№1(121)
січень - березень
2013 року

НАШОГО ЦВІТУ - ПО ВСЬОМУ СВІТУ
РЕЦЕПТИ УКРАЇНСЬКОЇ КУХНІ
ДИТЯЧИЙ КУТОЧОК
  • Стр. 1
  • Стр. 2
  • Стр. 3

Золоте чересло
Книга ченця Климентія Зіновіїва, яка є енциклопедією українського життя XVII століття.

Єдиний екземпляр цієї рукописної книжки (власне, авторський оригінал!) без початку й кінця (отже, й без назви) дивом уцілів у катаклізмах історії, і в 50-х роках ХІХ ст. його знайшов в одному з монастирів південної Черкащини невтомний збирач української старовини О. В. Шишацький–Ілліч та передав Пантелеймонові Кулішу. Лише 1912 року, тобто пробувши в безвісті півтора століття, збірка побачила світ. Знавці нашої середньовічної культури називають її однією з найцікавіших книжок XVІІ ст., а Іван Франко зарахував збірку до найкращих надбань українського письменства.
Написав її силабічним віршем талановитий поет, ієромонах (тобто чернець-священик) Климентій, син Зіновія. Він багато мандрував, дуже добре знав народні звичаї, побут, ремесла, любив людей праці, про що й повідав нащадкам. Писав свою працю тогочасною, добре виробленою книжною українською, часом наближаючи її до народної. А ось нещодавно цю унікальну книгу-енциклопедію під назвою «Золоте чересло. Книга народних ремесел, звичаїв та побуту в Україні, писана Климентієм Зіновієвим, поетом кінця XVІІ – початку XVІІІ ст.» (назву дав її перекладач та один з упорядників Олександр Шугай) видавництво «Мистецтво» вперше представило сучасною українською мовою – вже не для вузького кола науковців, а для широкого загалу, хоч і занадто малим тиражем (лише 500 примірників). Поет узяв на себе високу місію викривати зло (яке таки вічне?), борючись за людину, за добро у світі – проте у дусі того часу, як це тоді було прийнято в народі. Він не лише ставив перед собою ідеальний образ християнина, а й усяке зло трактував із погляду тодішнього морального кодексу, використовуючи для аргументації народні прислів'я та приказки, і це звучить сьогодні особливо свіжо й цікаво («Бо здається п'яному, що і кози в злоті, але сам валяється, як свиня в болоті»; «Тим-то кажуть: не вино, а пияцтво кляте»; «Доброго не встид вчитись і старому, стид і гріх, як молоді учаться лихому» тощо). Климентій писав не лише для задоволення, він декламував свої вірші перед людьми (може, в такий спосіб заробляючи на прожиття) і відчував себе виховником, котрий навчає народ за допомогою його ж моралі. Одним зі своїх найсуттєвіших завдань як учителя вважав подати науку жінкам, адже саме вони є носіями моральності народу (і водночас створив цикли віршів про них – про добрих і лихих).

Перерахувавши різні людські вади й недоліки, Климентій стає ніби спостерігачем світу і створює унікальний в українській літературі цикл про різних ремісників, подаючи широку панораму суспільного життя тодішньої України. Його не цікавлять царі, королі, гетьмани, духовні владики, – а лише люди трудящі. І ми тепер смакуємо його розповіді про золотарів, ткачів, бондарів, шаповалів, коновалів, теслів, шевців, кожум'яків, мельників, млинарів, гутників і склярів, дзвонників і конвісарів, ситників, винників, мулярів, копачів колодязів, олійників, воскобійників, калачників, токарів, кравців, кушнірів, ковалів, шафарів, шабельників, стрільників, селітряників, порохівників, сідлярів, гребінників, солодовників, пивоварів, смоляників, сагайдачників, будників, линників, рудників, римарів, рогівників, котлярів, гонтарів, мильників, бердників, колісників, дьогтярів та смолярів, цегельників, вапенників, невідників, кам'яносічців, свічкарів, міндзарів, папірників, писців книг, друкарів, інтролігаторів, різного роду музик та співаків, кухарів, лікарів, човнярів тощо – ось яка широка картина трудящого життя українського народу другої половини XVІІ ст., ось звідки і багато наших нинішніх прізвищ. Проте «над усі ремесла» в Климентія – таки хліборобство: косарі, гребці сіна, женці, молотники, пастухи, вівчарі, стадники, виноградарі, садівники...

