№1(121)
січень - березень
2013 року

НАШОГО ЦВІТУ - ПО ВСЬОМУ СВІТУ
РЕЦЕПТИ УКРАЇНСЬКОЇ КУХНІ
ДИТЯЧИЙ КУТОЧОК
  • Стр. 1
  • Стр. 2
  • Стр. 3
  • Стр. 4
  • Стр. 5
  • Стр. 9
  • Стр. 7

Мистецька виставка українських художників

foto

П'ятнадцяті святкування Днів української культури в Угорщині 21 лютого відкрилися в  у відреставрованому приміщенні Українського центру культури, освіти й документації виставкою українських митців. Слово для привітання надали Голові ТУКУ й ДОСУУ п. Ярославі Хортяні. Вона нагадала численним гостям, що в рамках святкувань угорські українці відзначають також і Міжнародний день рідної мови. За словами пані Голови, українська мова у світі а також в Україні, на жаль, ще не є такою поширеною, як того би хотілося українцям. Тим часом українська меншина є свідком того, як дбайливо й трепетно угорський народ оберігає свою рідну мову, і таке ставлення може послужити прикладом сусідній Україні, вважає Я.Хортяні.
Затим вона передала слово для виступу заступнику статс-секретаря міністерства людських ресурсів Угорщини  д-ру Чабі Латорцаї (повний текст привітання подаємо нижче, - Ред.).
Надзвичайний і Повноважний Посол України в Угорщині Юрій Мушка зазначив у своєму привітанні до зібрання, що українська сторона високо цінує зусилля угорського уряду, зокрема, виділення коштів для реставрації приміщення Українського центру в Будапешті. Пан Посол також подякував Голові ТУКУ й ДОСУУ Я.Хортяні за її організаторський внесок у цю справу, щоб угорські українці і надалі могли збиратися разом у стінах цього будинку. Пан Ю.Мушка додав, що громадське й культурне життя української меншини невіддільні від рідної мови. Водночас поняття «культура» складається з багатьох сфер. Зараз ми бачимо тут твори образотворчого мистецтва, продовжив Посол України, згадавши також про художню літературу, шкільництво і театр, якими можуть пишатися угорські українці. Юрій Мушка побажав краянам, щоб вони могли збиратися і в Українському центі, і в інших українських осередках, аби була змога глибше пізнати українську культуру в її різноманітних мистецьких проявах, збагачуючи як життя національної меншини та один одного, щоб зустріч із Прекрасним робила людину добрішою.
Відтак рідне українське слово лунало з уст учнів Недільної школи. Дітки у гарних народних костюмах декламували вірші відомих українських поетів і співали українські пісні.
Гості почули і дзвінкий молодечий спів учасника багатьох вокальних конкурсів, лауреата престижних міжнародних премій тенора Романа Меденці. Він виконав класичні вже зараз твори української естради «Червона рута» та «Ясени».
Віночок інших не менш улюблених у народі пісень подарували гостям вечора студентки Львівської музичної академії Оксана Рибак (бандура), Олена Антонюк (бандура), Марія Шевчук (бандура), Квітанка Данків-Герасименко (скрипка). Вечір продовжився переглядом картин українських художників, які постійно проживають в Угорщині, і завершився дружнім прийняттям.

Наш кор.

Промова др. Чаби Латорцаї, заступника статс-секретаря міністерства людських ресурсів Угорщини в Центрі української культури, освіти й документації 21.02.2013 р.

Шановна пані Голово, пане Посол, дорогі друзі угорські українці!
Для мене – велика честь привітати Вас на цьому поважному і представницькому заході, присутніх на Днях Української Культури національних митців, членів фольклорних та музичних колективів, усіх запрошених гостей і присутню публіку.
Культурна розмаїтість характерна для Угорщини упродовж століть. Життя поруч один одного, повага до іншої людини і терпимість – не є новими поняттями в цій державі. Століттями національні меншини живуть разом із титульною угорською нацією і у свій спосіб збагачували і сьогодні збагачують спільну культуру.

