояна.
Таким чином, повсюдне запровадження репресивного режиму „чорних дошок” в Україні 1932-1933 років було дієвим знаряддям центральної влади у боротьбі з українським селянством.
Боротьба йшла не на життя, а на смерть, і занесення певного села, району на „чорну дошку” означало наближення такої смерті впритул.