Єдиний екземпляр цієї рукописної книжки (власне, авторський оригінал!) без початку й кінця (отже, й без назви) дивом уцілів у катаклізмах історії, і в 50-х роках ХІХ ст. його знайшов в одному з монастирів південної Черкащини невтомний збирач української старовини О. В. Шишацький–Ілліч та передав Пантелеймонові Кулішу. Лише 1912 року, тобто пробувши в безвісті півтора століття, збірка побачила світ. Знавці нашої середньовічної культури називають її однією з найцікавіших книжок XVІІ ст., а Іван Франко зарахував збірку до найкращих надбань українського письменства.
Написав її силабічним віршем талановитий поет, ієромонах (тобто чернець-священик) Климентій, син Зіновія. Він багато мандрував, дуже добре знав народні звичаї, побут, ремесла, любив людей праці, про що й повідав нащадкам. Писав свою працю тогочасною, добре виробленою книжною українською, часом наближаючи її до народної. А ось нещодавно цю унікальну книгу-енциклопедію під назвою «Золоте чересло. Книга народних ремесел, звичаїв та побуту в Україні, писана Климентієм Зіновієвим, поетом кінця XVІІ – початку XVІІІ ст.» (назву дав її перекладач та один з упорядників Олександр Шугай) видавництво «Мистецтво» вперше представило сучасною українською мовою – вже не для вузького кола науковців, а для широкого загалу, хоч і занадто малим тиражем (лише 500 примірників). Поет узяв на себе високу місію викривати зло (яке таки вічне?), борючись за людину, за добро у світі – проте у дусі того часу, як це тоді було прийнято в народі. Він не лише ставив перед собою ідеальний образ християнина, а й усяке зло трактував із погляду тодішнього морального кодексу, використовуючи для аргументації народні прислів'я та приказки, і це звучить сьогодні особливо свіжо й цікаво («Бо здається п'яному, що і кози в злоті, але сам валяється, як свиня в болоті»; «Тим-то кажуть: не вино, а пияцтво кляте»; «Доброго не встид вчитись і старому, стид і гріх, як молоді учаться лихому» тощо). Климентій писав не лише для задоволення, він декламував свої вірші перед людьми (може, в такий спосіб заробляючи на прожиття) і відчував себе виховником, котрий навчає народ за допомогою його ж моралі. Одним зі своїх найсуттєвіших завдань як учителя вважав подати науку жінкам, адже саме вони є носіями моральності народу (і водночас створив цикли віршів про них – про добрих і лихих).
Климентій Зіновіїв стає першим у нашій культурі свідомим збирачем прислів'їв та приказок і додає до власної книги чудову (й чималу за обсягом ) їх колекцію. Це справді – перлини. Ось як вони звучали тодішньою (без перекладу!!) народною мовою – приймімо хоча б кілька і відчуймо древність нашого Слова, його незнищенну мудрість та колоритність: аби танцювати вмів, а робити і лихо навчить; береться, як п'яний за тин; вовка в плуг, а він у луг; голий, да пишний; добра і бредня, да не щодня; за вашим шепотом нашого крику не чутно; і Хома дворянин на безлюддю; коли в кого грош, то всюди завше хорош; лихий доброго не любить; не чини лихого, не бійся нікого; пізнаєш, як чорний віл на ногу наступить; у чужій церкві не поправляй свічок...
Як стверджує Валерій Шевчук, іншої такої книги, щоб сучасний читач міг так виразно і зримо уявити минуле нашого народу, зокрема часи Руїни, – і то уявити не через війни й змагання, а через щоденне буття народу, – в нас нема.
Посилання: http://www.umoloda.kiev.ua/number/1627/164/57345/
Чмола Іван Симеонович (06.03.1892, м. Солотвин, тепер Богородчанського р-ну Івано-Франківськоїобл. – 27.06.1941, м. Дрогобич, тепер райцентр Львівської обл.) – військовий діяч, педагог, один із основоположників українського скаутського руху «Пласт» та січового стрілецького руху, організатор куреня українських січових стрільців (УСС) у Києві, полковник, комендант куреня, а потім коша січових стрільців.
Його батько – Симеон був суддею, мати (на ім'я Кароліна) походила з сім'ї німецьких купців Бунцлів. По закінченні гімназії у Перемишлі, вступає на філологічний факультет Львівського університету. Ще будучи студентом названого факультету Львівського університету, Іван Чмола ініціював і першим почав реалізовувати ідею створення української військової організації. Восени 1911 р. він – осавул першого Товариства українських січових стрільців у Львові.
Іван Чмола – один із найвизначніших керівників пластового руху в Галичині. Його гурток став одним із джерел зародження «Пласту» – української національної форми скаутингу, засновник пластового таборування. Завданням гуртка було, передусім, військове виховання і вишкіл української молоді для майбутньої збройної боротьби за самостійну Україну.