Такі заходи є доброю нагодою для національних громад представити свої культурні цінності і водночас пам'ятати про власні історичні традиції. Одним із найголовніших принципів поваги один одного на нашій спільній батьківщині є взаємопізнання один одного, визнання культури, історії, цінностей і проблем нацменшин.

Для більшості співвітчизників з-поміж етнічних громад національне самовизначення становить подвійну ідентифікацію. Зв'язок із предками, рідною мовою, національною культурою, однак, пов'язується з Угорщиною, угорською культурою. У цьому подвійному зв'язку і з двомовністю, у цьому подвійному самовизначенні закладені добрі можливості. Уряд Угорщини підтримує зміцнення національної самосвідомості етнічних громад, проте намагається збільшити їх обізнаність щодо спільних цінностей у минулому та почуття спільної відповідальності за майбутнє.

Знаходитися меншині будь-де у світі важче, ніж бути з титульною нацією. Важче, бо водночас треба йти в ногу у вужчому колі громадського, мовного, культурного процесу їхньої національної спільноти, слідкувати за процесами титульної нації, ба більше, потребою буття є збереження гармонійних зв'язків з материнською державою. Вміння нацменшин володіти кількома мовами, бути обізнаними з багатьма культурами, іншим менталітетом означає мати такі додаткові знання, яких люди і спільноти тільки одномовної культури і традицій не мають. Для об'єднаної Європи, сусідніх народів корисно мати сполучні ланки з нацменшинами, що виступають як можливі посередники між титульними націями.

Можна відчути значне і якісне покращення між нацменшинами та материнськими державами у випадку тих етнічних громад Угорщини, історична вітчизна яких увійшла разом з Угорщиною до Євросоюзу. З огляду на цей досвід і представники угорських українців докладають зусиль до якнайскорішої євроінтеграції України. Угорщина так само на всіх рівнях підтримує намагання України приєднатися до ЄС і хоче продовжити співпрацю з Закарпаттям у рамках програми «Східне партнерство».

Угорсько-українські культурні зв'язки існують кілька століть. Коли в другій половині ХVIII століття на противагу впливові політики розширення російських територій і русифікації громадського життя в Україні зміцнилася національна культура, зріс інтерес до історії рідної землі і почалося відродження України, Іван Котляревський першим наполяг на тому, щоб літературні твори писалися і друкувалися українською мовою. На Західній Україні першою збіркою, написаною на народній мові, став альманах «Русалка Дністровая», випущений у 1837 році саме в Будапешті. Сполучними ланками стали такі особи, як укладачі «Русалки Дністрової», чию меморіальну плиту прикрасять квітами у суботу 23 лютого в рамках Днів української культури в Угорщині, а також Тарас Шевченко та Іван Франко.   

Сьогоднішній день став гарним святом у позитивному розумінні слова. З пошаною віддаю належне тим, хто своєю роботою сприяє успіхові Днів культури в якості учасників виступу, організатора, художнього керівника, докладаючи зусиль до розбудови української національної громади. Природна потреба етнічної спільноти з високою самосвідомістю та культурним рівнем полягає в тому, щоб створити умови для зміцнення власної згуртованості та цінностей і розкриття перед титульною нацією.

Від щирого серця бажаю, аби такий великий захід, як сьогоднішній, слугував угорським українцям для збереження і посилення їхньої культурної ідентифікації і сприяв передачі у спадок цих цінностей наступному поколінню.

На завершення хочу побажати вашій роботі успіху а програмам бути цікавими. Дякую за вашу увагу.