Климентій Зіновіїв стає першим у нашій культурі свідомим збирачем прислів'їв та приказок і додає до власної книги чудову (й чималу за обсягом ) їх колекцію. Це справді – перлини. Ось як вони звучали тодішньою (без перекладу!!) народною мовою – приймімо хоча б кілька і відчуймо древність нашого Слова, його незнищенну мудрість та колоритність: аби танцювати вмів, а робити і лихо навчить; береться, як п'яний за тин; вовка в плуг, а він у луг; голий, да пишний; добра і бредня, да не щодня; за вашим шепотом нашого крику не чутно; і Хома дворянин на безлюддю; коли в кого грош, то всюди завше хорош; лихий доброго не любить; не чини лихого, не бійся нікого; пізнаєш, як чорний віл на ногу наступить; у чужій церкві не поправляй свічок...
 Як стверджує Валерій Шевчук, іншої такої книги, щоб сучасний читач міг так виразно і зримо уявити минуле нашого народу, зокрема часи Руїни, – і то уявити не через війни й змагання, а через щоденне буття народу, – в нас нема.
Посилання:  http://www.umoloda.kiev.ua/number/1627/164/57345/

120-ліття від дня народження Івана Чмоли, полковника УСС й основоположника Пласту

Чмола Іван Симеонович (06.03.1892, м. Солотвин, тепер Богородчанського р-ну Івано-Франківськоїобл. – 27.06.1941, м. Дрогобич, тепер райцентр Львівської обл.) – військовий діяч, педагог, один із основоположників українського скаутського руху «Пласт» та січового стрілецького руху, організатор куреня українських січових стрільців (УСС) у Києві, полковник, комендант куреня, а потім коша січових стрільців.
Його батько – Симеон був суддею, мати (на ім'я Кароліна) походила з сім'ї німецьких купців Бунцлів. По закінченні гімназії у Перемишлі, вступає на філологічний факультет Львівського університету. Ще будучи студентом названого факультету Львівського університету, Іван Чмола ініціював і першим почав реалізовувати ідею створення української військової організації. Восени 1911 р. він – осавул першого Товариства українських січових стрільців у Львові.
Іван Чмола – один із найвизначніших керівників пластового руху в Галичині. Його гурток став одним із джерел зародження «Пласту» – української національної форми скаутингу, засновник пластового таборування. Завданням гуртка було, передусім, військове виховання і вишкіл української молоді для майбутньої збройної боротьби за самостійну Україну.
Для планової військово-виховної і організаційної праці у Львові засновано студентську стрілецьку організацію, якою керував окремий комітет, а його головою обрано Івана Чмолу. Коли Австрія 28 липня 1914 р. оголосила війну Сербії (і всі усвідомили, що є неминучою й австро-російська війна), у Львові було створено стрілецький мобілізаційний комітет, до складу якого увійшли провідні діячі львівських стрілецьких організацій: В. Старосольський, І. Чмола, О. Степанів і М. Гаврилко. Цей комітет організував протягом кількох днів першу бойову сотню Українських січових стрільців, під командуванням сотника Чмоли, яка відійшла з початком серпня до села Гаї під Львовом. Сотня Івана Чмоли відзначилася у боях під Лісовиками та Семиківцями. Щоб затримати наступ австрійської армії, росіяни перейшли у контрнаступ. 14 вересня 1915 р. вони взяли в полон угорський полк і, зайшовши з тилу, оточили І-й курінь стрільців. Січові стрільці відбивалися завзято, але сотня Івана Чмоли разом зі своїм командиром таки потрапила у російський полон, в якому січовики провели майже два роки. Восени 1917 р. Чмола втік із полону і невдовзі дістався до Києва.
У середині листопада 1917 р., після падіння Тимчасового уряду в Петербурзі, отримано дозвіл на формування галицької військової частини. В Києві почали формуватися загони січових стрільців. Найбільша кількість національно свідомих українців-добровольців (разом – 263 особи) прибула під проводом О. Думіна з копалень Катеринославщини і Кривого Рогу. У січні 1918 р. Чмола на чолі третьої сотні куреня УСС відзначився під час оборони Києва від навали більшовицьких військ. І саме сотня Івана Чмоли у той час брала участь у придушенні виступу робітників на заводі «Арсенал». Під тиском обставин – через військовий переворот і прихід до влади П. Скоропадського – київська формація січових стрільців у квітні 1918 р. вимушено припинила своє існування. Проте ці підрозділи були відновлені з падінням Гетьманату. Полки стрільців стали найбоєздатнішими частинами армії УНР, й вагому роль у цьому відігравав полковник стрільців Чмола. У 1919 р. він – комендант куреня, пізніше – член Стрілецької ради УСС. Після розформування полків січових стрільців у грудні 1919 р.  Чмола перебував у польському полоні, з якого йому вдалося втекти і дістатися до Відня.
Повернувшись у Галичину, Іван Чмола працює вчителем історії, географії та тіловиховання (фізкультури) у гімназії «Рідної школи» в Яворові. Одночасно студіює в Краківському університеті, в якому захистив працю з геології та одержав звання магістра природничих наук, займається організацією пластового руху. У Ґорґанах, біля с. Підлютого, опікун «Пласту» митрополит А. Шептицький виділив площу під табір, надав для його облаштування чималі кошти. Так, завдяки допомозі Глави УГКЦ, у 1926 р. було розпочато зведення найбільшого (і свого роду «класичного») стаціонарного табору в українському «Пласті. Після ліквідації польською владою «Пласту» в Галичині Івана Чмолу заарештували і він відсидів у польській тюрмі 20 місяців (1930-1932 рр.). Після звільнення влада забороняє йому вчителювати в Яворові, і він переїжджає до Дрогобича, де працює вчителем гімназії «Рідної школи» до 1939 р. З початком Другої світової війни його знову заарештовують поляки та ув'язнюють в концтаборі Береза Картузька. Його повернення додому, в Дрогобич, за часом співпало з утвердженням на землях Західної України радянської влади.
У 1939-1941 рр. роках Іван Чмола мешкав у Дрогобичі, виконував обов'язки завідувача педагогічного дому десятирічки і щотижня мусив відмічатися у місцевому відділку НКВС. Він усвідомлював загрозу від такої пильної уваги до себе «компетентних радянських органів» і в червні 1940 р. зробив спробу втекти на Захід, яка не вдалася через зраду провідника. 22 червня 1941 р. Іван Чмола був заарештований органами НКВС. Його ім'я значиться у списку політичних в'язнів, страчених 27 червня того ж року в Дрогобицькій в'язниці.
Посилання: Історія України // Енциклопедичний довідник. – К.: Генеза, 2008. – С. 1426.