Для планової військово-виховної і організаційної праці у Львові засновано студентську стрілецьку організацію, якою керував окремий комітет, а його головою обрано Івана Чмолу. Коли Австрія 28 липня 1914 р. оголосила війну Сербії (і всі усвідомили, що є неминучою й австро-російська війна), у Львові було створено стрілецький мобілізаційний комітет, до складу якого увійшли провідні діячі львівських стрілецьких організацій: В. Старосольський, І. Чмола, О. Степанів і М. Гаврилко. Цей комітет організував протягом кількох днів першу бойову сотню Українських січових стрільців, під командуванням сотника Чмоли, яка відійшла з початком серпня до села Гаї під Львовом. Сотня Івана Чмоли відзначилася у боях під Лісовиками та Семиківцями. Щоб затримати наступ австрійської армії, росіяни перейшли у контрнаступ. 14 вересня 1915 р. вони взяли в полон угорський полк і, зайшовши з тилу, оточили І-й курінь стрільців. Січові стрільці відбивалися завзято, але сотня Івана Чмоли разом зі своїм командиром таки потрапила у російський полон, в якому січовики провели майже два роки. Восени 1917 р. Чмола втік із полону і невдовзі дістався до Києва.
У середині листопада 1917 р., після падіння Тимчасового уряду в Петербурзі, отримано дозвіл на формування галицької військової частини. В Києві почали формуватися загони січових стрільців. Найбільша кількість національно свідомих українців-добровольців (разом – 263 особи) прибула під проводом О. Думіна з копалень Катеринославщини і Кривого Рогу. У січні 1918 р. Чмола на чолі третьої сотні куреня УСС відзначився під час оборони Києва від навали більшовицьких військ. І саме сотня Івана Чмоли у той час брала участь у придушенні виступу робітників на заводі «Арсенал». Під тиском обставин – через військовий переворот і прихід до влади П. Скоропадського – київська формація січових стрільців у квітні 1918 р. вимушено припинила своє існування. Проте ці підрозділи були відновлені з падінням Гетьманату. Полки стрільців стали найбоєздатнішими частинами армії УНР, й вагому роль у цьому відігравав полковник стрільців Чмола. У 1919 р. він – комендант куреня, пізніше – член Стрілецької ради УСС. Після розформування полків січових стрільців у грудні 1919 р. Чмола перебував у польському полоні, з якого йому вдалося втекти і дістатися до Відня.
Повернувшись у Галичину, Іван Чмола працює вчителем історії, географії та тіловиховання (фізкультури) у гімназії «Рідної школи» в Яворові. Одночасно студіює в Краківському університеті, в якому захистив працю з геології та одержав звання магістра природничих наук, займається організацією пластового руху. У Ґорґанах, біля с. Підлютого, опікун «Пласту» митрополит А. Шептицький виділив площу під табір, надав для його облаштування чималі кошти. Так, завдяки допомозі Глави УГКЦ, у 1926 р. було розпочато зведення найбільшого (і свого роду «класичного») стаціонарного табору в українському «Пласті. Після ліквідації польською владою «Пласту» в Галичині Івана Чмолу заарештували і він відсидів у польській тюрмі 20 місяців (1930-1932 рр.). Після звільнення влада забороняє йому вчителювати в Яворові, і він переїжджає до Дрогобича, де працює вчителем гімназії «Рідної школи» до 1939 р. З початком Другої світової війни його знову заарештовують поляки та ув'язнюють в концтаборі Береза Картузька. Його повернення додому, в Дрогобич, за часом співпало з утвердженням на землях Західної України радянської влади.
У 1939-1941 рр. роках Іван Чмола мешкав у Дрогобичі, виконував обов'язки завідувача педагогічного дому десятирічки і щотижня мусив відмічатися у місцевому відділку НКВС. Він усвідомлював загрозу від такої пильної уваги до себе «компетентних радянських органів» і в червні 1940 р. зробив спробу втекти на Захід, яка не вдалася через зраду провідника. 22 червня 1941 р. Іван Чмола був заарештований органами НКВС. Його ім'я значиться у списку політичних в'язнів, страчених 27 червня того ж року в Дрогобицькій в'язниці.
Посилання: Історія України // Енциклопедичний довідник. – К.: Генеза, 2008. – С. 1426.
Симчич Мирослав Васильович народився 5 січня 1923 року селі Вижній Березів Косівського району Івано-Франківської області. Командир сотні УПА.
Мирослав Васильович Симчич (Кривоніс) прославився тим, що саме під його керівництвом у 1945 році під Космачем було розгромлено каральну дивізію НКВС.
Бій за Космач тривав три дні без перерви. Сам Симчич отримав поранення. Війська НКВС було знищено разом з керівником генерал-майором Миколою Дергачовим. Мирослава Симчича арештували у грудні 1948 року. За низкою звинувачень його було засуджено до 25 років ув'язнення та уже в неволі висунуто ще кілька обвинувачень, в тому числі «за наклепи на радянський державний і суспільний лад». Але слідчі так і не дізналися, ким насправді був Симчич.
У радянських тюрмах і таборах він провів понад 32 роки, 6 місяців і 3 дні. На волю вийшов у 1985 році та ще рік перебував під наглядом.
Указом президента України від 26 листопада 2005 року нагороджено орденом «За заслуги» III ступеня. У 2008 році на батьківщині Мирослава Симчича у Коломиї Івано-Франківської області на 85-ліття йому було встановлено прижиттєвий пам'ятник.
На 90 річницю з дня народження за заслуги в розбудові Української держави Мирослава Симчича нагороджено найвищою обласною нагородою – медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям»
Розповідь Мирослава Васильовича Симчича: http://www.youtube.com/watch?v=N-kxZp7rB64
Матеріал підготувала Надія Музичук