Любомир Борщ: «Рідні стихії – музика і живопис»

«Я відрекомендував би себе як професійний музикант, що малює картини. Причому друге моє заняття вже переросло рамки звичайного хоббі. Музика допомогла мені краще зрозуміти інший вид мистецтва – живопис. Відмінність лише в тому, що музика тече у часі, а картина подібна до застиглої міді. Хоча це тільки умовне порівняння, бо на полотні має також бути потік часу, адже це – не зупинена мить життя, а радше його візуальна голограма простору і часу. Назагал намальовані картини цікаві тим, що вони є двохракурсні, тобто містять у на собі ознаки двовимірної системи. А мене, як художника, у роботі найбільше займає те, як із двовимірного простору зробити на один вимір більше, щоб твір став об'ємний. Так само можна говорити і про музику, що має багато вимірів, які наближають її до живопису.
Як я до нього прийшов? Це сталося само по собі: я з дитинства дуже любив уроки малювання. На відміну від деяких моїх однокласників, яким домашні завдання виконували батьки, я любив малювати сам. Інтерес до нього ріс, ріс і навіть перейшов межі шкільної програми. Коли я пізніше потрапив до мого найкращого викладача музики, почув такі слова: «Коли звучить музика, в ній відбуваються певні процеси. Зараз музика спокійна, плинна, майже на точці зупинення. Та вже за кілька секунд ми відчуваємо наростання сили звуків, змінюється їх динаміка. Погляньмо на картину, яка висить у мене на стіні. Ми бачимо, що художник зобразив стан перед грозою. Подекуди ще світить сонце, але у ближчій просторовій перспективі видніються важкі сірі хмари. Ми ясно бачимо на полотні затишок перед бурею. З хвилини на хвилину ливоне дощ, як із відра».
Мені це пояснення вчителя так добре запам'яталося, що коли малюю свої картини, намагаюся уявити собі, а що буде далі у зображуваному сюжеті, які можуть бути зміни? Через те я полюбляю малювати, наприклад, захід сонця, яке от-от сховається за обрій, коли глядач відчуває перехід з одного настроєвого стану природи в інший. З іншого боку, в мене є картини про нічне життя вулиці, архітектуру міста, де, здавалося б, мають превалювати важкі гнітючо-чорні тони. Але не забуваймо про надвірне освітлення – штучне за допомогою електроенергії – і природне за участю місяця й зірок. На полотні немає людей, але коли наш погляд падає на освітлене вікно чи ліхтар, ця присутність людини вже відчувається. Деталі оживають, це не мертві, холодні предмети, нема страху перед непроникною темрявою ночі. Освітлення додає картині теплих тонів: нічним жахам просто нізвідки взятися!
Повертаючись знову до музики, хочу зауважити, що багато композиторів писали твори у жанрі ноктюрн, це фактично нічна музика. Можливо, ці твори мене і надихають малювати, скажімо, нічний Ужгород, Веспрем... Мені закидали нерідко, а чому, мовляв, я не пробую малювати ніч у темно-синіх тонах. Я прислухався одного разу до таких порад і почав ... мучити себе і мольберт. В мене, шановні, з цього «експерименту», за моїми правдешніми відчуттями, нічогісінько не вийшло, хоч як і не старався створити нічну атмосферу... Тим часом картину з радістю прийняли в дарунок. Ця річ по-своєму цікава, але я не передав того, що хотів висловити у своєму первісному задумі.
Отож чорний колір сам по собі не завжди сприймається як щось доконечно важке і негативне, але в поєднанні з іншими кольорами створює своєрідний настрій картини. Власне, оця ледь уловима мінливість природи чи стан міської архітектури в різну пору дня і ночі мене найбільше і цікавлять у роботі над картинами.
Пригадую роботу одного художника, де він намалював туманний ранок. У цьому «молоці» майже нічого не видно. Але раптом через густу завісу холодного туману на задньому плані картини з'являються силуети коней. Їх ледве помітно, бо обриси фігур тварин не чіткі, а сховані в синювато-сірій пелені холодної пари. Але настрій вже інший: побачене заворожує нас своєю сюрреальною красою природи. Мене цей сюжет так глибоко пройняв, ніби я сам блукав у тому ранковому тумані.
Бачте, краса намальованої миті чи відтвореного звуку музики саме і проступає через таку невловиму мінливість. Причому робочий інструментарій у художника чи музиканта практично не зазнав змін – спектр кольорів є сталим і кількість нот аж ніяк не збільшилася. Але візуальні властивості фарб чи фізичне відтворення звуків на різних музичних інструментах проявляються по-різному, і ми маємо колосальну різницю у сприйнятті! Це – справжнє мистецтво гармонічно варіювати обмеженим набором художньо-музичних засобів. Адже і в музичному творі ми маємо цілу палітру звукових фарб, якщо за справу береться не початківець, а майстер. Коли він не продукує себе на сцені як виключно неперевершений віртуоз, а йде за думкою і настроєм композитора, то все гаразд – полотно музичного твору не спотворюється. Так само і в сприйнятті образотворчого мистецтва. Щасливий той художник, якщо глядач дивиться на сюжет картини очима її творця!»