Легендарному сотнику УПА Мирославу Симчичу – 90 років

Симчич Мирослав Васильович народився 5 січня 1923 року селі Вижній Березів Косівського району Івано-Франківської області. Командир сотні УПА.
Мирослав Васильович Симчич (Кривоніс) прославився тим, що саме під його керівництвом у 1945 році під Космачем було розгромлено каральну дивізію НКВС.
Бій за Космач тривав три дні без перерви. Сам Симчич отримав поранення. Війська НКВС було знищено разом з керівником генерал-майором Миколою Дергачовим. Мирослава Симчича арештували у грудні 1948 року. За низкою звинувачень його було засуджено до 25 років ув'язнення та уже в неволі висунуто ще кілька обвинувачень, в тому числі «за наклепи на радянський державний і суспільний лад». Але слідчі так і не дізналися, ким насправді був Симчич.
У радянських тюрмах і таборах він провів понад 32 роки, 6 місяців і 3 дні. На волю вийшов у 1985 році та ще рік перебував під наглядом.
Указом президента України від 26 листопада 2005 року нагороджено орденом «За заслуги» III ступеня. У 2008 році на батьківщині  Мирослава Симчича у Коломиї Івано-Франківської області на 85-ліття йому було встановлено прижиттєвий пам'ятник.
На 90 річницю з дня народження за заслуги в розбудові Української держави Мирослава Симчича нагороджено найвищою обласною нагородою – медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям»

Розповідь Мирослава Васильовича Симчича:   http://www.youtube.com/watch?v=N-kxZp7rB64

Матеріал підготувала Надія Музичук