Найдьонов: «Робота як навчання»

«У моїй сім'ї батько – професійний художник, мама є любителем. Я малюю з дитинства, тому що виріс в атмосфері малярства. В юнацькі роки намагався обрати собі іншу професію, щось пов'язане з інженерною справою. Навіть закінчив університет, але потім все одно повернувся до живопису. Навчався творчому ремеслу в Ужгороді. А зараз, проживаючи в Угорщині, навіть викладаю дітям основи малярства і ділюся з ними тим, що осягнув на цьому терені сам. Крім того, я залюбки працюю на реставраційних роботах, отож роблю те, що мені найбільше подобається, тобто займаюся справою свого життя.
Вчився малювати я в багатьох людей. Найпершим моїм вчителем став рідний батько, за що я йому дуже вдячний, бо від його уроків я взяв чи не найбільше. Але разом із тим я намагався виробити свій стиль, адже люди на людей не схожі, навіть якщо вони і належать до одного творчого цеху. Все одно ти відчуватимеш інакше чи сприйматимеш певні речі в іншому світоглядному та творчому ракурсі, ніж твій учитель чи колега. І надихатимуть тебе інші теми і життєві сюжети.
Останнім часом я найбільше малюю олією, зокрема використовую мастихін, акрилові фарби для станкового живопису. Допомагають у творчому розвитку і реставраційні роботи, адже бачиш перед собою роботу старих майстрів, маєш справу з рідкісним матеріалом, вивчаєш секрети тодішньої техніки, орнаменти та візерунки іншої історичної пори, можна навіть вивчати епоху за вбранням заможних людей. Таке не побачиш у жодному підручнику, тому для мене реставрація, напевно, в чомусь пов'язується як з роботою, так і з навчанням.»

Інна Баричева: «Мої роботи люди сприймають добре»

«Останнім часом мене захоплює не тільки ткацтво гобеленів, але й олійний живопис. Приділяю однакову увагу і тому й іншому. На цій виставці представлені дві мої картини, на яких зображені кульбаби. Але в моїй майстерні є й полотна на інші теми. Час від часу ми з чоловіком виставляємо мій доробок на експозиціях в інших країнах Європи.
Чому я займаюся живописом? Річ у тім, що ткацтво гобеленів – справа тривала й трудомістка, може тягнутися від кількох тижнів до місяців. А творчих ідей виникає в голові дуже багато. Щоб їх зреалізувати, переключаюся на живопис, експериментую з емаллю.
Спробувати себе в новому амплуа мені порадив мій чоловік, художник-монументаліст. Адже він не оминає місто Кечкемет, де щороку відбувається обмін досвідом майстрів, що працюють з гарячої емаллю.
Одного разу ми поїхали туди обоє, і я зацікавилася новою технікою. Мені спало на думку, що мої ідеї можуть бути втілені не тільки при виготовленні гобеленів, але й засобами декоративно прикладного мистецтва. Достатньо нанести на основу малюнок, і за дві хвилини в розпеченій печі рідка емаль застигає. Це відбувається навіть швидше, ніж процес смаження млинців.
У Європі я не орієнтуюсь на глядача, що чекає від мене якихось особливих тем, не переінакшую себе на догоду публіці. Коли заходишся працювати над новим твором, то відправним моментом є твоє власне бачення теми, вірніше її відчуття, яке через себе передаєш у роботу, а потім виготовлена річ іде до глядача. Я пропоную свої роботи, а чи сприймуть їх люди  або відкинуть – це вже як доля розпорядиться.
Поки що я не мала підстав скаржитися на неувагу глядача навіть при тому, що люди і країни – досить різні. Найкраще я почуваю себе як митець у Словачинні. Певно, дається взнаки якась ментальна спорідненість між нашими народами.»

Ірина Нестерович: «Від улюбленого заняття мене не відірвеш»

«Вишивати стрічками на картині я почала два роки тому. Цю цікаву техніку знайшла в інтернеті, вивчила її і почала працювати з нею. Раніше я вишивала хрестиком, гобелени, вмію шити, в'язати гачком і на спицях. Але коли познайомилася зі стрічками, то забула за все, що робила раніше. Під час вишивання новим способом я геть-чисто відключаюся від зовнішнього світу.
Досі мені пощастило виготовити десь із півсотні картини, але дома залишилося більше десятка. Решту пороздавала друзям і родичам як подарунки. Людям мої роботи подобаються, а мені приємно, що картини дарують іншим радість. Мене і саму робота притягує, як магніт: не відірвеш. І для глядачів тримірні полотна є іноді цілковитою несподіванкою, ніби причаровують людей.
Крім стрічок, я використовую нитки, бісер. На завершальному етапі роботи я ще іноді підмальовую картини фарбами. До Угорщини я приїхала 1991 року з Дніпропетровська, в Україні працювала техніком-будівельником у конструкторському бюро. Тут постійно проживаю з 1999 року.»

Норберт Магурський: «Люблю робити щось нове»

«Потяг до малювання я відчув ще в дитинстві, і відтоді  ніколи не полишав цього заняття. Допомагали продовжувати справу зовнішні імпульси, вони опрацьовувалися завдяки творчій уяві. Я ріс стриманою дитиною. Можливо, це і сприяло тому, що в мене пішло малювання, полюбляв ліпити фігурки з пластиліну.
До Угорщини з України я переїхав у 1998 році. А вже два роки по тому в мене була перша виставка картин, а потім вони влаштовувалися набагато частіше, оскільки зійшлося з іншими творчими натурами приблизно мого віку, що пробують свої сили в інших видах мистецтва – поезії, музиці тощо.
Наразі живу і малюю в Будапешті. Тут зазвичай і виставляю свої картини на огляд столичної публіки. Час від часу їжджу за кордон. Але хотів би повезти свої роботи на виставку в рідне Берегове. Там у мене ще не було персональних виставок попри те, що редактор одного з місцевих періодичних видань мій друг Карл Бабош-Кіш покликав мене туди саме з цією метою. Але з певних причин експозицію організувати в Берегові не вдалося.
У Будапешті мої картини можна побачити виставленими у деяких бібліотеках, кафе, ресторанах. Колись я співпрацював з однією столичною галереєю, керівництво якої намагалося нав'язати мені такі умови, які я вважав невигідними. Через те я пробув там не довго, всього два роки, втративши чимало матеріально.
Буває, виставляю свої картини в будапештських готелях. Там часто поселяються нові постояльці. Буває, купують мої картини. В готелях я здаю свої картини в оренду.
Чи слід мені зважати на конкурентів? Боятися їх не слід, оскільки я малюю свої картини щоразу на нові теми, під враженнями, скажімо, від поїздки в автобусі. Того дня йшов сніг із дощем, і краплини красиво розтікалися по склу.  І я собі подумав, а як би було добре додати трохи кольору в цю тему, бо ж узимку все сіре, нема зелені.
Приїхавши додому, заходився малювати нову картину, бо ж людина завжди прагне зробити щось нове, цікаве, знайти свіжу тему, яка ще не розроблена до тебе, спробувати якусь нову техніку в малярстві. Власне кажучи, показати себе в новому світлі як митця і творчу натуру.»